Розділ 95 — Розділ 95

Благодійний захід так і завершився. Я повернулася до герцогського маєтку разом із Чезаре.

— Ви не можете відвести погляд від нагороди, панно.

Дорогою назад я міцно притискала до себе пам’ятну табличку. Піякі, що сидів на ній, кумедно кивав головою, дрімаючи. Спостерігаючи за цим, Чезаре засміявся, ніби побачив щось надзвичайно цікаве.

— Коли ви, панно, власноруч зловили злочинця, то мали б здогадатися, що й інші зможуть діяти за вашим прикладом.

— Ні, я... ну....

Слова застрягли в горлі. Це було дивне відчуття — бути визнаною у вищому світі Імперії виключно завдяки власним здібностям, а не походженню. Проте говорити про це вголос було так ніяково.

— Гм, гм! Пане капітане варти, дайте мені трохи часу, і я надішлю вам список магічних інструментів, які можуть допомогти в розслідуваннях злочинів.

Я сказала це Ройту, відчуваючи певну ніяковість, але все ж намагаючись звучати стримано.

— Зараз я трохи зайнята через інше замовлення, але щойно закінчу з особистими справами, я неодмінно це зроблю.

Як тільки я змінила кут зору на ситуацію, виявилося, що існує безліч магічних інструментів, які можна використати на благо суспільства. Цей випадок приніс мені неабияку гордість. Можливо, саме тому про це було так соромно говорити.

Чезаре, грайливо спостерігаючи за мною, запитав, ніби прошепотів:

— Ви соромитеся, панно?

— Ще чого!

Мені стало чомусь так соромно, що я ще більше насупилася.

— Це просто... я здивована, бо такого розвитку подій ніхто не очікував.

Чезаре нічого не відповів на мої слова, лише ледь помітно посміхнувся. Його погляд не відривався від мене.

— Ваша ніяковість така мила, панно.

Від цих слів я розлютилася.

— Що це за тон? Просто смішно. Я завжди мила!

У будь-якому разі, я продовжувала відчувати дивну тривогу. Погляд Чезаре, коли він аплодував мені на очах у всіх, стояв перед очима. Це був сповнений щирого захоплення погляд, ніби він казав: «Ти заслуговуєш на це визнання».

Це кардинально відрізнялося від погляду ректора Академії. Це був погляд людини, яка віддає належне саме моїм досягненням.

— Я ціную вас, панно. Більше, ніж будь-що інше у цьому світі.

Згадка про те, що він сказав це лише кілька годин тому, змусила мою шию палати. Це було справді дивне почуття. Я щосили намагалася не дивитися Чезаре в очі, хоча чудово розуміла, що відбувається.

Раніше я уявляла собі кохання лише теоретично. Я вважала, що треба проаналізувати різні змінні, знайти того, хто найбільше відповідає «оптимальним показникам», і саме в нього закохатися. Мені здавалося, що в оригінальній історії Меліса зустрічала багатьох чоловіків, але стосунки не складалися саме тому, що вона не могла проаналізувати ці змінні.

Але кохання виявилося зовсім іншим.

Чезаре — чоловік із багатьма недоліками. Він — зухвалий шибайголова, який вештається небезпечними місцями та має доступ до сумнівних пліток, але…

Попри те, що всі змінні не збігалися, я не могла зупинити своє серце. Це було схоже на те, як вирішуєш задачу, знаючи, що відповіді не існує, але все одно не можеш випустити олівця з рук. Це було відчуття, коли не можеш перейти до наступного питання, та й не хочеш цього робити. Навіть якщо розум кричав, що «так не можна», серце вже зробило свій вибір.

Ми зустрілися поглядами в кареті. Він дивився на мене, а потім усміхнувся. Моє серце стиснулося, і дихання на мить перехопило.

О боже, що ж робити? Це не тому, що Чезаре багатий, і не тому, що він спадкоємець роду Левін. Навіть не тому, що він гарний. Це тому, що ті моменти, які він мені дарував, були для мене надто цінними.

Так ми доїхали до герцогського маєтку, і Чезаре допоміг мені вийти з карети.

— Панно!

Покоївка-шпигунка, що чекала біля брами, швидко підбігла до нас. Це було дивно. Вона казала, що не може піти на благодійний захід, тому буде тренуватися на полігоні. То чому вона чекає біля входу?

— Що таке? Чому ти тут?

Ми з Чезаре здивовано подивилися на неї. Покоївка-шпигунка нахмурилася і сказала:

— До нас прийшов гість. Він наполягає на тому, щоб неодмінно зустрітися з вами, панно.

— Хто це?

— Це… справді, просто смішно…

Покоївка-шпигунка виглядала так, ніби її переповнювало обурення. Я миттєво зрозуміла, хто це.

— Якийсь звичайний служник із палацу кронпринца чекає, не бажаючи назвати причину свого візиту.

Звісно, це Бен. Я розставила пастку, тож очікувала, що він прийде саме зараз. Поки я примружилася, покоївка-шпигунка продовжувала тараторити:

— Каже, що повинен зустрітися з вами, панно, і поговорити віч-на-віч. Просто жах, що за зухвалість! Але оскільки він з палацу кронпринца, я не можу його просто вигнати…

Хм. Я знала, що він боягуз, але не думала, що він так швидко попадеться в капкан.

«Мабуть, він зрозумів, що наступним у списку може бути він сам».

Думаючи про те, що Бен прибіг до герцогського маєтку, дізнавшись про арешт Родріго, я відчула азарт. Я навіть наказала Джуліусу створити рубрику «Кронпринц повернувся!». Для звичайних людей це просто плітки, але для такої нервової людини, як Бен, це мало стати величезним подразником.

«Становище Бена відрізняється від становища Родріго чи короля Еноха».

Як же сильно він, мабуть, тремтить. Я ледь помітно посміхнулася, а покоївка-шпигунка невдоволено буркнула:

— Я веліла йому чекати. Що робити, панно? Може, вигнати його геть, заявивши, що він не знає свого місця, попри те, що він із палацу кронпринца? Мені вистачило б і пари ударів, щоб він накивав п’ятами.

Покоївка-шпигунка навіть розмахнулася рукою. Я раптом відчула дисонанс, дивлячись на неї. Спочатку це була витончена, ввічлива покоївка, а тепер — справжня м’язиста шпигунка, яка не цурається грубих слів.

— Ні, не треба.

Покоївка-шпигунка зробила розчароване обличчя.

— Я зустрінуся з ним зараз.

Тієї ж миті:

— Дозвольте мені піти з вами.

Чезаре м’яко посміхнувся, підійшовши ближче.

— Гість — чоловік, так? Як коханий, я дуже хвилююся.

…Це ще що за раптова зміна ролей? Де поділася та велична постать, яку він демонстрував перед людьми кілька годин тому? Зараз він мав вигляд такого собі спокусливого коханця. Його вираз обличчя був настільки звабливим, що навіть покоївка-шпигунка на мить закліпала очима.

— Візьміть мене з собою, панно.

— Що?

— Адже я сьогодні теж добре вам допомагав.

Ні, ну це вже нікуди не годиться — ліпити з себе такого обожнюваного домашнього улюбленця. Невже він справді думає, що я візьму свого «фальшивого коханого» на таку офіційну справу, пов’язану з кронпринцем?

— Добре. Ходімо разом, прямо зараз.

Він мав рацію. Я — та, хто бере його з собою. Так я впевнено повела Чезаре за руку.

***

— Вітаю, панно.

Щойно ми ввійшли до вітальні, Бен із коротким каштановим волоссям і в окулярах швидко встав.

«Стараєшся, так?»

Звісно, тієї ночі на бенкеті в нього було скуйовджене волосся, і він не носив окулярів. Тоді в саду було дуже темно. Якби я не знала правди, я б справді могла прийняти його за іншу людину. До того ж минуло чимало часу.

— Я Бен Айлід, служник палацу кронпринца. А ще…

Бен завмер, зніяковіло глянувши на Чезаре поруч зі мною. Його погляд прямо запитував, чому я не сама.

— Чезаре Левін.

Чезаре відповів млявим голосом, додавши до цього ще й вираз огиди, ніби дивиться на комаху.

— Як ви знаєте, я — коханий панни, і вона мене так сильно цінує, що всюди бере з собою.

…Він представився якось занадто акцентуючи на стосунках, чи не так?

— А, так… Вітаю.

Звісно, Бен привітався ввічливо, але не здавалося, що він ставиться до нього з повагою. Чезаре — прийомний син, та ще й із простолюдинів, а Бен дивився на нього з поглядом «а, це той самий покидьок…». Ох…

Усе це через статтю, яку написав Джуліус у «Лорелай». Хоча сам Чезаре казав, що йому байдуже і все гаразд.

У будь-якому разі, після таких коротких привітань ми сіли навпроти одне одного.