Розділ 6

Артізея все зрозуміла без слів. Не було жодної іншої причини, чому б мати була в такому поганому настрої і чому б вона проявляла інтерес до життя доньки.

Лоуренсу вже було більше двадцяти років. Яким би обожнюваним сином він не був, було цілком нормальним його бажання мати свободу замість того, щоб знаходитись весь час під наглядом матері. І Мірайлу це завжди засмучувало.

— Він сказав куди йде?

Мірайла знову тільки зітхнула, але Артізея вдало змінила тему, відволікши увагу матері від себе. Навіть Софі за її спиною почала працювати значно вільніше і спокійніше, відчувши зміну атмосфери. Тія закріпила ефект, звично втішаючи Мірайлу:

— У Лоуренса багато друзів і багато справ… Тож нічого не вдієш.

— Так, я знаю. Твій брат чудовий, так багато людей його підтримують. Сподіваюся його хоча б не окрутить якась сучка.

— Не хвилюйтеся. Мій брат – розсудливий.

— Але проблема з жінками не така проста. Незалежно від того наскільки чоловік розумний, якщо жінка вирішила його спокусити, він зрештою підкориться. Сексуальне бажання – це основний чоловічий інстинкт.

Мірайла завжди це повторювала. Артізеї було цікаво, чи вона справді просто турбувалася про свого сина чи таким чином виливала свій гіркий досвід. У будь-якому разі Тія чудово знала, що хоче почути у відповідь мати:

— Як мій брат може втрапити в чиюсь пастку? Мама добре виховала брата. Він не такий як інші чоловіки.

Коли Артізея була молодшою вона говорила це справді щиро надіючись отримати мамину усмішку. Це був її єдиний спосіб відчути материнску любов. І Мірайла це теж добре знала, коли продовжила:

— Так, твій брат – особливий. І все ж у моєму серці немає спокою. Зрештою, коли чоловік закохується в жінку він забуває про свою матір. Добре що в мене завжди будеш ти.

— Звичайно мамо. Я завжди буду з тобою. — механічно відповіла Артізея і Мірайла усміхнулася.

— Де ж тобі ще бути. Ти ж моя донька.

Доки вони говорили, Софі завершила завивку. Хоч служниця давно мріяла перевтілити зовнішність своєї молодої господині, ефект вийшов не той, на який вона розраховувала. Кучері виглядали надто ненатурално, були надто куці і не пасували до тонких рис обличчя. Мірайла явно була вдоволена таким виглядом.

— Гарного дня. Не забудь пожертвувати грошей. Ми завжди повинні звертати увагу на храм.

— Так, мамо. — слухняно відповіла Артізея.

Коли Тії було п’ятнадцять років, це саме вона запропонувала створити інформаційну мережу, купуючи прихильність доповідачів, роздаючи пожертви храмам, та роблячи щедрі подарунки слугам. Мірайла, що також мріяла про великий вплив, давно хотіла чогось подібного. Але, через свою імпульсивність, їй ніколи не вдавалося зібрати прихильних людей. Втім, це не заважало їй гордитися мережею Артізеї і навіть поводитися так наче її створення цілком і повністю її заслуга.

Артізею поведінка матері нітрохи не зачіпала. Вона вже не залежала від свого дитячого і спраглого бажання любові, і щонайменше за місяць все мало змінитися.

Проте Софі відчувала несправедливість з якою відносяться до господині.

— Моя пані, з вами все гаразд?

— Нічого нового, чи не так? — байдуже кинула Артізея. — Одягни мою сукню.

Процес одягання не зайняв багато часу. Тія не носила корсету і не мала складних розцяцькованих нарядів. Хоч в дитинстві мати весь час критикувала її через вагу і навіть змушувала затягуватися в корсет, та, коли фігура доньки з часом ставала все жіночнішою, Мірайла заборонила їй затягувати корсет і, навіть, носити їй обтягуючий одяг, бо говорила, що це провокує чоловіків.

Коли Артізея одягнула темно зелену смугасту сукню, Софі вправно запустила пальці в її волосся розпускаючи надто тугі кучері, які слухняно розсипалися плечима, тепер створюючи саме той ефект, якого добивалася служниця.

Артізея не очікувала такого, тому завмерла перед дзеркалом, вражена власною гарною зачіскою і невпевнено торкаючись кінчиками пальців розкішних білявих пасем.

— Ну, що ви думаєте? — весело озвалася Софі, явно вдоволена своєю працею. — Можете не хвилюватися, доки ми повернемося додому, волосся вже повністю випрямиться і стане таким як звичайно. Та й у будь-який момент це можна виправити використавши трохи води.

Артізея просто не знала як їй реагувати. Вона не звикла думати про себе як про вродливу дівчину. Однак Софі справді постаралася і навіть пішла на невелику хитрість, щоб приспати пильність Мірайли.

“Це взагалі нормально, що я витрачаю час на свою зовнішність? Це не те що в мене добре виходить. Але мені слід якомога швидше вирватися з під контролю Мірайли.”

Софі по своєму трактувала зосереджений вираз обличчя господині:

— Вам не подобається?

— Ні, навпаки. — Артізея підійшла до столу та витягла з шухляди мішечок з грошима: — Ти сьогодні добре попрацювала.

— Вау! Щиро дякую! — зраділа Софі отримавши срібну монету за свої старання. В цей момент в кімнату зайшла Аліса. Дівчина, що збиралася просто повідомити про виконану роботу, вражено завмерла, розглядаючи Артізею.

— Моя пані, ви сьогодні надзвичайно гарні!

Софі спробувала таємно показати знак “V” за спиною Тії, але під пильним поглядом господині, що помітила ці махінації, знітилася. Та Аліса, що була значно ближчою до Тії і більш жвавою за своєю природою, так легко не здавалася:

— Ви справді прекрасні. Було б добре, якби ви частіше так чепурилися.

— Не заговорюй мені зуби. Лестощами нічого не доб’єшся. Краще скажи чи все зробила?

— Так. І ланч вже теж спаковано.

— Гарна робота. — Артізея дала монетку і Алісі.

Софі швидко одягнула на Тію ще й капелюшок, прикрашений парою квітів та подала бежеву парасольку, зелена китиця на якій робила її підходящою до сукні.

Артізея вдячно кивнула служниці і вийшла зі своїх покоїв. Настав час змінити майбутнє.

***

Великий герцог Седрик Еврон вже другий місяць безцільно чекав в казармах за межами столиці. Він був племінником імператора по материнській лінії. Невдовзі після смерті попереднього імператора батьків Седрика звинуватили в державній зраді і стратили. Подібна доля спіткала і багатьох інших членів імператорської родини, крім сім’ї самого правителя.

Доки політична ситуація стабілізувалася, з найближчих родичів імператора вижив тільки Седрик, що був ще немовлям та Ройгар, якому на той момент було дванадцять років.

Крім бастардів в імператора було ще троє законних дітей в шлюбі з імператрицею. І всі вони загинули за різних обставин не доживши до десяти років. Це швидко поширило чутки, що імператор проклятий, за те, що підняв руку на власну родину. Розповідати також, що привид вдови-імператриці, завиває в склепі Евронів, оплакуючи несправедливу смерть доньки. І ніякі, навіть найжорстокіші переслідування не були здатні припинити поширення цих чуток. Так само, як і визнання імператором невинності вцілілих родичів, та повернення їм герцогських титулів.

Седрик, незважаючи на те, що він не переслідувався імператором, з найглибшого дитинства виростив в собі відразу до політичних ігор і холодність до всього що пов’язувало його з правлячим дядьком. Він зосередився на своїх, далеких від столиці, холодних землях і жив турбуючись тільки про благополуччя герцогства Еврон, та його жителів. Це був суворий край, з важкими умовами та постійними нападами диких племен Карамів. І поступово імперією поширилася слава про Седрика, як про блискучого військового, що не цікавиться політикою.

Можливо саме через це імператор видав указ, направивши свого племінника головнокомандуючим Імперської Західної армії, щоб відновити порядок в західному регіоні. Ці землі весь час їх існування страждали від хвиль монстрів. Коли чисельність монстрів зростала і вони збільшували кількість нападів на людей, це призводило не лише до руйнацій, але й до знищення врожаю, що в свою чергу викликало голод. А збідніле населення було змушене, ставати біженцями, або виживати опускаючись до канібалізму чи торгівлі людьми.

Імперська родина Крайтів, що втратила свої основи під час війни за престолонаслідування не змогла вчасно потурбуватися про захід. Західна армія була ослаблена, і було мало зрозуміло чи імператор хотів дати можливість Седрику розширити свій вплив, чи намагався остаточно знищити рід Еврон, видаючи йому таке призначення.

Проте герцог Еврон зумів відновити Західне військо, очистити населені пункти від монстрів, і навіть організував похід на віддалені землі, відкидаючи монстрів від кордонів імперії. Вперше за багато років західні землі могли не боятися швидкого повернення нападів і це була визначна перемога. Проте імператор не видав наказ про тріумфальне повернення. Замість цього Седрик зі своїм військом вже два місяці чекав в казармах за містом.

— Вам не слід бути таким впертим. — не вперше спробував переконати Седрика його лейтенант, Фрейл. — Відпустіть Західне військо. Вам достатньо увійти в палац, вклонитися імператорові і сказати: “У війську все добре, західний регіон тепер може жити спокійно, завдяки Його Величності.”

— Фрейл. — спробував спинити набридливу нотацію Седрик, але лейтенант не вгава.

— Тоді Його Величність подякує вам за важку працю, запропонує якісь нагороди та банкет. Це ж завжди так робиться, хіба ні?

— Солдати, що пішли за мною, гинути в західних лісах, які терпіли голод і відсутніст ротації, заслуговують на тріумфальне повернення. — вперто відрізав Седрик.

Він справді міг, зробити так як радив Фрейл, і, напевно, саме цього і хотів імператор. Але це було б неправильно.

— Справа не в гандіозній церемонії, але війська повинні офіційно в’їхати до столиці. Для того, щоб відновлена армія продовжувала існувати не достатньо просто грошових виплат. Люди повинні відчувати що вони на своєму місці. Тим паче, що ми не можемо просто розпустити зібрані війська. Адже вже за рік-два монстри відновлять свою популяцію. Що на твою думку тоді трапиться?

— Захід знову зруйнують, а імператор знову відправить туди Вашу Високість.

— Це не серйозно. Західні землі це важлива частина імперії, їм потрібно забезпечити захист і процвітання. — знову впевнено промовив Седрик, але важко зітхнувши додав: — Я розумію про що ти говориш, Фрейле. Знаю, що імператор не хоче давати більшої влади війську. Проте, цей круг слід розірвати.

— І що ж ви збираєтесь робити?

— Я подумав, що варто попросити архієпископа виступити посередником.

— І це спрацює? — дуже недовірливо протягнув Фрейл, бо всі знали, що в імператора напружені відносини з церквою.

— Я маю принаймні спробувати. До того ж я однак збирався відвідати храм. Мені наснився тривожний сон.

— Сон?

— Так.

У сні Седрику з’явилася жінка, якої він ніколи раніше не бачив. Це була жінка з платиново-білявим волоссям, що плакала не промовляючи жодного слова. В якомусь сенсі цей сон можна було назвати кошмаром. Можливо він був незрозумілим і не викликав страху, але викликав в душі Седрика такий відчай і біль, ніби хтось стискав його серце лещатами. І він ніяк не міг позбутися цих відчуттів та тривоги, що залишив цей сон.