Розділ 25

Маркіза Камелія дуже повільно зробила наступний ковток. Було зрозуміло, що в її голові тим часом проносяться сотні думок, які, втім, не можна було прочитати ні з її виразу обличчя, ні з тону її голосу, коли вона врешті заговорила:

— Я не розумію про що ви говорите. Ви вважаєте, що Великий герцог Ройгар якимось чином пов’язаний з бароном Єтцом?

Не зважаючі на ці слова, насправді маркіза Камелія була дійсно стурбована. Барон Єтц був одним із найважливіших джерел фінансування Великого герцога Ройгара. Він не мав жодного впливу на фракцію підтримки герцога, але він був постійним джерелом великих сум грошей. Якщо Седрик дійсно дістався до бухгалтерських книг барона, то їй варто якомога швидше розірвати всі зв’язки з цією справою.

Герцог Еврон не був звичайним аристократом з яким подібні проблеми можна було б узгодити поза залою суду і поглядом народу. Справа набула вже достатнього розголосу, щоб імператор не міг заплющити на неї очі. Він віддасть барона Єтца на поталу народу. І маркізі слід було зробити все можливе, аби не скласти йому компанію.

Проте, вона все ще не довіряла Артізеї. Чи справді вона приїхала її попередити. Седрик ніколи б такого не допустив. Він був занадто чесним і ненавидів політику за зачиненими дверима.

З іншого боку, вона чула що герцог Еврон закохався в леді Артізею. А він був досить молодим, щоб повністю змінитися під впливом кохання.

— Барон Єтц – вульгарна людина. Він пропонує хабарі кожному, хто може бути йому корисним. Я впевнена, що він дарував подарунки багатьом впливовим людям, і все це задля того, щоб отримати допомогу в такому випадку. Однак, отримувати подарунок від такої людини – нерозумно. — продовжила Артізея, доки маркіза Камелія сумнівалася. — Дама вашого становища ніколи б навіть не припустила, що коштовність, яку вам подарували була придбана шляхом обману чесної людини.

Маркіза Камелія, оцінила вчасно додану до її сумнівів інформацію. Вона ніколи раніше не думала про Артізею, інакше як про бідну доньку Мірайли.

Основним завданням маркізи Камелії, як стратега герцога Ройгара, був збір інформації і оцінка всіх наявних сил. І до цього моменту, вона оцінювала Мірайлу і її вплив на імператора, але не звертала увагу на її доньку.

Артізея була нещасною дитиною, яка мала успадкувати титул маркізи, але не отримати жодної реальної влади. Мірайла була з тих людей, які відчайдушно прагнули самоствердження. А хіба бувало легше самоствердження чим те, що здійснене за рахунок власних дітей.

Лоуренс ще мав можливість вирватися з під її гніту, але для цього йому б довелося “згодувати” жорстокості матері сестру.

Мірайла принижувала, била і контролювала б Артізею до самої смерті.

Але зараз, леді, що сиділа перед маркізою не була слабким дівчам в зношеній сукні. Ні, сукня була зношеною. Але погляд, м’яка посмішка, манери і репліки Артізеї нагадували одну з тих досвідчених і хитрих інтриганток, що провели в палацових іграх все життя.

“Шкода, що ми не зустрілися раніше.” — подумала маркіза.

Іноді дружба надійніша за кохання, і зараз леді Камелія щиро шкодувала, що свого часу не познайомила доньку з леді Артізеєю. Якби вони виросли як подруги… Хоча по віку Артізеї швидше підійшов би її син. Але вона вже зустріла Седрика. Тому було пізно думати про таке.

Вставши зі свого місця, маркіза Камелія попросила Артізею почекати. Коли вона повернулася, в її руках була оксамитова скринька для коштовностей. Всередині було вишукане діаманове кольє.

Артізея впізнала в найбільшому, центральному камені Серце Святої Ольги.

— Дизайн цього намиста був розроблений спеціально для Серця Святої Ольги. Будь ласка, прийміть його таким яким воно є.

— Тоді, я заплачу вам за саме намисто.

— Леді Артізея, в цьому немає потреби. Я знаю, що ви вже заплатили розумну ціну, за сам камень. Крім того, я можу уявити для кого вам потрібна ця коштовність.

Надавши обличчю м’якого виразу, маркіза Камелія розповіла:

— У минулому, коли мене навіть не визнавали дочкою маркіза Кваймара і взагалі не вважали за дворянку, найшанованіша леді вищого суспільства відвідувала той самий бальний зал, що і я.

Артізея обережно кивнула, щоб не видати своїх емоцій.

— Тепер все інакше. Мій чоловік піклується про мене, а Її Світлість Велика княгиня Ройгар визнає мене своєю старшою сестрою і дослухається до мене. Тепер навіть інші дворяни рівняються на мене. Але в той момент я навіть уявити собі такого життя не могла. І я так заздрила, коли чула з якою ніжністю та повагою Її Величність ставилася до своєї дорогої подруги і як вона хвалила їх родинну коштовність. Тільки в пам’ять про це я залишила камінь в себе. Я хотіла, щоб він мав достойний вигляд, тому замовила для нього кольє, так як статую Святої Ольги було втрачено.

— Розумію. — промовила Артізея, насправді розуміючи, що робить маркіза. Зробивши натяк на те, що вона просто повертає камінь імператриці, вона найшла спосіб зберегти своє обличчя і одночасно розірвати зв’язки з бароном Єтцом. З усієї її розмови Артізея повірила б тільки в фразу про заздрість. Будучи приниженою власною родиною, майбутня маркіза не могла пробачити ту шану яку отримувала віконтеса Фішер, яка була навіть нижчою за статусом.

Цей камінь був для маркізи не спогадом, а трофеєм. Символом того, що тепер вона досягла висот яких ніколи не бачитиме віконтеса Фішер.

Сама Артізея була певна, що цей двобій залишився за леді Фішер. Адже вона знала як важливо в житті знайти людину за яку буде можна померти без жалю.

Маркіза Камелія посміхнулася і завершила свою розповідь словами:

— Сподіваюся, що ви належним чином передасте мої почуття Її Величності.

— Я матиму це на увазі. — Артізея взяла скриньку з коштовністю і встала. — Ще раз вибачте за мій такий пізній візит. Нехай богині ночі подарують вам приємний сон.

— Пусте. Певна ми можемо стати добрими друзями. Надалі приходьте до мене в гості частіше.

Артізея лише посміхнулася. Хоча це була непогана ідея, але вона точно знала, що не зможе бути доброю подругою маркізі Камелії. Адже, ціллю тієї було коронувати герцога Ройгара. А Артізея мусила зрештою його занапастити.

***

Коли Артізея повернулася до маркізату Розан на сході вже займалася ранкова зоря.

Вона підїхала до задніх дверей, уникаючи головного входу. А, оскільки її екіпаж не мав жодних геральдичних знаків, то її поїздка і повернення мали залишитися невідомими для всіх, окрім довірених людей.

Коли вона спустилася з карети, Альфонс накинув їй на плечі плащ від холодного нічного вітру.

— Віші. — покликала Артізея і до неї підійшла Віш Гансон, яка тільки вчора прибула до маркізату.

— Так, пані.

— Ваш дід зараз перебуває в маєтку Великого герцога Еврон? І ваші інші родичі теж?

— Ні. Але мій дядько залишається в столиці.

— Зрозуміло.

Артізея кивнула. Отже збирав всіх родичів не сам Маркус, а його старший син.

Вона дістала лист і простягла його Віші.

— Тоді, знайди свого дядька та передай йому цього листа.

Надсилати лист у маєток герцога Еврон посеред ночі було б ризиковано, тому такий варіант їй здавався кращим. Повернення родини Гансон до маркізату Розан все ще мало бути підготовленим за лаштунками.

— Не хвилюйся. Тобі потрібно тільки передати це. Твій дід і дядько знатимуть, що робити.

— Зрозуміло.

— Можеш скористатися моїм екіпажем. Все одно винаймати новий вже надто пізно. Тільки постарайся не привернути увагу інших покоївок.

— Так. Дякую.

Дівчина заховала лист і чемно вклонилася Артізеї.

Невдовзі карета зникла. Артізея зайшла до маєтку.

Вона нарешті завершила приготування до захоплення контролю над родиною Розан.