Розділ 20

Повернувшись до табору, переодягнувшись та повечерявши, Седрик покликав до себе Ансгара. Дворецький приготував чай і увійшов до бараку господаря.

— Ваша поїздка була вдалою? — Ансгар не знав куди саме їздив Седрик. Однак, зранку його господар був виснаженим і стривоженим, а зараз повернувся в доброму гуморі. Тому питання було швидше риторичним. Мабуть через це Седрик і не став відповідати, а замість того запитав:

— Що вам відомо про родину віконта Фішера?

— Чому вас раптово зацікавила родина Фішерів?

Це було зовсім чужим для виховання Ансгара – відповідати питанням на запитання господаря, але піднята тема була аж надто неочікуваною, тому він і не стримав свого вигуку, а потім поспішно став виправдовуватися:

— Родина Фішерів розпалася вісімнадцять років тому. Віконт і віконтеса покінчили життя самогубством, а їх родичі, включаючи спадкоємців титулу, зникли. Фактично, цієї родини не існує більше.

— Що? — Седрик приголомшено виструнчився на кріслі, більше не здатен розслаблено пити чай.

Ансгар продовжив:

— Віконтеса Фішер була фрейліною Її Величності. Також вона ще з дитинства була подругою імператриці. Через свій низький статус вона не могла досягти звання головної фрейліни, але була найбільш довіреною особою Її Величності.

— І що ж змусило її скоїти самогубство?

— Вона зробила це відчуваючи провину через смерть принців. Бо саме вона турбувалася про них.

Седрик хмикнув, задумавшись. Він від самого початку здогадувався, що Артізея не просто так попросила саме цей подарунок. Він навіть припускав, що їй для чогось потрібно щоб він зустрівся з віконтом Фішер. Але тепер все видавалося значно складнішим.

— Хіба один з принців не помер від віспи?

— Так, це правда. Але хтось мав взяти за це відповідальність. Першою загинула принцеса, а через рік померли обидва принци. Ви ж знаєте, що після цього навіть пішли чутки про прокляття…

— Так, я знаю.

Седрик пам’ятав це, бо в той момент йому якраз повернули родовий титул і він навіть товаришував з принцами. Проте з точки зору дитини він звичайно не знав які інтриги точилися в палаці в той час.

— Її Величність змусила фрейліну вчинити самогубство, аби розвіяти чутки про прокляття?

— Ні. Принаймні я так не думаю. Але в суспільстві відчувався тиск. — Ансгар заговорив менш впевнено. — Щодо імператриці. Вона, швидше винуватила в смерті дітей не фрейлін, а імператора.

— Якщо так подумати, то саме в той час родина імператриці пала. Гадаєте, Її Величність настільки була обурена втратою всіх дітей, що імператор побоювався дій з її боку і тому вирішив тримати весь її рід на короткому повідку?

— Немає жодних доказів того, що імператор будь-яким чином причетний до падіння родини імператриці. Це лише чутки. Але в той момент вони вийшли з під контролю. В суспільстві тільки і говорили, що про розкол між правлячою родиною. Гадаю, віконтеса Фішер віддала своє життя, щоб взяти на себе провину і захистити Її Величність.

Якийсь час Седрик обдумував все сказане, а потім запитав:

— Але, чи не дивно, що була знищена вся родина Фішер, навіть якщо віконтесі довелося здійснити суїцид?

— Існують і інші версії.

Ансгар не продовжив, але Седрик і так зрозумів, що самогубство насправді могло бути вбивством, яке слугувало б тій самій цілі – припиненню чуток про розлад в сім’ї імператора. В такому випадку родині Фішерів довелося ховатися побоюючись нових жертв. І їх вчинок не видавався дурним. Скоріше видавалося нерозумним влізати в справи такого масштабу.

Седрик пригадав сьогоднішню зустріч з Маркусом Гансоном. Якщо подумати, то саме в той же час імператор дозволив Мірайлі не відповідати за знищення родини маркіза Розан. Можливо його милість підкріплювалася і тим фактом, що зі смертю всіх законних дітей, він став бережливіше відноситися до позашлюбних. А повний крах відносин з імператрицею ще більше підштовхнув його в обійми коханки.

Тільки все це не давало відповіді на питання: для чого Артізея змусила його шукати Серце Ольги.

— Чи є якась можливість знайти нащадків родини Фішер?

— Я не можу сказати напевно, але ми можемо спробувати.

— Гадаю, саме так ми і повинні вчинити. — сказав Седрик і подумки додав:

“Можливо, саме цього, насправді, хотіла Артізея від мене.”

Седрик відкинувся на спинку крісла, задумливо переплітаючи пальці і зовсім забувши про чай. В цей момент Ансгар врешті не витримав:

— Мій обов’язок – служити вам, але чому? Звідки виник такий раптовий інтерес до родини Фішер?

— Я чув, що родинна реліквія родини Фішер – це коштовність під назвою “Серце Святої Ольги”.

— Так. Саме так воно і є.

— Мені воно потрібне. Але з огляду на все сказане, навіть не знаю, коли мені вдастся його відшукати.

Настрій Седрика раптово впав. Він пообіцяв Артізеї, що приїде до неї з Серцем Святої Ольги. Але тепер він навіть не здогадувався чи зможе це виконати, не говорячи вже про те скільки часу займе пошук.

Відчуваючи раптову тугу від цих думок він навіть не усвідомив, що в душі вже не міг дочекатися їх наступної зустрічі.

Бачачи, як стрімко псується настрій в його господаря, Ансгар раптово запропонував:

— Насправді, можна почати пошуки реліквії, не шукаючи нащадків зниклої родини.

— Яким чином?

— Ну, перш за все, це коштовність. Слід звернутися до ювелірів. Минуло багато років, а переховуючись нащадки віконта швидше за все продали все своє майно. Ювеліри точно повинні знати, коли на ринку з’являється самоцвіт, що має власну назву.

— Точно.

Обличчя Седрика миттю проясніло і він схопився на ноги. Ансгар навіть засміявся.

— Вже північ, лорде Седрику. Ви ж не плануєте подорож до ювелірних крамниць о такій порі?

— Звичайно ні. — заперечив Седрик, проте знову сів на крісло.

Ансгар все ще всміхався, думаючи про те, що його господар, уславлений воїн і герой імперії. виявляється може поводитися наче дитина. І, доки він прибирав чашку з вже холодним чаєм, відповідь на таку зміну в поведінці герцога, сама-собою знайшлася.

— До речі, Ансгаре, — спитав Седрик. — Як я можу подарувати одяг жінці?

— Це не те, що ти собі уявляєш. — твердо додав він помітивши, що дворецький сміється.

— Так, я розумію.

— Це справді не те.

— Так, так.

Чомусь поблажливий тон Ансгара не допоміг Седрику заспокоїтися.

***

Після того, як Мірайла влаштувала останню істерику, розгромивши свою кімнату і побивши кількох покоївок, в маркізаті запанувала темна атмосфера.

Господиня без сил лежала в ліжку. Від нервового перенапруження в неї піднялася температура, а від криків боліло горло.

Артізея, як слухняна донька, сиділа біля неї, подаючи їй ложкою гарячий чай з лимоном.

— Тепер, коли ти виросла, тобі зовсім начхати стало на переживання матері? — докоряла МІрайла їй захриплим голосом.

— Ну, що ви таке кажете? — м’яко заперечила Тія. — Я ніколи не покину свою маму.

— Хочеш сказати, що вночі ти просто не чула, як мені було погано?

— Мене просто покликав до себе брат. І я була зайнята розмовляючи з ним. Але тепер я тут. І я буду піклуватися про вас стільки скільки вам буде потрібно.

— Це правда. — змінила гнів на милість Мірайла. — Коли я постарію, єдина людина, яка все ще турбуватиметься про мене – це буде моя донечка. Що б я робила без тебе.

Мірайла розчулено обійняла Артізею. В цьому не було нічого нового. Після істерик вона завжди впадала в такий стан і плекала доньку, яку ж часто била перед цим в поривах гніву.

— Якщо ви почуваєтесь не дуже добре, чому б вам не поїхати до Літнього палацу з Його Величністю?

Очі Мірайли заблищали.

— Останнім часом дуже спекотно. Можливо, Літній палац, якраз і покращить моє самопочуття. Як гадаєш, Лоуренс захоче поїхати з нами?

— Якщо мій брат буде зайнятим, ви однак можете їхати. Так навіть буде краще. Подорож вдвох із імператором пройде більш інтимно.

Навіть без Лоуренса за імператором поїхала б ціла кавалькада свити, але не мало значення наскільки недоречними були слова Артізеї. Головне, що Мірайлу справді захопила ідея відпочинку біля моря. А імператор з радістю прийняв прохання коханки.

Поїздку було організовано, а план виконано з небаченою швидкістю.

Втім, Артізея це передбачала. Адже імператору зараз конче потрібно було потягнути час. Він прийняв Седрика в себе і обіцяв йому не забути про Західну армію. Але не міг так миттєво змінити свою думку, щодо тріумфального повернення, щоб не підкреслити, що все це тільки через те, що тепер підтримка Седрика стала підтримкою і Лоуренса. Відкласти будь-які дії через причини зовсім не пов’язані з ситуацією, здавалося найкращим рішенням.

А для Артізеї це було хорошою можливістю завершити всі справи в маркізаті, без зайвих перепон.

Проте, перша ж подія, що відбулася, як тільки Мірайла покинула маєток, була запланована не нею.

До маркізату прибули три карети. З них одразу ж почали розвантажувати незліченну кількість одягу, тканин, манекенів та коробок з аксесуарами.

Очі дворецького округлилися. Ні, він вже не раз бачив подібне. Таке траплялося кожного разу, коли Мірайла купувала одяг. Однак, зараз господині не було вдома.

Емілі, власниця найвідомішого в столиці ательє, з широкою посмішкою підійшла до Біла, раніше, ніж він встиг усвідомити, що власне відбувається.

— Вітаю, містере Батлере!

— Вітаю. Проте, що привело вас сюди в такий час? Господині наразі немає. Вона поїхала з Його Величністю на відпочинок до Літнього палацу. Я думав вам про це відомо.

— Так. Але я сьогодні тут не заради пані, а заради її доньки.

— Ви… Ви маєте на увазі міс Артізею?

— Так. Мене надіслав Його Високість Великий герцог Еврон. Я така щаслива. Щоразу, коли я у вас бувала, мені так і хотілося перевдягнути молоду міс. Вона в мене буде красунею не гіршою за її матір. Великий герцог сказав мені, що я можу робити “все що захочу”.

Емілі голосно засміялася.

Вона часто працювала з Мірайлою. Та була небаченою красунею і мала вишуканий смак. Для Мірайли Емілі шила всі свої найкращі сукні. При цьому вона помічала доньку, одяг якої викликав в неї естетичний протест. Тому, як творець, вона відчувала щасливий передсмак можливості змінити її образ, до того ж з щедрою обіцянкою необмеженого ресурсу від герцога.

Але Білл аж ніяк не міг розділити її щасливого настрою.