Розділ 96 — Розділ 96

— Що це таке? Чому служник із палацу кронпринца прийшов до мене?

Коли розмова почала набувати певного спрямування, я подивилася на нього з байдужим виразом обличчя.

— Кажи швидше і забирайся. У мене зараз жахливий настрій.

— Прошу вибачення? Ні, чому ж у вас такий поганий настрій…?

— Звісно, через те, що я дивлюся на твоє потворне обличчя.

— …

— Ти — всього лише служник, а я — принцеса з роду Прелай. Тобі не варто робити невдоволений вираз обличчя, чи не так? Якщо ти мене роздратуєш, можеш і життя позбутися.

Бен поспішно розтягнув вуста в посмішці. Хоча його лицьові м’язи відверто тремтіли.

— В-в-вибачте, що я такий п-потворний, принцесо.

— Отож. Надалі вибачайся перед усіма, хто побачить твоє обличчя.

— Так, я так і робитиму.

— І щоразу додавай: «прошу вибачення».

— Так, я так і робитиму. Прошу вибачення.

Бен змушено посміхнувся. Було помітно, як він думав: «Знав, що вона підла, але щоб аж настільки?».

Насправді, його обличчя було не таке вже й потворне, але мені просто хотілося його розкритикувати. Згадавши про те, як він поводився з принцесою, мені ще дужче захотілося притиснути його своїм статусом. Хоча, оскільки він прийшов до мене як гість, я вирішила люб’язно запитати про причину його візиту.

— У будь-якому разі, мені неприємно бачити ці риси обличчя, тож кажи, навіщо прийшов, і забирайся.

— Це…

Бен, схоже, забув додати «прошу вибачення», тому змовк. Що ж, буває. Проте, оскільки це суспільство, де панує ієрархія, я мусила дотримуватися правил і люб’язно вказала йому на помилку.

— Це що? Ти збожеволів? Ігноруєш мій наказ? Хочеш, щоб я відтяла тобі голову за те, що ти перебиваєш?

— О, ні! Перепрошую! Це… прошу вибачення!

Бен перелякано підскочив, додав «прошу вибачення» і нервово озирнувся навколо. Потім він підійшов ближче до мене і прошепотів:

— Принцесо, я чув, що ви таємно продаєте дещо. Прошу вибачення.

Тієї ж миті Чезаре блиснув очима і холодно попередив:

— Відійди від неї.

— Т-так, так?

— Я сказав: відійди.

Чезаре незадоволено дивився на Бена.

— І навіть не смій дивитися на обличчя панни. Зрозумів?

Бен витягнув губи, ніби кажучи: «Ого, які ревнощі», але нічого не зміг відповісти. Він був пригнічений атмосферою, яку випромінював Чезаре. Звісно, у його погляді промайнула зневага, ніби він думав: «Подумаєш, простолюдин».

У будь-якому разі, Бен прийняв попередження Чезаре і поспішно відступив назад. Побачивши це, я гордовито кивнула, ніби все зрозуміла.

— А-а, ти прийшов через це.

Після цього я відправила всіх охоронців, окрім моєї покоївки-шпигунки. Звісно, покоївка-шпигунка, ніби висловлюючи свою думку, що «навіть без охорони я впораюся з такою комахою, як ти», одним ударом ноги прибила муху, що літала поруч.

Я подивилася на Бена, що здригнувся і невимушено запитала, ніби вже багато разів проводила такі угоди:

— У мене є багато видів. Що саме ти хочеш?

— Чи не могли б ви надати мені магічний шокер? Прошу вибачення.

Люди такі передбачувані. Занадто передбачувані. Він так легко потрапив у мою пастку. Чезаре виглядав зацікавленим, а я вдала, що нічого не розумію:

— Магічний шокер? Навіщо він тобі?

— Як ви знаєте, палац кронпринца зараз пустує, прошу вибачення, — плавно відповів Бен. — Тому туди постійно намагаються пробратися інші служники, щоб чинити підлі справи, а я самотужки не можу цьому запобігти… Прошу вибачення.

— Ого.

— Всі кажуть, що кронпринц помер, але я хочу до кінця охороняти його палац. Тому я хочу проганяти тих, хто вештається палацом. Прошу вибачення.

На це Чезаре пирхнув і саркастично зауважив:

— Яка неймовірна відданість.

Я теж знизала плечима, підтримуючи його:

— Вау, справді зворушлива вірність.

Навіть його вигадана відмовка була жахливою. Видно було, що якраз він і був тим, хто хотів чинити найпідліші справи. Я сказала без жодної зміни в обличчі:

— Що ж, якщо хочеш — купуй. Щоправда, не знаю, де ти почув цю інформацію, але я б хотіла, щоб ти тримав язика за зубами.

— Щодо тримання язика за зубами… Прошу вибачення.

— Я хочу вести свій бізнес таємно.

— Ч-чому? Прошу вибачення.

— Якщо підуть чутки про те, що це треба комерціалізувати заради загального блага, мені стане клопітно. Ти бачиш у мені людину, яка діятиме заради загального блага?

— Ні! Прошу вибачення.

Відповідь була надто швидкою. А я ж сьогодні отримала нагороду на благодійному заході…

У будь-якому разі, почувши, що я продам йому шокер, Бен лише вклонився від радості.

— Я нікому не скажу! Ніколи не зашкоджу вашим злочинним справам, принцесо! Тоді яка ціна…? Прошу вибачення.

— Гей.

Я підперла підборіддя рукою і з цікавістю запитала:

— Невже ти, наважився говорити про ціну перед панною з роду Прелай?

Як і очікувалося, боязкий Бен здригнувся від мого тону і атмосфери. Я лагідно посміхнулася і додала, що йому не варто хвилюватися про гроші.

— Якщо маєш очі, озирнися навколо. Невже ти думаєш, що мені бракує грошей, тому я займаюся такою торгівлею?

— О, ні, звичайно ні… Не може бути, щоб принцесі бракувало грошей… Прошу вибачення.

— Саме так. Я не продаю це за гроші.

— Т-тоді…

— Виконай моє прохання, яке можеш виконати тільки ти. Це і є ціна магічного інструменту.

— Ваше прохання?

— Саме так. Можливо, для тебе це навіть легше, ніж віддати купу грошей.

Я невимушено попросила покоївку-шпигунку принести з моєї кімнати скриньку. У ній лежав такий самий магічний шокер, який я використовувала проти Бена.

Очі Бена заблищали, побачивши пристрій.

— Користуватися ним дуже легко. Ось тут кнопка регулювання потужності, просто натисни її і приклади до потилиці людини.

Коли я натиснула кнопку живлення, почулося «дзинь», і Бен інстинктивно відсахнувся.

— Він має неймовірну силу.

— Так.

Бен зачаровано кивнув. Здавалося, він думав, що тільки з цією річчю зможе вижити після зустрічі з кронпринцом.

Я похитала магічним шокером перед очима Бена. Його очі слідували за рухом моєї руки. Коли я розслаблено водила пристроєм туди-сюди, Бен почав хвилюватися ще більше і нетерпляче запитав:

— Яку саме послугу я маю вам надати? Га?

— А.

Я позіхнула і сказала:

— Дуже просту.

Дивлячись на Бена, який аж підстрибував від нетерпіння, я широко посміхнулася.

— Передай мій лист принцесі Селієт.

— Принцесі…?

— Вона колись надіслала мені квіти зі своєї теплиці. У мене немає інтересу до садівництва, тож це був абсолютно непотрібний подарунок, але, подумавши, я вирішила, що маю відповісти на її люб’язність.

Коли прозвучало ім’я Селієт, Бен скривився, наче з’їв жука. Я вдала, що не помітила цього, і впевнено дала настанову:

— Але хочу, щоб ти зробив це таємно. Там міститься важлива інформація.

— Так.

Бен одразу ж кивнув, ніби зрозумів.

Я — людина за межами палацу, і якщо я хочу надіслати листа принцесі, це залишить офіційний запит. Але зараз я просила зробити це потайки, без офіційного запису.

— Зрозумів.

Бен посміхнувся, ніби це було дуже легко. Проте я, глянувши на нього такого впевненого, ще раз застерегла:

— Тож сподіваюся на тебе. Якщо ти не збережеш це в таємниці, я закопаю тебе разом із цією справою.

Я покликала покоївку-шпигунку і наказала принести папір. І почала писати листа прямо на очах у Бена, ніби нічого особливого не сталося.

«Принцесі Селієт.

Вітаю, Ваша Високосте. Хоч і пізно, але скажу: ми з вами дуже схожі — обидві похмурі й нетовариські! Тому давайте більше не зустрічатися. І не відповідайте на цей лист.

І більше не надсилайте мені квітів. Кому цікаві статеві органи рослин?»

Завдяки цьому я змогла позбутися підозр типу: «Селієт надіслала квіти Кіані. Може, вони мають якийсь зв’язок?». Адже факт, що Селієт надіслала мені квіти, все одно вже був відомий Долорес і Гітону.

«Врешті-решт, цей лист все одно не дійде до Селієт.»

Тому я могла без сорому писати там будь-які дурниці.