Розділ 99 — Розділ 99

— Гм, маркізе, — раптом запитала я, відірвавшись від досліджень. — До речі, а ви самі збираєтеся цим користуватися?

— Гм…Я саме думаю над цим.

— У який колір ви хочете їх змінити?

— Хтозна, — мовив Чезаре вельми непевно. — Можливо, у вас є якась улюблена барва? Я б міг це врахувати.

— Та немає якоїсь особливої, — байдуже відказала я і мигцем зиркнула на Чезаре. — Маркізе, вам і теперішній колір очей дуже личить.

— Я візьму це до уваги, — Чезаре ледь помітно всміхнувся.

Хай там як, а цей магічний пристрій я розробила надзвичайно швидко. Я навіть думала, що Чезаре, який мені допомагав, міг би здивовано запитати: «Ні, ну як можна зробити це настільки швидко?» Тоді б я відповіла: «Ну, я ж усе-таки генійка!» Проте він, чи то знаючи про це, чи то здогадуючись, нічого такого в мене не питав.

Минуло кілька днів. Одного вечора я залишила майже завершений магічний пристрій у лабораторії й звернулася до Чезаре:

— Послухайте, маркізе.

— Так.

— Завтра я не прийду. Мені потрібно відлучитися в одне особисте місце. Ви ж знаєте, що розробку вже майже завершено? Будь ласка, дайте мені спокій на один день.

Чезаре тепло посміхнувся і мовив:

— Я завжди прагнув, щоб ви, панно, мали час на відпочинок. Проте… — він лагідно поставив переді мною солодощі й додав: — Чи не могла б і моя персона супроводжувати вас туди?

— Та ви можете піти зі мною, але навряд чи від вас там буде якась користь, маркізе. Чому б вам просто не влаштувати собі вихідний?

Чезаре й справді щодня перебував поруч зі мною, не маючи змоги кудись відлучитися. Я сказала це, керуючись власною турботою про нього, але він, мружачи очі від усмішки, заперечив:

— Навіть якщо я матиму вільний час... куди ж мені йти?

— Ну… До Клубного дому чи в порт Олфорд, наприклад?

Чезаре на мить сторопів, перш ніж знову заінтриговано примружив очі й лагідно побідкався:

— Мені хочеться піти саме з вами, панно. Я вже настільки звик повсякчас бути поруч, що це перетворилося на звичку.

Якби це почув хтось сторонній, він міг би все неправильно зрозуміти, але його слова не були брехнею.

— Не проганяйте мене, панно.

Коли я кліпнула очима, він поквапливо додав:

— Відтепер я більше не ходжу в такі місця, як Клубний дім чи порт Олфорд.

Теж мені, знайшов чим хвалитися.

— Тому в мене залишається чимало вільного часу.

З таких розважальних залів, варто лише раз туди ступити, потім неймовірно важко вибратися. Слова на кшталт «Я більше ніколи не піду в такі місця. У жодному разі. Обіцяю» — це те, чому зазвичай вірити не можна. Сама тому я від самого початку намагалася не мати нічого спільного з такими покидьками, але що поробиш, коли моє серце вже здригнулося.

— Мозок, залежний від гострих відчуттів, постійно шукає схожі нейромедіатори... Тому я не надто вірю вашим словам про те, що ви ніколи туди не повернетеся, — врешті-мені мовила я, вирішивши подумки, що чиню це заради виправлення людини. — Але якщо ви так сильно прагнете піти зі мною — що ж, ідіть. Зрештою, треба ж бодай спробувати зав’язати з цими згубними місцями.

— Щиро дякую вам, панно, — відказав Чезаре. На його обличчі не було й тіні образи, він миттєво розплився в усмішці й уклонився. — Але тепер я нарешті збагнув, чому мені так нестримно хочеться повсякчас перебувати поруч із вами.

— Прошу?

— Ви ж самі щойно сказати, що залежний від гострих відчуттів мозок повсякчас шукає схожі нейромедіатори.

Ой? Що це за флірт такий раптовий?

— Для мене час, проведений із вами, панно, — це найгостріше відчуття з усіх можливих.

Поки я стояла, занімівши від таких слів, Чезаре з глибокою посмішкою запитав:

— То куди ж ми вирушаємо на прогулянку, панно?

— Хм…

Я мимоволі зніяковіла і відповіла цілком щиро:

— Я беру свій магічний пристрій і йду до чорного ходу в’язниці, щоб шантажувати одного злочинця. — а тоді, раптом вигадавши чудовий план, додала: — О, якщо подумати, у мене є плани й після цього, і, здається, там мені якраз знадобиться ваша допомога, маркізе.

Я й так збиралася владнати кілька справ за один вихід у місто.

— Маркізе, ви випадково не знаєте якогось чорного ринку, де можна вигідно збути коштовності? Здається, ви добре знаєтеся на таких брудних справах під прикриттям.

Почувши мої слова, Чезаре невимушено й легко запитав:

— Ви збираєтеся продати коштовність, яку маєте при собі?

— Так, ось цю, — я попорпалася у кишенях і витягла величезний діамант.

Це була та сама річ, яку я здобула, коли ходила до порту Олфорд по святу реліквію, але повернулася ні з чим. Святої реліквії там не виявилося, натомість я знайшла якусь чудернацьку записку від занадто турботливої особи та цей здоровенний діамант.

— Хочу продати його.

Коли я простягнула діамант, очі Чезаре на мить розширилися. Потім він обережно стиснув мою долоню, повертаючи камінь, і важко зітхнув:

— Якщо вам потрібні гроші, я дам їх вам. А це залиште собі.

— Ой, це ще чому?

— Бо це…надзвичайно цінна річ.

— Ну звісно ж. Він великий і гарний. Думаєте, я цього не бачу? Сама тому ходімо перетворимо цю цінність на гроші.

— Ні, річ у тім, що... можливо, це не просто дорогий камінь.

Чезаре ще міцніше стиснув мою руку, в якій я тримала діамант. Трохи повагавшись, він квапливо додав:

— Чи відомо вам про таке? Існує легенда: якщо чоловік подарує жінці на заручини коштовність, яку беріг із самого дитинства, вони будуть щасливі все життя.

— А, ви про цей забобон? — відказала я абсолютно байдужим голосом. — Оскільки історія нашої Імперії дуже давня, у нас повно подібних забобонів.

— ...Забобон, кажете…

Чезаре якусь мить дивився на мене з образою, а тоді знову повів далі:

— Хай там як, припустімо, що жив собі хлопчик, який ніжно беріг цей забобон... ні, цю легенду у своєму серці.

— Що? До чого це раптом?

— Нумо просто припустимо це, — спокійно і розважливо говорив Чезаре. — Цей діамант міг бути найкращою коштовністю, яку той хлопчик мав із дуже давніх часів і яку тільки міг здобути.

— Ні, маркізе, ви що, раптом вирішили написати роман?

— Я маю на увазі, що діамант такого розміру неодмінно містить у собі чиюсь щиру й чисту відданість. Тому, будь ласка, не продавайте його.

— У цьому немає жодної логіки.

— Якщо ви залишите його собі, то хто знає... — прошепотів Чезаре, наче спокушаючи мене. — Можливо, наче в казці, чиста відданість того хлопчика врешті-решт здійсниться.

Гм…Щиро кажучи, мені хотілося подумати: «Що за нісенітницю він верзе?», але одне було очевидно: Чезаре надавав цьому каменю занадто великого, особливого значення.

Схоже, йому просто було б не по собі, якби я продала його ювеліру, і я була цілком готова піти назустріч такому проханню. Адже Чезаре вже встиг стати для мене досить дорогою людиною. Тому, щоб дати йому зрозуміти: «Я послухаю тебе і не продаватиму камінь ювеліру», я рішуче заявила:

— Що ж, тоді ви, маркізе, можете просто купити його у мене.

— ......Що?

Чезаре здивовано витріщив очі від такого абсурду.

— Я-я маю його купити?!

Тому я взялася детально й крок за кроком пояснювати, чому це рішення є найбільш оптимальним:

— По-перше: я хочу перетворити цю коштовність на гроші. По-друге: вам, маркізе, не до вподоби, що цей камінь продадуть у крамницю. По-третє: отже, мені просто треба продати цей камінь вам. Ну, то скільки ви за нього дасте?

— .......

— Мені аж цікаво, у яку суму ви оціните чисту відданість хлопчика, котрий так довго тримався за марні забобони.

Взагалі-то, якби я звернулася до Джуліуса, я б теж змогла швидко його збути. Та й грошей можна було б отримати більше, якби я попросила у дідуся.

«Але вони точно почнуть розпитувати, звідки в мене цей діамант».

Якщо справа дійде до розмов про святу реліквію, усі піднімуть неймовірний галас. Це може навіть зашкодити пану Джуліусу. Тому такі таємниці краще владнати потай від родини.

«Щось останнім часом вони занадто сильно мене опікають».

Зрештою, мені вдалося витрусити чималу суму з Чезаре, який наділив чисту відданість хлопчика такою колосальною цінністю. Цим грошам у мене вже було знайдено вкрай корисне застосування.

— Ну що ж, маркізе, — я радісно всміхнулася, задоволена правочином, і підвелася. — Пора вирушати. Час не чекає.

Чезаре, який із блідим обличчям забрав у мене діамант, відповів:

— …Так.

Примітка: мені навіть трохи шкода мл, він викупив свої чисті і щирі почуття пах (я думаю, що вже ні для кого не є секретом хто мл… тому… НУМО ЕДМОНДЕ Я ВБОЛІВАЮ ЗА ТЕБЕ!!!)