Розділ 98 — Розділ 98. Повернення Авіана

Посеред ночі.

«Гвардія трохи вирвалася з-під влади принца Гітона. Сподіваюся, це стане вам у пригоді. А тепер я повідомлю вам час і місце, щоб розібратися з Беном».

— Цей лист прийшов справді дуже швидко, — чоловік, який отримав короткого листа, весело засміявся.

Для Чезаре Кіана була справді особою, сповненою суперечностей. Тією, хто зовсім не цікавився ним у часи, коли він мав усе на світі й хотів дати їй що завгодно. Проте тепер, коли він утратив усе й не мав що їй дати як кронпринц, вона була єдиною, хто щиро й від усього серця йому допомагала.

І все ж Чезаре перед нею не міг не повертатися до того свого стану, який сам вважав найжалюгіднішим.

«Знаєш, Кіано...»

Чезаре тихенько засміявся й підпер рукою підборіддя.

«Я завжди кохав тебе, навіть тоді, коли ти не дуже мене любила».

Кілька разів перечитуючи речення, у яких виразно відчувався роздратований тон, він подумав про себе:

«Ти подобалася мені навіть тоді, коли я по-дурному впав зі скелі й страждав від нестерпного болю».

Насправді він змінив колір своїх очей на золотий лише тому, що на подолі спідниці Кіани, який він мигцем побачив наостанок, золотими нитками було вишито клітинку. Просто йому хотілося назавжди запам'ятати те золотаве сяйво, тому він і змінив їхній колір на золотий.

«Тоді справді неймовірно боліло...»

Його тіло, що пам'ятало той давній біль, на мить напружилося. Але попри це, ніжна усмішка не сходила з його обличчя, коли він думав про Кіану.

«Мабуть, хоч би який вигляд я мав і хоч би якою людиною був, я все так само продовжуватиму кохати тебе».

Він повільно взяв перо. Йому дуже хотілося нарешті відповісти на постскриптум Кіани, чого він не міг зробити вже протягом дуже тривалого часу.

***

Піякі повернувся набагато швидше, ніж очікувалося.

— Уже повернувся?

Це сталося настільки швидко, що здивувалася навіть я, хоча зазвичай завжди кажу йому старатися краще й докладати більше зусиль.

— Як же ти так швидко повернувся?

Я запитала, кліпаючи очима від подиву, а Піякі відповів із глибоко задумливим виглядом:

— <І справді, як?>

Це було навіть швидше, ніж можна було взагалі уявити. Хто тепер наважиться назвати Піякі «не надто корисним призовним звіром»?

Коли я подивилася на Піякі здивованим поглядом, він лише знизав плечима.

— <Чомусь мені здається, ніби Піякі став неймовірно величним призовним звіром, тому... я й сам відчуваю неабияку гордість.>

Так би мовити, у нього прокинувся справжній професіоналізм. Перш за все я розгорнула листа, якого приніс Піякі.

«Дякую, що зробили комфортними навіть мої особисті справи».

— Що це таке? — я від подиву аж роззявила рота.

Постривай, оскільки я тепер пишу ввічливо, то й цей чоловік теж звертається до мене шанобливо, чи не так?

«У мене до вас так само багато запитань, як і таємниць, які я приховував від вас, тому я з нетерпінням чекаю дня, коли ми знову зустрінемося в імператорському палаці».

«День, коли ми зустрінемося в імператорському палаці»... Здається, його кінцевою метою й справді було тріумфальне повернення туди.

«Що ж, ти обов'язково маєш повернутися в імператорський палац. Мені теж є багато того, що я хочу тобі сказати».

Побоюючись, що лист може випадково потрапити до чужих рук, я також не писала нічого, що стосувалося моєї родини. Наприклад, щось на кшталт: «Призовний звір мого дідуся врятував тебе». Тому я збиралася похвалитися цим перед кронпринцом і відразу відігратися на ньому, щойно ми зустрінемося особисто.

Проте на цьому лист не закінчувався.

«P.S. Тоді я так і не наважився про це сказати. Людина зазвичай змушена багато чого приховувати від тієї особи, яка їй подобається. Тому насправді є ще дуже багато речей, про які я досі вам не розповів».

Я злегка насупилася й споважніла. Це, мабуть, була пряма відповідь на постскриптум у моєму попередньому листі.

«P.S.. Але чому ви тоді нічого не сказали мені про феєрверки?»

— <Боже мій! Що це, що це таке!>

Піякі, який заглядав у лист через моє плече, зчинив ще більший галас і щосили залопотів своїми маленькими крилами.

— <Здається, той пухкенький кронпринц палко кохав тебе, Кіано! Боже мій!>

Я розгублено тримала листа в руках, не знаючи, що й думати.

«Ні, з якого дива кронпринцу, який, здавалося, мав абсолютно усе на світі, кохати мене?»

Я ж навіть на очах у кронпринца влаштовувала жахливі істерики Мелісі та зганьбилася, так негарно бігаючи за Родріго?

Я була трохи шокована, але слідом накотилося відчуття глибокого збентеження. Хай там як, кронпринц мене зовсім не цікавив, до того ж останнім часом у мене, здається, з'явився той, хто мені справді подобався.

А ще я була з тих людей, які терпіти не можуть подібних ситуацій. Якщо хтось, до кого я була цілком байдужа, раптово виявляв до мене симпатію, я заспокоювалася лише тоді, коли вибудовувала між нами глуху стіну. Мені здавалося, що в оригіналі Меліса якраз і загнала всіх у скруту через те, що не вміла вчасно вибудовувати такі залізні стіни й відмовляти.

«Якщо подумати, то й запрошення від Авіана більше не приходять».

Казали, ніби тоді в них згоріла вітальня, і через масштабний ремонт у міському маєтку вони тимчасово не можуть приймати гостей.

«Він і на благодійний вечір не прийшов, тож ми вже досить давно не бачилися».

Але хай там як, те, що зв'язок повністю обірвався, означало лише одне: він, напевно, просто наткнувся на мою глуху стіну й зрештою здався. Це був цілком задовільний фінал.

Я не хотіла, щоб чоловік, який мене абсолютно не цікавить, плекав до мене почуття й мучився наодинці через нерозділене кохання. Проте написати прямо й грубо: «Ти мені не подобаєшся» — теж було якось ніяково.

«Але ж це справа минулих днів, чи не так? Минуло вже цілих шість років... Якби я була на місці кронпринца, мені б зараз точно було не до дитячих закоханостей та старих спогадів».

Я трохи повагалася й зрештою вирішила взагалі не писати відповіді. Адже коли опиняєшся в ніяковому становищі, мовчання — це найкращий спосіб усе владнати й зберегти нейтралітет. До того ж мені й справді не було чого негайного написати у листі.

— <Піякі хоче гратися! Я більше не хочу працювати!>

Тим часом Піякі невтомно вигукував свої звичні слова, анітрохи не втомлюючись. Він теж був неймовірно постійним у своїх егоїстичних бажаннях.

Тому я оголосила Піякі, що він може офіційно відпочити.

— Справді? Тоді, можливо, ти хочеш поки що просто відпочити в герцогському маєтку? Мені більше немає потреби обмінюватися листами з номером 1135. Зараз немає справ, де твоя допомога була б конче необхідною, тож добре відпочинь кілька днів.

— <Ого, ура!>

Піякі радісно вигукнув.

Звісно, я це помітила. Судячи з того, що на пропозицію відпочити кілька днів він не заявив, що хоче відпочивати все своє життя, йому й справді дуже хочеться стати могутнім призовним звіром.

«Було б чудово, якби я могла здійснити твоє бажання».

Справжній призов. Якби тільки ми з Піякі могли цього досягти... Проте ми досі навіть не з'ясували, яким саме чином Рокі взагалі викрав сам призов Піякі з самого початку. Тому було геть незрозуміло, як тепер здійснити той призов, який не вдався з самого початку.

Щоб випадково не обтяжувати Піякі зайвими думками й не створювати тиску, я просто лагідно усміхнулася, як і завжди, й промовила:

— До того ж щоб тренуватися все життя, потрібно іноді відпочивати. Наступного разу давай збільшимо вагу, яку ти переносиш.

Піякі з незадоволеним виглядом розкрив дзьоба й обурено цокнув язиком:

— <…Ого. Тобто зрештою ти знову змусиш мене працювати ще більше. Кіано, хіба ти не виконала моє бажання?>

— Звісно ні. Ти справді гадав, що я бодай оком змигну через те, що ти тут скиглиш?

Почувши мої слова, Піякі уїдливо й саркастично заперечив:

— <Піякі теж хоче стати такою ж непохитною особою, як і ти, Кіано. Як людині взагалі вдається залишатися настільки незворушною?>

Тому я спокійно й розважливо відповіла йому:

— Збільшуй масу.

— <Що?>

— Важкі предмети значно стійкіші й не так легко піддаються коливанням, порівняно з легкими.

— <…Щоб та магічна інженерія крізь землю провалилася.>

***

Усе сталося так, як я і думала. Родріго опинився у в'язниці, і, як і очікувалося, родина герцога Пербуса не стала його рятувати. Можливо, незабаром Гітон і врятує його, але на це точно знадобиться певний час. Тому наступного дня я з почуттям гордості знову попрямувала до лабораторії.

— Панно.

Поки я мружилася серед магічних пристроїв, увійшов Чезаре.

— Будь ласка, спробуйте це.

Звіряючись із різноманітними книгами, він часто заварював мені дуже слабку каву.

Останнім часом, коли я думала про Чезаре, мої щоки самі собою спалахували. Оплески, які він адресував мені наприкінці благодійного вечора, раз у раз виринали в пам'яті. Я ніколи не отримувала такої шанобливої турботи та похвали навіть в Академії. А ще слова про те, що я йому дорога, що його тягне до мене, що він хоче й надалі бути разом... На минулому благодійному вечорі Чезаре говорив мені це спокійним, але сповненим щирості тоном.

Проте відтоді він більше не заводив подібних розмов. Він просто добре ставився до мене на ділі, не створюючи зайвого тиску. Якщо подумати, навіть після бенкету він не намагався якось зблизитися, а лише слухняно виконував мої доручення й дбав про мене. Звісно, це я першою провела межу, назвавши його «покидьком». Однак те, що він зовсім не зважав на цю межу і незмінно добре ставився до мене, лише змушувало моє серце почуватися дивно.

— Кхм, тепер я дійсно почну дослідження, яке доручив маркіз.

Хоча розробка була відкладена через напівпримусову впертість Чезаре, мені все одно було ніяково. Облаштувати таку чудову лабораторію в його будинку й проводити лише свої особисті дослідження, та ще й отримувати допомогу, було з мого боку справді трохи нахабно. Я пила слабку, але ароматну каву й збиралася з думками.

— Ви могли б трохи відпочити, перш ніж починати.

Чезаре сказав це з щирим хвилюванням, але я похитала головою й запевнила його, що все справді гаразд.

— Я сама дбаю про свій розклад, тому не турбуйтеся про це.

— .......

Протягом наступних кількох днів ми з Чезаре почали досліджувати в лабораторії магічний пристрій, що змінює колір очей. Оскільки я вже створювала його раніше, це було нескладно.

Проте тепер, коли у мене накопичилося набагато більше базових знань, у мене з'явилося бажання його вдосконалити. Оскільки його головним недоліком було те, що використання завдавало сильного болю, я хотіла зменшити цей біль.

Думка про те, що цим пристроєм може скористатися Чезаре, змушувала мене прагнути зробити його кращим. Раніше, коли я планувала використати його на Мелісі, мене зовсім не хвилював комфорт користувача.