Розділ 22

В той же час Седрик приїхав з візитом до ювелірного магазину майстра Одорова.

— Ваша Світлість, для мене велика честь, що ви відвідали наш магазин. — гостинний господар провів Седрика до приймальні зі зручними диванами та подав заздалегідь підготовлений чай.

— Мені порадили прийти до вас, якщо я хочу дізнатися про коштовність і про те хто її продає.

— Вас цікавить якась конкретна коштовність? — з цікавістю запитав ювелір.

— Я шукаю коштовність під назвою “Серце Святої Ольги”.

— Ви маєте на увазі діамант, що був сімейною реліквією віконта Фішера?

Седрик не знав, що це був діамант. Через назву він думав, що це буде рубін. Але в іншому ювелір все сказав правильно.

— Так, я шукаю сімейну реліквію віконта Фішер.

Майстер Одоров, підняв свою чашку роблячи вигляд, що просто п’є чай, але було помітно, що він тягне час вагаючись.

— Ви нічого про це не знаєте чи це щось, про що ви не бажаєте говорити?

Коштовності у всі часи використовувалися як засіб таємних справ та накопичення багатств. Порівняно з самоцвітами, золото було значно поширенішим засобом для таких транзакцій, оскільки його походження легше приховати. Однак, відомі коштовності, ставали предметом для особливого ствердження свого статусу. Тож, коли мова йшла про хабарі впливовим особам, діамант з історією та власним іменем, міг бути надзвичайно бажаним “подарунком”.

До того ж в даного самоцвіта, як вже знав Седрик, була особлива історія. Він належав знищеній родині, що була вірна імператриці, але взяла на себе клеймо зрадників. Такий трофей не просто був прикрасою для статусу, але й міг слугувати доброю пам’яттю чи шпилькою в бік самої імператриці.

Цікавість щодо такого предмету просто не могла бути безпечною.

— Я не розпитую. Я просто хочу його купити.

Почувши це, майстер Одоров полегшено зітхнув і припинив вдавати чаювання.

— Я зрозумів. Певно, я напишу листа особі, якій наразі належить коштовність. Гадаю їм не зашкодить, якщо така поважна людина, як Ваша Світлість, викупить коштовність.

Ювелір пішов до конторки, а Седрик залишився чекати. З нудьги він пройшовся магазином, розглядаючи прикраси, що були виставлені в приймальній, як прикраси.

Тут було все, що могло зацікавити поважних людей, від запонок і годинників до вишуканих перстнів і намист.

Під впливом раптового імпульсу Седрик підійшов до браслету, що привернув його увагу. Це був браслет з двох ниток дрібних, немов звичайний бісер, діамантів які при цьому переливалися в світлі п’ятьма різними кольорами.

Ювелір повернувся з конвертом, запечатаним воском.

Седрик, набувши вигляду, значно твердішого, ніж зазвичай, сказав:

— Тепер, коли ви надали мені інформацію, я відчуваю себе зобов’язаним купити хоча б один товар. — він недбало вказав на браслет.

— О! Ви маєте на увазі цей? Щиро дякую.

Майстер Одоров, що вже не надіявся отримати хоч якийсь зиск з високого гостя, швидко схилив голову, а його очі заблищали.

Фрейл, що супроводжував господаря, мовчки спостерігав за розіграною сценою, роблячи вигляд, що нічого дивного не помічає.

Седрик розумів, що він прикидається, але зробив вигляд, що не знає цього.

***

Ювелір спрямував їх до будинку чоловіка на ім’я Вайт. Він був майстром, що колись також володів невеликим ювелірним магазином.

Майстер Одоров охарактеризував його як надійну людину з хорошим оком ювеліра.

— Якби все пішло добре, він би сьогодні був відомим в нашій справі…

— Він покинув справу?

— В бізнесі деякі інвестиції можуть здаватися вигідними, але обернутися навіть не котом, а отруйною гадюкою в мішку.

Пояснити чіткіше, майстер Одоров не захотів. Седрик відчуваючи близькість розгадки, з азартом заскочив на свого коня, але Фрейл не поділяв його ентузіазму.

— Чи не забагато зусиль?

— Для тебе забагато зусиль коштує супроводжувати мене?

— Ваша Світлість, я не про те. Ви справді вирішили одружитися з донькою Мірайли?

Седрик серйозно подивився на нього та відповів:

— Я думав ти зі мною згоден.

— Ні. Але я розумію, що ви робите це задля збереження Західної армії.

— Хіба ж ти не казав, що мені слід бути гнучкішим і використовувати нові стратегії?

— Справа не в тому, що це погана стратегія. Я просто не думаю, що вам варто жертвувати заради цього особистим щастям.

Фрейл був не просто лейтенантом, він завжди добре вмів аналізувати ситуацію і добирати найкращі слова. І зараз він говорив дуже чітко. Але Седрик його проігнорував і тільки змахнув поводом, підганяючи свого коня. Однак Фрейл не збирався здаватися так легко. Він наздогнав господаря і заявив з усією серйозністю:

— Ваша Світлість, у будь-якому випадку, вона – донька Мірайли. Чи не здається це трохи дивним?

— Ти ставиш під сумнів мої судження?

— Е?

— Ти натякаєш, що я не здатен зрозуміти відрізняється леді Артізея від Мірайли чи ні?

Седрик сказав так, хоча точно знав, що Фрейл не це мав на увазі. І це змусило лейтенанта помовчати шукаючи точніших слів.

— Це не так. Просто…

— Леді Артізея зазначила, що це буде просто шлюб за розрахунком тривалістю в два роки — це ціна, яку можна сплатити, заради Західної армії.

— Ваша Світлість, але, навіть так, розлучення нашкодить вашій гідності і поставить під сумнів чесність.

Седрик раптом посміхнувся пригадавши слова Артізеї:

“Ваша Світлість, вам доведеться відмовитись від своєї чесності, якщо ви хочете добитися справедливості для Західного війська і захистити герцогство Еврон.”

В той момент він сприймав її як ворога, але вона не намагалася його улестити брехливими обіцянками, а сказала це відверто і прямо. Зрештою, це стало одним з факторів через які Седрик вирішив їй довіритись.

— Солдати повинні отримати ставлення, яке вони заслужили. І я не відмовлюся від всього що зробив заради того щоб зберегти гарну думку про свою честь.

— Ваша Світлість.

— Саме леді Артізея допомогла мені це зрозуміти.

Фрейл знову замовк, відкинувши спроби переконати герцога, бо отримавши цю інформацію подивився на все з іншого боку.

“Справа тільки в цьому?”

Йому кортіло поставити це запитання, бо надто багато що вказувало на щось більше, ніж простий шлюб за розрахунком. Седрику було достатньо надіслати Артізеї весільну сукню, щоб імператор повірив в їх стосунки. Для чого було метатися містом до ночі, шукаючи коштовність?

Він добре знав свого господаря і командира. Він бачив, що все зайшло вже значно далі. Але також він розумів і інше.

“Здається, він цього зовсім не усвідомлює. Чи слід мені відкрити йому очі на його власні почуття?”

Фрейл справді був хорошим стратегом, але він не міг зрозуміти зробить його втручання в цю справу щось добре, а чи зле. Чесно кажучи він просто боявся, що йому доведеться до кінця життя служити доньці Мірайли.

Доки він міркував, вони досягли цілі призначення і Фрейл отямився почувши розпачливе зітхання Седрика.

Будинок до якого вони під'їхали був позначений чорною тканиною. Це був знак жалоби.

Збагнувши причину вагань господаря, Фрейл поспішно сказав:

— Я розумію ваше занепокоєння, але нам слід все одно зайти всередину. Ми ж не можемо витрачати ще один день на поїздку сюди?

— Ти маєш рацію. — Седрик зітхнув і спішився. Фрейл постукав.

Двері будинку відчинила молода жінка зі слідами втоми на обличчі, якому не можна була дати більше двадцяти років.

— Ви виглядаєте як важливі люди. Для чого ви приїхали сюди? Мій батько помер.

Фрейл швидко простягнув їй листа від майстра Одорова. Проглянувши написане, дівчина змінилася в обличчі від здивування, а потім поспішно опустилася на одне коліно.

— Для мене велика честь зустріти вас, Ваша Світлість.

— Ні. Будь ласка не ставайте на коліна. Немає потреби поводитися так формально.

— Дякую, за вашу доброту.

Дівчина підвелася і провела їх до вітальні. Вже була ніч, тому їй довелося запалити свічки і поспішно приготувати чай для трьох.

— Прошу вибачення за таку скромність. У нас вдома навіть немає хорошого чайного листя. Але, хоча б для мирного відходу душі мого батька, розділіть зі мною цей чай, щоб він відчув себе вшанованим і спочив з миром.

— Це ми повинні вибачатися, що прийшли в такий скрутний час.

Седрик не так давно пив чай в магазині майстра Одорова, але не міг принизити дівчину, тому слухняно випив все до останньої краплі. Фрейл зробив те ж саме.

— Щиро дякую. Я впевнена, що мій батько буде дуже радий. — схилила голову дівчина, а потім додала: — Ваша Світлість, у рекомендаційному листі пана Одорова згадується. що ви шукаєте певну коштовність. Мій батько вже помер, але бухгалтерські книги з часів його роботи ювеліром все ще цілі, тому я спробую допомогти вам чим зможу.

— Заздалегідь перепрошую за незручності, спричинені в час вашої жалоби. Я шукаю діамант під назвою “Серце Святої Ольги”.

Чашка, яку саме збиралася прибрати дівчина раптово почала стрибати на блюдці. Седрик обережно забрав крихкий предмет з тремтячих рук господині.

Виснажене обличчя дівчини стало ще більш блідим, а в очах читався гнів, презирство та ненависть.

Що ж коштовність, яку він шукав в черговий раз виявилася ще цікавішою ціллю, ніж він міг би подумати.

— Цього коштовного каменю немає в нашому домі. — напружено промовила дівчина.

— Кому його продали?

Подумавши трохи господиня підвелася і покинула кімнату. Її поведінка була настільки незвичною, що Седрик і Фрейл перезирнулися. Коли дівчина повернулася, вона принесла конверт з документами.

— Ось договір про передачу права власності на Серце Святої Ольги.

Вона передала конверт Седрику. В контракті було вказано ім’я барона Єтца. Але окрім контракту в конверті були і інші папери.

— Це вексель, виданий бароном під час укладання контракту.

Дата цих документів свідчила, що угода була підписана, ще сім років тому.

— Решта – це листи, які мій батько надсилав йому щомісяця, нагадуючи про сплату за векселем. І відповіді на ці листи, хоча їх всього десять. І у всіх них барон просить про відстрочку платежу.

Дівчина стиснула зуби і додала ще:

— В останньому листі він написав “Я заплачу, коли доведеться. Ти що мені не довіряєш?”

Було очевидно, що сталося. Дворянин навмисно затримував платіж, тиснучи своїм статусом на простолюдина. Насправді це не було дивиною. Але ознайомившись з контрактом Фрейл зауважив:

— Згідно з цим документом, право власності на діамант буде передано лише після оплати векселя.

— Так, цю умову оговорили, щоб запобігти шахрайству.

— Тоді, чому ви просто не подали до суду?

Дівчина розридалася.

— Як ми могли подати до суду, якщо цей діамант подарували маркізі Камелії?!

Седрик і Фрейл знову перезирнулися.

Маркіза Камелія була невісткою Великого герцога Ройгара.