Розділ 17

Місце де жив Маркус Гансон, старий дворецький родини Розан, було занедбаною таверною на розі вулиці Мрій. Він зводив кінці з кінцями, працюючи служкою тут, за що і мав кімнату в прибудові до таверни.

У Маркуса була велика родина, але всі його діти та онуки тепер роз'їхалися.

В минулому житті Артізея ніколи не зустрічала Маркуса Гансона. Вона про нього знала тільки через те, що його онука, Ліза Гансон, влаштувалася покоївкою до Артізеї, щоб отруїти її. Проте в той час в Тії вже було стільки ворогів, що вона надзвичайно ретельно перевіряла всіх своїх нових слуг. Таким чином вона дізналася біографію Лізи і розгадала її наміри. Втім, цілеспямованість дівчини припала Артізеї до смаку, тому вона змусила її працювати на себе. Шантажуючи Лізу безпекою дідуся, Тія змусила її працювати в своїй таємній мережі. Правда, погрози були тільки погрозами, вона насправді нічого не зробила Маркусу, вона взагалі його не бачила.

Але, навіть так, ледве зайшовши до таверни вона одразу зрозуміла, хто з двох присутніх слуг був Гансоном.

Маркусу було вже сімдесят вісім років, але він все ще зберігав рівну осанку. Старомодний костюм, який він носив, був старим і витертим, але бездоганно чистим. Манжети навіть сяяли білизною. І, доки його колега німо витріщався на одяг і зброю Седрика, Маркус, не втрачаючи самовладання, запитав:

— Шановні вельможі, що привело вас сюди?

— Чи можете ви приділити нам хвилинку вашого часу, містере Гансон?

Маркус трохи помовчав, а потім кинув іншому працівнику:

— Я вийду, ненадовго.

— Ти впевнений, старий?

— Не хвилюйся. Я не думаю, що вони прийшли мене вбити.

Сказавши так, він покинув таверну. За таверною був невеликий, занедбаний пустир, куди часто викидали сміття. Саме сюди привів Маркус для розмови своїх візитерів.

— Це надто привабливе місце, але я тут живу, і навряд чи ви побачите тут краще місце. Тож, чому ви прийшли до мене, Великий князю Евроне?

Маркус втратив свою посаду, коли Седрику не було ще й десяти років, однак він був схожий на свого батька. А Гансон, працюючи в маркізаті добре знав обличчя найвищої знаті. Тому він його впізнав і подумав, що Еврон шукає його щоб вивідати якусь інформацію про маркізат.

— Хоч нас і вигнали, та наша служба маркізату була довгою і чесною. Я нічого не можу розказати вам. — з гідністю відповів Маркус. Але Седрик тільки похитав головою:

— Я просто її ескорт.

В цей момент Артізея скинула каптур і її світле волосся розсипалося плечима.

— Вітаю вас, містере Маркус Гансон, Я Артізея Розан.

Накопичений роками гнів, образа, туга і смуток піднялися в душі старого дворецького і його обличчя викривилося. Він не знав, що говорити.

“Дочка Мірайли?”

“Людина, через яку загинула вся родина Розан, та розпалася моя?”

Але хвилини спливали і все, що залишилося, зірвалося з вус Маркуса:

— Ви справді дуже схожі на лорда Майкла, спадкоємиця.

Вісімнадцять років образи змусили його почуття перегоріти. Старість виснажила його гнів і тому зараз, нарешті побачивши згадку про своє минуле життя, він не мав сил на гнів. Він відчував смуток.

А туга вимагала не стільки того, щоб її вилити, скільки розуміння і співчуття. Хотілося бути нарешті почутим.

Маркус все ще сумував за маркізатом Розан.

Родина Гансонів не мала аристократичного походження, але завдяки своїй роботі вони піднялися над простолюдинами. І вони пишалися своєю чесною роботою. Маркус народився і виріс у маркізаті. Змалечку він був товаришем Майкла Розан. А вирісши став його дворецьким. Його діти та онуки також народилися та зросли у маркізаті. Вони теж служили на лорда Майкла і пишалися своєю роботою.

Маркус не міг не відчувати ностальгії. Чим більше він згадував свою родину, їх гарні часи, тим більше він сумував за маркізатом.

Він хотів, щоб хтось допоміг йому з цим болем, цим горем.

Артізея бачила це по обличчю старого дворецького.

Це було те ж відчуття, що змусило Ліз прагнути вбити її в минулому житті.

— Містере Маркус, ви перша людина в моєму житті, хто назвав мене спадкоємицею. — тихо і сумно сказала Артізея. Маркус же, постарався надати своєму голосу твердості:

— Спадкоємице, чи знає ваша мати, що ви тут?

— Ні. Якби вона знала, то не дозволила б мені прийти.

Сказавши це, Артізея раптом поклала руку на груди і глибоко вклонилася. Такий поклін личив би храмові, а не пустиру.

— Мені є багато що сказати, містере Гансон. Але найперше я мушу вибачитися.

— Ти знаєш, що зробила твоя матір?

— Так. Моя мати отруїла всіх нащадків маркіза Розан, скинувши всю вину на родину Гансонів. Вона зробила це, щоб я залишилася єдиною спадкоємицею маркізату.

Коли народилася Артізея, всі були шоковані, що вона так схожа на маркіза. Його старша дочка і законна спадкоємиця, розуміла, що її помираючий батько ніяк не може бути пречетним до появи дитини в Мірайли. Але через таку схожість було зрозуміло, що це і не дитя імператора. Швидше за все хтось з її синів мав зв’язок з жінкою, що за статусом доводилася йому бабусею. Не бажаючи покривати родину таким соромом, Артізею визнали донькою Майкла.

Це було добре для Мірайли, що так ризикувала викликаючи гнів імператора, але все ще не давало їй гарантій. Тому на похоронах свого чоловіка, коли Артізеї було всього шість місяців, вона отруїла поминальний обід. Одним вечором зробивши свою доньку єдиним прямим нащадком покійного маркіза.

Вину за це дійство було скинуто на родину Гансона. І хоча Маркус бажав довести свою непричетність до отруєння, його донька відмовила його. Вона чудово розуміла, що Мірайлі нічого не коштує прибрати ще й слуг, які стоятимуть на її шляху, коли вона вже не побоялася підняти руку на знатну родину.

Маркус визнав правоту своєї доньки і наказав своїй родині покинути маркізат і переховуватися змінивши ім’я і забувши про своє минуле. Але сам же не послухався власної поради.

Хоч він і переїхав в бідний район, та все ще залишався в столиці і досі носив власне ім’я.

“В будь-якому разі, я вже старий. Якщо колись Мірайла знайде мене і вб’є, це не матиме ніякого значення.”

Так він міркував.

Але Мірайла його не знайшла. Вона завжди чинила більш імпульсивно, аніж продумано. І в неї не було радника чи помічника, який довів би справу до кінця.

Таким чином Маркус вижив. Але шляху для повернення чи відновлення справедливості в нього не було.

Імператор, пробачив Мірайлу за зраду і застосував власний вплив, щоб зняти з неї звинувачення в отруєнні цілої родини.

— Я не маю наміру виправдовувати дії моєї матері. — продовжила Артізея. — Я говорю тільки від свого імені. Як останній нащадок маркіза Розан, я прошу вибачення за те, що не захистила своїх васалів.

Вона знову схилила голову.

— Спадкоємиця… — очі Маркуса зволожилися.

Артізея помітила це і простягла йому хустинку.

Седрик спостерігав за цим з боку. Він втратив родину і тому найближчі васали герцогства Еврон замінили йому сім’ю. Тож спостерігаючи за сценою примирення він не міг не відчути цілий вихор змішаних почуттів. Але, найголовнішим було полегшення, яке він відчув, збагнувши, що відтепер буде людина, яка щиро піклуватиметься про Артізею.

***

В цей час Білл, дворецький маркізату Розан, розповідав Мірайлі про візит герцога Еврон.

Крах!

Мірайла розлючено змахнула рукою і прекрасна, кришталева ваза розлетілася на друзки. Уламки скла вкрили підлогу. Білл, ігноруючи небезпеку, впав на коліна і поспішно простягнув хатні капці господині, щоб вона не порізалася.

Мірайла, яка щойно підвелася з ліжка і була одягнена в один халат, озулася і роздратовано пройшла до дивану. Різко сівши на нього і схрестивши ноги та руки, Мірайла наказала:

— Розкажи все ще раз, з початку.

— Його Світлість, Великий герцог Еврон, запитав мене чому я вірний вам, а не міс Артізеї. — сказав Білл, інтерпретуючи слова Седрика так як було зручно йому.

Очі Мірайли полихнули ще більшим гнівом.