Розділ 11 — Розділ 11

Перший вихідний після влаштування на нову роботу.

Знявши білий халат, Ют Белвіт і сьогодні мав приголомшливий вигляд.

На відміну від робочого часу, його чубчик був злегка зачесаний вгору, відкриваючи біле чоло.

«Таке треба берегти як національне надбання».

Хіба це нормально — виставляти таку культурну спадщину назовні ось так?

І треба ж, першою людиною, яку я побачила, вийшовши з маєтку, виявився Ют Белвіт.

«Прекрасне життя».

Я прискорила крок, непомітно зробивши глибокий вдих.

Зупинившись на відстані, безпечній для моєї нервової системи, я побачила, як Ют щось простягає мені:

— Хоч і з запізненням, але це подарунок на честь укладення контракту.

— Подарунок?

— Ми ж тепер в одному човні. Ви й досі чудово справлялися, але це на знак того, що я й надалі розраховую на вашу допомогу.

Світло-коричневий паперовий пакет виявився важчим, ніж здавався на вигляд.

— Що це?

— Якщо цікаво, відкрийте й подивіться.

— Можна?

Срібляста голова кивнула вгору-вниз.

Я без вагань розв'язала стрічку, що скріплювала край паперового пакета.

У темряві пакета щось прозоре й гладеньке заблищало……

— Ва-а…… А? Саджанець?

Що це таке?

Поки я повертала подарунок з боку в бік, пролунало ввічливе пояснення:

— Це саджанець квітки. Пізніше його можна буде дорого продати.

— А як вона називається?

Солодкий голос вимовив довгу наукову назву.

«Без поняття, уперше чую».

Працюючи помічницею садівника, я й землю копала, але про таку квітку чула вперше в житті.

«Якби вона була дорогою, я б бодай чула її назву».

Утім, Ют Белвіт сказав, що її можна буде дорого продати «пізніше», а не зараз.

Подивившись на нічим не примітну багаторічну квітку, я мовила:

— Ахаха…… Дорого продати?

— Попит на неї стане просто величезним.

— А коли це «пізніше»?

— Десь за 3–4 роки?

— О……

— Це точно. Хоч зараз ця квітка й маловідома.

— А це ви самі дізналися таку інформацію, пане Юте?

— Ні. Я теж чув від когось.

— Від кого?

— Від…… молодшого брата.

Трохи завагавшись, Ют почав запевняти, що інформація надійна.

«Він що, залежний від інвестицій?»

Як називають людину, яка в невизначені часи впевнена в невизначеному врожаї?

Правильно, шахраєм.

«Це в них сімейне?»

Разом із пристрастю до бізнесу, інвестиційна хвороба — найкращий спосіб пустити сім'ю за вітром.

Я зиркнула на саджанець, який мав принести куш через 3–4 роки.

Його чисті зелені очі були настільки доброзичливими, що навіть сумніви здавалися гріхом.

— Якщо потім можна буде солідно нажитися, то ви й собі багато накупили, Юте?

— Ні, у мене немає.

— Чому?

— У столиці вона не росте, тому й зараз її дістати досить складно, до того ж……

Ют Белвіт на мить відвів погляд убік:

— Через кілька років для мене…… ці гроші вже не матимуть особливого значення. Воно й до кращого.

Де це у світі є гроші без значення?

Гроші бувають лише двох видів.

Або мої, або чужі.

Якби це була справді «надійна» інформація, він би хоч кредит узяв, аби вкластися.

Але Ют Белвіт цього не зробив.

«Він вважає мене такою наївною? Чи я виглядаю дурною?»

Упакував маленький саджанець так, ніби в ньому прихована якась неймовірна цінність.

Цей покидьок підступно користується своїм обличчям, вдаючи, ніби за цим стоїть якась таємнича історія!

«Та й не треба було цього робити».

Це міг бути й копійчаний саджанець, який можна купити за пару мідяків.

Адже його дарував Ют Белвіт.

«І як це тепер продати?»

Звісно, якщо через 3–4 роки це й справді принесе куш, як він каже, доведеться переглянути рішення……

«Та де там».

Горщик був меншим за мою долоню.

Ще навіть не почавши повноцінну прогулянку, я вже отримала багаж.

Коли я замовкла, зовнішні кутики його очей опустилися ще нижче:

— Вам…… не подобається?

— Ні, що ви! Мені дуже подобається.

Ах, мій язик знову за своє.

Я хотіла помовчати, але перед цим обличчям я геть беззахисна.

— Дякую. Я добре за ним доглядатиму.

— Так. Виростіть його міцним і дорого продайте.

— Ха-ха……

Виявляється, це був не жарт.

«Чи варто мені й далі кохати цього чоловіка?»

Надалі треба тримати себе в руках ще міцніше.

«Я ж не якась дурепа».

Те, що він мені подобається, не означає, що я маю потурати у всьому.

***

Не означає ж……

— Панно Сонет, поверніться-но сюди.

Шелест.

Край сукні кольору бордо торкнувся щиколоток.

Чоловік, схрестивши руки на грудях, насупився й легенько підхопив край рукава:

— Хм…… Чи краще підійшов би світліший відтінок? Що ви думаєте, панно Сонет?

— Мені й те, що ми бачили найпершим, здається нормальним.

— Ні, так не піде. Чорний колір вам не…… тобто світлий одяг пасує вам значно більше.

Ют спритно вихопив з рук працівника магазину вбрання й приклав його до мене.

Ніжно-блакитне мереживо лоскотало підборіддя:

— А це як?

— Красиво.

— Якщо справді приміряти…

— «То на тілі виглядає інакше»? Та-та, я зрозуміла……

На моїх руках уже висіли ніжно-блакитна блузка та біла спідниця.

Це було вже, ні багато ні мало, сьоме переодягання.

«Це взагалі нормально?»

Минула вже година відтоді, як ми прийшли до крамниці одягу за вказівкою Юта Белвіта.

Від різноманіття кольорів перед очима вже все кружляло.

«Я думала, ми швидко щось купимо й підемо».

Спочатку я хотіла просто купити чорні штани та сорочку, що висіли спереду.

Якби тільки Ют зі блідим обличчям не закричав:

«Такий колір просто відштовхує* вас, панно Сонет!»

«Як це колір може мене відштовхувати?»

*не личить/не підходить у контексті моди

Ніби від розпачу, чоловік кількома міцними ударами кулака постукав себе по грудях.

Після цього ми весь час були в такому стані.

— Як вам?

— Хм…… Обличчя справді пожвавішало, правда? Подивіться в дзеркало.

Чоловік обняв мене за плечі й підвів до дзеркала.

Через сяйво Юта Белвіта мого обличчя взагалі не було видно.

Його довгі пальці дбайливо розправили складки на рукаві:

— Усе чудово, але обробка трохи неохайна.

— Хіба й так не нормально?

— Та де там нормально. Деталі ж визначають якість одягу.

— Таке я й сама можу підправити.

— І все ж……

Ют Белвіт з розчарованим виглядом кружляв навколо мене.

Тим часом я згадала слова, які казала мені мама:

«Доню, запам'ятай».

Того вечора, коли було вирішено, що я їду до столиці.

Мама міцно стиснула мої руки й наголосила:

«Якщо чоловік у столиці купує тобі одяг, це означає, що він хоче серйозних стосунків».

«Це ж надто застарілий погляд……»

«Ні в якому разі не ведись на такі викрутаси! Зрозуміла?»

Вона точно так казала, але……

Ця ситуація геть відрізнялася від тих викрутасів, від яких застерігала мама.

По-перше, подарунок одягу від Юта Белвіта був швидше схожий на нагороду успішному працівникові.

По-друге…

— А є інший колір, крім цього? Трохи біліший за цей.

— Шановний клієнте, це теж білий колір.

— Мені потрібен колір взагалі без жовтизни. Як отой фонтан.

Що б там мама не мала на увазі, це точно було не це.

Велика кольорова дискусія між Ютом і продавцем усе ніяк не закінчувалася.

— А якщо зробити стрічку ось так?

Що ж, головне, що це нарешті закінчилося!

— Тепер усе, правда?

— Здається, ми вибрали все, що вам пасує, панно Сонет. Якщо цього мало, можемо зайти в сусідній магазин…

— Ні! Цього більш ніж достатньо! Дуже! Я це десять років носитиму!

Хоч одну сукню я вже одягла, обоє моїх рук були забиті пакетами з логотипом магазину.

Стрічка, яку зав'язав Ют, лоскотала лікоть.

«Серйозні стосунки……»

Якщо купівля одягу — це сигнал до серйозних стосунків, то це вже розцінювалося як пропозиція.

— Юте, ви зі столиці?

— Ні. Навчався в академії на півночі.

Ну звісно, він мав на увазі зовсім не це!

Ют природним рухом узяв у мене пакунки з одягом і пішов уперед:

— Куди ми тепер?

— Як куди?

Його довгі очі вигнулися в м'якій посмішці:

— Я ж казав, що навчу вас і поясню, що таке романтика.

***

— Давно не бачилися!

— Як ваше здоров'я?

— Та що зі мною станеться. Поки тебе не було, завезли купу новинок.

Ют злегка кивнув і зайшов усередину.

Він упевнено крокував між книжковими стелажами:

— Ви тут постійний клієнт?

— Як тільки з'являлися гроші, я все витрачав тут. У мене вдома теж було повно книжок. Правда, коли будинок завалився, усе пропало……

— Ах……

Він зупинився біля відділу романтики.

Ют пояснював, проводячи кінчиками пальців по обкладинках книжок:

— У романтиці теж є свої тренди й кліше, тож якщо багато читати, можна приблизно передбачити перебіг подій.

— Це взагалі можливо?

— Можна навіть передбачити фінал за назвою.

Залежно від назви, звісно, м'яко додав чоловік:

— Наприклад, щоб завершити «Чому ви знову й знову прив'язуєтеся до смертельно хворої дружини», треба виконати щонайменше дві умови.

— …

— Вилікувати смертельну хворобу головної героїні та змусити головного героя прив'язатися до неї.

— Вона ж смертельно хвора.

— Так.

— І як її вилікувати?

— Завдяки різним дивам та силі публіки, яка прагне щасливого фіналу?

Що за нісенітниця.

— Ні, припустимо, лікування потрібне для щасливого фіналу. Але хіба хвороблива прив'язаність — це не погана кінцівка?

— Це…

Його очі, які ледь помітно рухалися, спрямувалися за вікно.

Спокійні зелені очі округлилися, мов льодяники:

— Зачекайте, будь ласка, зачекайте хвилинку тут.

— Пане Юте?

Чоловік, кинувши навіть речі, гарячково помчав геть.

Що таке, куди він?

Примітка: вел, авторці “Останніх днів Карини” це не завадило, як бачимо. Я тому ніяк не можу це дочитати, бо мені в обличчя твітер підкидає чимало скляних спойлерів. Я втомилась плакати вже від самих лише спойлерів, а що вже зі мною зробить манхва, а?