Розділ 7

Храм архієпископа знаходився на околиці столиці, на досить значній відстані від міста. Частково це було пов’язано з релігійною доктриною, що приписувала священнослужителям утримуватись від світського життя. А частково через практичне бажання дистанціюватися від сфери впливу імператора.

В столиці було кілька значно менших храмів, де могли помолитися простолюдини, але знать завжди їздила до головного храму, який, також, мав мальовничі краєвиди.

Навіть імператорська родина мусила виїжджати сюди для проведення обов’язкових релігійних таїнств. І, також, це був спосіб продемонструвати владу архієпископа навіть над імператором.

Седрику, хоч він і не був в столиці, однак слід було ще здолати кілька миль лісом, щоб досягти храму. Він вирушив в цю подорож з невеликим екскортом з найближчих лицарів. Раптом Фрейл, що їхав попереду вигукнув:

— Вау! — він різко натягнув повід свого коня, щоб зупинитися.

Попереду перегороджуючи шлях, якось кособоко, стояла карета.

— Що відбувається? — запитав Фрейл. Кучер, зняв капелюха і нервово його мнучи пояснив:

— Вибачте, лицарі. Колесо нашого екіпажу відвалилося.

— Відвалилося колесо?

Фрейл глянув на Седрика і, коли той кивнув, спішився. Всі люди Седрика їхали верхи, тож вони цілком могли об’їхати зламану карету і не втручатися. Але ні Седрик, ні його лицарі не були виховані так, щоб проїхати і не допомогти людям, що втрапили в біду.

Седрик, що теж спішився, уважно спостерігав як його люди оглядають поламку карети.

Якимсь чином, скоба, що мала утримувати колесо на осі, відєдналася і воно зіскочило. Ніяких видимих пошкоджень при цьому видно не було.

— Це дивно. — фиркнув Фрейл. — Як ви так керували каретою?

Знервований кучер витер спітніле чоло.

— Я їхав обережно, не знаю, як це сталося.

— Ви можете це полагодити? — запитав Седрик.

— Це не складно. Потрібно просто вирівняти карету, та встановити колесо на місце, правильно його закріпивши. Вони б і самі впоралися, якби було кому таке зробити. Та, схоже, в кареті їхали одні жінки.

Седрик кивнув головою на доповідь Фрейла і помітив, леді, що зі своєю служницею стояла трохи осторонь. Певно це вони їхали в екіпажі. Люди Седрика почали ремонт, а власниця карети підійшла до нього:

— Дякую, за вашу допомогу.

— Будь ласка. — кинув Седрик, повертаючись до неї і миттю завмер втративши здатність говорити. Це було те ж саме обличчя, яке він бачив у сні. Ні, дівчина була молодшою і значно вродливішою, але, безумовно, це було те саме обличчя.

— Я хвилювалася, що мені доведеться звідси йти до храму пішки. — тихо промовила дівчина.

— Як могла така вродлива леді йти пішки до храму? Не хвилюйтеся. Ми зараз миттю все виправимо. — втрутився Фрейл, випинаючи груди.

Седрик подивився на це трохи зверхньо, знаючи манеру свого лейтенанта хизуватися перед вродливими дівчатами. А от сама леді усміхнулася якось дивно. Здавалося, вона дивилася на Фрейла так само розуміюче як і Седрик, що прекрасно його знав, але разом з тим в її посмішці була якась гіркота. Наче Седрик на мить знову побачив те саме ридаюче обличчя.

Герцог Еврон відвів погляд, намагаючись опанувати свої збентежені емоції.

Карету справді швидко полагодили. Дівчина подякувала всім лицарям.

— Вибачте, що потурбувала вас.

— Вам не потрібно вибачатися. — знову, замість Седрика заговорив Фрейл. — Це обов’язок кожного лицаря – допомагати тим, хто цього потребує. Ви вродлива леді, вам небезпечно подорожувати без супроводу.

— Це ж звичайна поїздка до храму. — відмахнулася дівчина і додала: — Зараз ми в дорозі, тому це не зручно, але я хотіла б належним чином відплатити вам, коли ми дістанемося до храму.

— Ні, не варто. — почав Фрейл, але Седрик кивнув.

Артізея в душі видихнула, добившись того чого прагнула. Здавалося все йшло по плану. Герцог Еврон відчинив їй дверцята до екіпажу і подав руку. Це було бентежливо. В минулому житті він ніколи так просто не проявив би до неї уваги, навіть в чітко окреслених етикетом межах.

— Будь ласка, сідайте.

Артізея, змусила себе опанувати власну ніяковість. І, хоч її щоки палали, вона взялася за запропоновану руку та піднялася в екіпаж. Група лицарів герцога розділилася на дві частини, одна з яких їхала попереду, а інша позаду карети. Таким чином вони стали тимчасовим ескортом для леді. Коли ж вони дісталися храму, лицарі покинули карету і поїхали трохи вбік. Вони збиралися відвідати не сам храм, а особисту резиденцію архієпископа.

Карета Артізеї зупинилася і священник вибіг їй на зустріч.

— Ласкаво просимо, леді Розан.

— Дякую, що вийшли назустріч, хоч я і не попередила про свій візит.

Артізея наказала Алісі винести маленьку скриньку, яку вони привезли.

— Я принесла ароматичні свічки. Я хотіла б піднести їх статуї Сина Божого.

— Будь ласка, йдіть за мною. Я впевнений, Син Божий буде задоволений вашою великою відданістю, леді Розан.

Священик був у захваті. Свічки це була дрібниця, але вони лежали в скриньці, прикрашеній дорогоцінними каменями, та виконаній зі щирого золота. І саме на неї сяяли очі священнослужителя.

Це було значно краще чим робити прямі пожертви. Хоч храм давно був просякнутий корупцією, та все ще вдавав бідних і чесних рабів Божих.

Артізея пішла за священником до невеликої каплиці зі згаданою статуєю. В минулому житті Артізея теж працювала з храмом і можливо саме через це давно перестала вірити в Бога. Але зараз вона вперше за два життя свідомо хотіла помолитися.

Опустившись на коліна і склавши руки вона щиро промовила до себе:

“Я використала магію і принесла себе в жертву, пробачте мені за це Боже.” — Артізея запалила першу принесену нею свічку. Вона продовжила:

“Хоч він служить нерозумним і нечестивим, Великий герцог Еврон – справедлива і чесна людина, подбайте про нього, будь ласка. І захисти свою Святу дочку Лісію.” — вона запалила другу і третю свічки та піднялася з колін.

— Ви хотіли б побачити архієпископа? — запитав священник, побачивши, що Артізея завершила молитву.

— Ні, я просто вип’ю чаю та відпочину перед дорогою назад.

— Тоді я підготую для вас альтанку.

— І ще одне, будь ласка. — Артізея підморгнула Алісі і та простягла священнику срібного. — Кілька лицарів допомогли нам полагодити колесо нашої карети дорогою сюди. Я хотіла б їм належно подякувати, тож чи не могли б ви провести мою служницю до них?

— Якщо це були лицарі, то певно вони з супроводу Його Світлості Великого герцога Еврона. — сказав священик, швидко ховаючи срібного. Після цього він покликав якогось служку, щоб провів Алісу, а саму Артізею супроводив до мальовничої альтанки біля річки. Тут було багато таких місць для відпочинку, бо завжди було багато охочих відпочити в цьому місці, не важливо справді віруючих чи просто подорожніх.

Артізеї довелося трохи зачекати, доки повернулася Аліса.

Служниця прийшла вже з гарячою водою та набором для чаювання.

— Моя пані, я роздала бутерброди, як ви й сказали. Їм сподобалося.

— Молодець.

Їжа в храмі була пісною, тому лицарям точно мали прийтися до вподоби їх бутерброди. Саме на це й розраховувала Артізея ще готуючись до поїздки вдома.

— Я також запросила Великого Герцога, як ви й наказали. Моя пані, вам теж слід поїсти.

Розмовляючи, Аліса розпакуваала чайний сервіз і дістала тарілки з маленькими булочками та канапками. Артізея все ще не мала апетиту, але мусила приготувати все якомога природніше до приходу Седрика. Доки Аліса накривала на стіл, Артізея заварила чай. Коли він якраз був готовий, до альтанки нарешті зайшов Седрик.

Артізея встала з місця, відчуваючи як часто забилося її серце. Вона не була певна чи це було через те, що вона багато що поставила на цю зустріч чи через ще свіжі спогади подій з минулого.

— Ще раз вітаю вас, Ваша Світлосте, Великий Герцоге Евроне. Я Артізея Розан.

Вона шанобливо схилила голову, як слід вітаючись.

— Маркіза Розан…

— Так, я її донька.

— Якщо ви від початку знали хто я і спланували нашу зустріч, то певно мали знати, що вона мені не подобається.

— Ви вже зрозуміли, що все було сплановано.

— Я не настільки дурний. Як могла трапитись така дивна поломка. До того ж у вас навіть була в запасі їжа для цілого загону лицарів.

— Мені потрібно було вам дещо сказати. Якби я не встановила цю маленьку засідку ви навіть не заговорили б до мене, дізнавшись чия я донька.

Седрик мовчки дивився на неї. Він би й зараз не став з нею розмовляти, якби не той дивний сон. Артізея дивилася на нього прямо і її бірюзові очі скидалися на дивовижне дорогоцінне каміння виблискуючи якоюсь особливою рішучістю.

Седрик сів за стіл в альтанці.

— Сподіваюся, те що ви мені скажете, буде цінним і ви не витрачатимете мій час даремно.

— Дякую. — сказала Артізея, наливаючи йому чаю.

Спостерігаючи за її діями, Седрик завагався у власному рішенні. Було очевидно, що маркіза Розан щось замислила, а він давно намагався уникати всіх політичних інтриг. Проте, нічого страшного не станеться, якщо він почує що вона замислила. Зрештою він може просто випити свій чай і піти.

— Будь ласка, освідчіться мені.

Седрик закашлявся, збагнувши, що пити чай було поганою ідеєю.