Розділ 0 — Пролог

У романтиці найважливіший зачин.

Так казала людина, яку я кохала вже давним-давно.

Еге ж, он той хлопець.

Чоловік, який легко крокував на тлі заходу сонця, як і завжди, засліплював своєю красою.

«Треба було надягти сонцезахисні окуляри».

Обличчя у нього все таке ж карколомне. Я звузила очі, намагаючись з усіх сил зберегти тверезість розуму.

«Але який же він усе-таки гарний».

Особливої користі з цього не було.

І сріблясте волосся, що наче зібрало в собі все сяйво озерних відблисків, і зелені очі, глибші за червневий ліс, і лагідна, витончена посмішка.

«Неймовірно подобається».

Зовнішність, до якої важко звикнути, піддавала випробуванню людське терпіння.

Узяти й випалити зізнання?

Чи просто рішуче освідчитися?

«Так, зізнаюся».

Навіть якщо відмовить — байдуже.

«Усе одно, якби ми зустрічалися, це коштувало б купу грошей».

Подивитися на головних героїв — усі однакові.

Не маючи змоги впоратися з почуттями, вони орендують цілі торгові центри, будують штучні озера, перекривають міста…

«Скільки це все коштує, якщо перевести у гроші?»

Романтика — це справді страшенно затратна справа.

«Але…»

Якби це був він, то не шкода було б віддати й десяту частину статків, ні, навіть чверть, а то й половину.

«А що, як раптом, хоч на один шанс із мільйона, і Ют, ти теж мене кохаєш!»

Тоді половину — з радістю!

Я стискала й розтискала спітнілі долоні.

«Навіть якщо ні, я принаймні щиро висловлю свої почуття!»

— Пробач…!

— Вибач…!

А.

Це був іронічний, наче підлаштований долею збіг.

Чоловік, якого я так божевільно кохала, усміхнувся й ледь помітно кивнув:

— Кажи першою.

— Ні-ні, кажи ти першим.

— Якщо так……

Він не квапився відповідати.

На відміну від того як було зазвичай, коли він влучав у самісіньке серце.

— Чого ти так зволікаєш?

— Потрібно зібратися з думками.

— Зібратися з думками?

— Є слова, які я хочу почути саме від тебе.

— …

— Вони матимуть значення, лише якщо їх вимовиш ти.

Його вигнуті дугою вії сяяли.

Невже… тобто, це відчуття! Ця атмосфера!

— Слухай, Сонет.

— Так.

Чоловік, якого я так шалено кохала, промовив.

З найчарівнішою посмішкою на світі:

— Скажи мені, будь ласка, що ти мене зовсім не кохаєш і що ніколи в житті не покохаєш.

От дідько…