Розділ 10 — Розділ 10

Минуло кілька днів відтоді, як Ют Белвіт своєю великою й теплою рукою запросив мене на побачення.

І я зіткнулася з фундаментальною проблемою.

«У мене немає одягу».

Справа була не в тому, що мені бракувало відповідного вбрання чи нових речей.

У мене справді не було взагалі нічого з одягу.

«Усе зникло разом із будинком……»

Якщо точніше, воно розлетілося на шматки.

Я роздратовано витріщилася на чорну уніформу, видану в маєтку.

Скільки б я не утикалася носом у шафу, інший одяг в ній чарівним чином не з'являвся.

«На співбесіду я хоч і позичила сукню в Айріс……»

Але ту позичену сукню я давно відправила посилкою назад одразу після завершення співбесіди.

Проте й часу, щоб викроїти хвилину й піти купити собі одяг, у мене зовсім не було.

— Ні одягу, ні друзів, ні часу……

Справді ідеальна трійця.

Від цієї суворої реальності щемливо стискалося…… та ні, зовсім ні.

Це просто створювало дрібні незручності.

«Не хочеться у вихідний ходити в уніформі».

Досі в мене не було вихідних, тому я навіть не помічала цієї проблеми.

«І що ж робити……»

***

— Може, я тобі позичу?

— ……Що? Ви, пані?

Графиня, яка слухала мої роздуми, повільно кивнула головою.

Не маючи поки власної особистої служниці, вона частенько кликала мене.

«Мені ж тільки на руку».

Ніжні кінчики її пальців легенько торкнулися мого плеча:

— За зростом ми приблизно однакові, я підберу для тебе гарну сукню.

— Ні, пані, не варто.

— Чому? Не треба відмовлятися. Ти соромишся?

— Справа не в цьому……

Я оглянула пані, схожу на маленького й милого білого кролика.

Легка світло-жовта сукня пасувала їй, мов казковій феї.

І щоб я одягла таке……

«Та вона трісне по швах, варто мені лише протягти стегна».

Якщо цей поясок, який коштує більше за мою зарплату, розлетиться на шматочки, як я це виправлятиму?

Та й за зростом між нами не було того самого «приблизно однакові».

— У будь-якому разі, усе в порядку, пані.

— Але ж…… це таке довгоочікуване побачення.

— Побачення?

— Хіба це не побачення? Правда ж? А що це за людина? Це жінка? Чоловік? Може бути й жінка, і чоловік?

Її трохи похмуре обличчя вмить засяяло.

«Яка мила».

Вона все ще виглядала блідою та худенькою, але це було куди краще, ніж на початку.

Я похитала головою перед графинею, яка радо посміхалася й щебетала:

— Це не побачення.

— А що тоді?

— Свого роду саморозвиток. Для підвищення професійної компетенції.

Її білі брови ледь звузилися від здивування.

Я не стала розвіювати сумніви пані й просто відвела погляд.

Обабіч буйно цвіли білі й червоні квіти.

Аж раптом позаду залунали чиїсь кроки.

— ……Дружино, ви теж гуляєте?

— А, ем, доброго…… дня.

Поправляючи темне волосся, граф природним кроком підійшов до нас.

Покірно опустивши погляд, я лише злегка повела зіницями.

«А що тут робить Ют»?

Це територія маєтку, тож відсутність лицарів-охоронців зрозуміла.

Але чому серед білого дня його супроводжує особистий лікар, а не помічник?

«Та й грець із ним, головне, що прийшов».

Його витончені й зачаровуючі риси обличчя виділялися виразніше за саме сонце.

При вигляді такої краси дійсно хочеться дякувати за його появу на світ.

Поки я переводила подих, граф швидко опинився просто перед пані.

Розрізавши коротку мовчанку, граф стиха пробурмотів:

— ……Схожі.

— Що?

— Нічого.

У її рожевих очах забриніла розгубленість.

Я нахилилася до вуха пані й пошепки мовила:

— Він сказав, що ви, пані, схожі на квітку.

— ……Справді?

— Немає сумнівів. Я чітко це чула.

Хоча, якщо бути точною, він сказав лише «схожі».

«Але це те саме».

Якщо в саду кажуть «схожі», то на кого ще, як не на квітку?

Від моїх слів пані прикрила щоки обома долонями.

Водночас Ют Белвіт теж закрив рот обома руками.

«А з вами що таке»?

Його зелені зіниці швидко перебігали над головами графського подружжя.

— Якщо так поміркувати, то я ще жодного разу як слід не оглядав сад.

— А, так.

— Я покажу вам його.

Коли граф із дружиною пішли поруч в один такт, ми з Ютом природно пішли за ними на невеликій відстані.

Вигляд у Юта був такий, ніби він ось-ось розплачеться.

— Боже мій……

— Що з вами?

— Ні, ну, просто, вау……

Пояснень від нього було не дочекатися.

Я просто покинула спроби отримати відповідь і змінила тему:

— До речі, якими вітрами ви тут? Разом із господарем.

— Прогулянки корисні для ментального здоров'я. Ми з помічником ледве вмовили його пройтися.

— А помічник тут до чого……?

— Бо перебування подалі від начальника теж корисне для ментального здоров'я.

Він переймається не за графа, а за душевний стан його помічника?

Ют, не відриваючи погляду від подружжя, запитав:

— Панно Сонет, а про що ви розмовляли?

— Пані запропонувала позичити мені одяг.

— Раптово одяг?

— Бо в мене його немає.

— Панно Сонет, ви прекрасні й без усяких прикрас.

— ……Що? Я? Прекрасна?

— Звісно. Я зроду не бачив нікого настільки чарівного, як ви, панно Сонет. Ви справді……

Л-люди, рятуйте!

Його надто агресивна краса опинилася небезпечно близько.

Ют Белвіт міцно стиснув мої руки й швидко зашепотів:

— Ця ваша рішучість, здатність виконувати завдання, вміння діяти за обставинами…… Схоже, у мене досі не було помічника лише для того, щоб я зустрів вас, панно Сонет.

— Я……

— Що ви сказали графині? Атмосфера між ними геть змінилася!

— Я……

— Мені треба докласти ще більше зусиль. Справді…

— Послухайте……!

Все, досить.

Це вже межа.

Я міцно прикусила щоку зсередини й опустила голову.

Голос, який вирвався з моїх грудей, хрипів, наче в застудженої людини:

— Будь ласка, приберіть це від мене.

— ……Вибачте.

— Вам немає за що вибачатися, пане Юте.

За що йому взагалі вибачатися?

Вибачатися за те, що він красивий і милий? Чи просити пробачення за те, що народився неземним красенем, перед яким затьмарюються навіть статуї в храмах?

На щастя, Ют швидко повернувся до звичного темпу:

— Зробити такий сюжетний стрибок за один раз. Справді, вау…… Це вражає.

Його сріблясті вії швидко затріпотіли.

Коли рука графа торкнулася плеча графині, Ют майже видав беззвучний крик.

— Це аж настільки вражає?

— Звісно! Декілька ваших слів так вплинули на сюжет…… А, якщо у вас немає одягу, чи можу я подарувати вам кілька суконь?

— Ви, пане Юте?

Лише тоді його чисті зелені очі повністю звернулися до мене.

Чоловік, який подивився на мене трохи збоку, звернувся до мене із проханням, світлим, мов ясний день:

— Я хочу зробити вам подарунок. Будь ласка, прийміть його.

***

— Тобто пан Ют хоче зробити мені…… подарунок……

Її байдужі щоки трохи почервоніли.

Кілька разів стиснувши й розтиснувши долоні, Сонет швидко кивнула:

— Я тільки за. Відмовлятися не стану. Дякую.

— Та за що дякувати.

Це я мав би дякувати, й не раз.

Ют подивився над головами графського подружжя й подумки затріумфував:

Чому ви знову й знову прив'язуєтеся до смертельно хворої дружини (192/998)

Не минуло й багато часу відтоді, як перегорнулася сторінка, а вже такі зміни!

«Все ж таки я не дарма її залучив».

Та яка різниця, що вона погано розуміє закони романтики?

Якщо вона час від часу видає такі потужні удари!

«Якщо вона ще й освоїть правила романтичного жанру……»

Тоді й повернення додому стане не такою вже й далекою мрією.

Головна героїня сьогоднішнього успіху виглядала дуже піднесеною після слів про подарунок.

«Панна Сонет і справді любить безкоштовні речі……»

Звісно, у світі немає людей, які б не любили гроші, але…

Зараз йому взагалі хотілося віддати їй усю свою зарплату до копійки.

«Але ще зарано».

Якщо віддавати все одразу на початку, людина швидко звикне.

Потрібно поступово посилювати винагороду, щоб компаньйонка втручалася в події ще активніше.

«Раз її бажання чітке, то й працювати з цим простіше».

Адже немає нічого простішого й зрозумілішого за матеріальні цінності.

— Все склалося якнайкраще……

— Склалося якнайкраще?

— Про них. Добре, що ми порадили їм прогулятися, правда?

Поки вони вели цю невимушену розмову, сторінки непомітно продовжували гортатися.

Навколо графського подружжя навіть здалеку витала «хороша» атмосфера.

— Для випадкової зустрічі немає кращого місця, ніж сад.

— І це не заради ментального здоров'я?

— Зазвичай ментальне здоров'я головного героя у найкращому стані саме тоді, коли він поруч із головною героїнею.

Тим паче ця частина саду була висаджена квітами, які нагадували про графиню.

Білі тюльпани, рожеві ранункулюси……

«Добре, що я навмисно привів його саме сюди».

А те, що це місце було улюбленим куточком колишньої графині, робило його взагалі ідеальним.

«У головних героїв зазвичай є дитячі травми, пов'язані з матір'ю».

A головна героїня покликана заповнити цю порожнечу й біль втрати.

«Раніше я навіть не помічав, як пахнуть квіти».

Тепер, коли з'явився простір для подиху, свіжий аромат початку літа приносив щиру радість.

А яке ж чарівне це бузкове волосся, що виблискує під сліпучим білим сонцем!

«Мабуть, варто дати їй подарунок на честь укладення контракту, хоч і із запізненням?»

Погляд, прикутий до квітів, перевівся на Юта.

Сонет Фоса перевела погляд із квітів на чужинця й м'яко посміхнулася.

***

— Щ-що це таке?