Розділ 5

Вони, як завжди, зібралися на сніданку. Лоуренс сидів на чолі столу, а Мірайла – поруч з ним. Незважаючи на присутність слуг, Мірайла особисто доглядала за сином. Вона ніжно розмовляла з ним, доки він намащував масло на хліб, чи розрізав рибу.

— Зараз стоїть така спека, ти нормально спав?

— Так. Температура впала, коли стемніло.

— Але щойно сонце підніметься, знову стане спекотньо. Якщо в тебе не буде апетиту через цю погоду, скажи. Я попрошу шеф кухаря, щоб він приготував твій улюблений суп із зимової дині.

— Добре.

З дитинства Артізея заздрила увазі Мірайли до свого брата. Бо вона ніколи не отримувала такої ж турботи та любові. Тому, бажаючи наблизитися до них якомога ближче, завжди сідала за стіл поруч. А, за відсутності Мірайли, вона сама доглядала за Лоуренсом, вважаючи це своїм обов’язком.

Лоуренс був цінним, так як він міг стати імператором. Для Мірайли він був тим, хто міг забезпечити її благополучне життя та славу у майбутньому. Зрозуміло, що його цінували.

Артізея ж ніколи не була в такому становищі. І все що їй залишалося – це відчайдушно працювати, намагаючись заслужити любов та повагу.

Але тепер вона не була в цьому зацікавлена.

Всі її теплі почуття до Лоуренса безслідно зникли завдяки вмілим тортурам імператорського ката. Її ж прихильність до Мірайли зникла ще задовго до цього.

Артізея швидко завершила свій сніданок. В неї не було особливого апетиту, так як їй хотілося якомога швидше розібратися з тим, що відбувалося зараз в імперії.

Лосося Маньєр, якого приготували, як основну страву, перед нею навіть не поставили.

— Твій брат ще не з’їв і половини свого сніданку, а ти вже встаєш? — докірливо кинула Мірайла, як тільки її донька витерла вуста та зібралася йти. Раптом, озирнувшись, вона схоже вперше помітила, що Артізея не сидить біля неї, як завжди. Її гарні очі здивовано розширилися.

Тільки посилюючи це здивування Тія замість виправдань кинула:

— У мене немає апетиту. Крім того, ти завжди казала, що мені слід менше їсти.

В дитинстві Артізея була пухкенькою і матір завжди критикувала її, щоб вона схудла. Вона весь час повторювала, що Артізея занадто товста і, що справжня леді повинна їсти як маленька пташка, щоб підтримувати гарну фігуру.

Через це дитина майже перестала їсти. До вісімнадцяти її вага вже була критично малою, але Мірайла ніколи не переставала критикувати її, та говорити, щоб вона менше їла.

Але зараз її розізлив не настільки очевидний камінь в її город.

— Як ти можеш так грубо порушувати правила поведінки за столом?

Знову не бажаючи виправдовуватись, Артізея, натомість, звернулася до брата:

— Сьогодні я хотіла відвідати храм за містом. Можна, брате?

Вона спеціально просила про це у Лоуренса, бо точно знала, що Мірайла її не відпустить. Хоча б щоб дошкулити невдячній доньці. Для Лоуренса ж вона була просто порожнім місцем. Може тому він байдуже кинув:

— Все гаразд, можеш їхати.

Мірайла, що саме збиралася гнівно відчитати Артізею, мусила перевзутися в польоті і замість цього замуркотіти:

— Як ти можеш бути таким уважним. Ти навіть турбуєшся про дозвілля своєї сестри…

Артізея не стала слухати далі і покинула їдальню. Як тільки вона вийшла, поруч з нею з’явилася Аліса, її особиста служниця.

— Моя пані, ви знову погано поїли? Чому ви так рано йдете? Зазвичай ви…

— Аліса?...

Артізея пильно дивилася на свою першу особисту служницю. Аліса завжди була поруч, була вірною і дбайливою. Кінець-кінцем, вона випила отруту, що була призначена для Артізеї. Після смерті Аліси, Тія підтримуваала її родину. Цікаво чи зупинив Лоуренс ці виплати, коли її кинули у в’язницю?

Маючи цілу мережу довірених людей по всій імперії, Артізея потурбувалася, щоб виплати їм велися особливим секретним шляхом, не відомо чи зумів його розкрити Лоуренс.

— Моя пані, ви якісь дивні…

— Пусте. — навіть, якщо вона побачила свою вірну подругу через двадцять років, її звички та виховання не дозволяли їй проявити більше емоцій, таких як сміх чи обійми.

— Я збираюся вийти. Я їду до Храму. — натомість змінила тему вона. Та, підкликавши Алісу ближче, прошепотіла їй на вухо всі приготування які слід було зробити.

— Тож іди на кухню та приготуй корзинку з ланчем. Прослідкуй щоб там було вдосталь бутербродів з м’ясом. — підсумувала Артізея.

— О, моя пані, ви нарешті вирішили покинути свою дієту?!

— Я думаю мені потрібно зміцнити своє тіло.

— Так! Вам слід більше їсти.

— Незручно їсти на самоті. Тому приготуй не менше як п’ять порцій. Також, візьми все необхідне для чаювання.

— Добре. — Аліса була спантеличеною, але вона ніколи не ставила під сумнів слова Артізеї.

— В мене не багато часу, тому зроби це швидко. Софі допоможе мені одягнутися.

— Так, моя пані.

Аліса швидко пішла. Артізея повільно повернулася до своїх кімнат. Так як після сніданку етикет приписував перевдягатися в денну сукню, то Софі вже чекала біля покоїв Артізеї.

— Яку сукню ви бажаєте одягнути?

— Бежеву… Ні, краще зелену. — вирішила Тія, подумавши, що буде прикро, якщо сукня забрудниться. І цього короткого коментарю було достатньо для Софі, щоб зрозуміти, що саме збирається одягнути господиня. Адже в Артізеї було мало суконь. На відміну від матері, що мала мабуть найбагатший гардероб в імперії, її донка обходилася парою платть відповідно до кожного випадку. Також, переодягатися їй допомогла одна Софі, тоді як довкола Мірайли крутилися не менш як двадцять служниць.

Мірайлі ніколи не подобалася ідея, що Артізея виходитиме в суспільство де її оточуватимуть чужинці. Вона завжди говорила, що їй соромно, коли її безтолкова донька вештається без справи.

Зараз Артізея не вірила, що справа була в тому що вона забагато гуляла. Швидше, Мірайла не хотіла демонструвати її, бо Тія була живим свідченням того, що Мірайла, будучи жінкою імператора, належала іншому чоловікові.

Софі зняла з Артізеї верхній одяг і всадовивши її перед дзеркалом звично запитала:

— Яку б зачіску ви хотіли зробити сьогодні?

Артізея ніколи не проявляла особливої уваги до своєї зовнішності, але сьогодні вона по іншому подивилася на своє відображення:

— Зручну… — за звичною почала вона, а потім набрала побільше повітря і сказала, щось про що не говорила жодного разу за два життя: — Ні. Зроби щось гарненьке.

— Ой, Боже мій! — здивовано, але радісно защебетала Софі. — Наша молода леді нарешті в цьому віці.

— Про що ти говориш?

— Ну, як же? Молода леді саме в тому віці, щоб наряджатися і зустрічатися з вродливими кавалерами.

— Не говори дурниць. Я просто їду до храму.

— Це зовсім не означає, що ви не можете зустріти когось у храмі. Можливо чарівний лицар, або інший подорожній.

— Хтось, кому я могла б сподобатись? — це було вперше коли вона говорила щось подібне і тому, навіть на свій власний слух ця фраза здавалася дивною і неправильною. Звісно, зважаючи на її плани, сьогодні їй було б краще виглядати привабливою. Але насправді це все ще не мало значення. Її справжня цінність ніколи не полягала в її зовнішності. Тому власне і раптове бажання виглядати гарно здавалося чужим і неправильним. Тим паче, що вона точно знала, що стосунки про які говорить її служниця точно неможливі між нею і людиною, яку вона планувала согодні зустріти.

Але Софі не бачила в її словах нічого дивного і тільки широко усміхнулася.

— Хіба ж ви не цього очікуєте?

— Софі!

— Не хвилюйтеся. Я потурбуюся, щоб жоден чоловік, якого ви сьогодні зустрінете не залишився байдужим. — весело сказала Софі, і, мабуть помітивши скептицизм господині, додала: — Моя леді, ви можете стати першою красунею в вищому суспільстві, бо ви від природи дуже вродливі. Вам тільки слід трохи набрати ваги і більше відпочивати.

— Нісенітниця.

— Ви ж знаєте, що ви донька Мірайли. Чесно кажучи, враховуючи її вік зараз перлиною вищого світу… Ой, Боже мій!

Софі різко обірвала себе, коли двері відчинилися.

Це була Мірайла. Певно Лоуренс вже поснідав. Вона нудьгуючим поглядом окинула бідну гардеробну кімнату доньки і вмостилася на канапі за спиною Артізеї. Помітивши, що Софі завиває волосся Тії, Мірайла зневажливо скривилася:

— Ти ж не сподіваєшся когось спокусити з таким потворним обличчям і жалюгідною зовнішністю?

Софі принишкла, зосередившись тілки на своїй роботі, а Тія спокійно відповіла:

— Я їду до храму. Навряд чи вийшло б щось добре, якби я спокусила священика.

— Тоді для чого тобі завивають волосся, як для зачіски дорослої леді?

Артізея подивилася на Мірайлу в дзеркало, вона явно була чимось невдоволена:

— Мій брат кудись їде сьогодні?

— Він вже поїхав.

МІрайла сумно зітхнула.