Розділ 13 — Розділ 13

Чи подобаюся я Юту Белвіту?

Якщо точніше, чи подобаюся я йому «в романтичному сенсі»?

Клянуся, я жодного разу про таке навіть не думала.

«Для цього ж потрібен привід».

Хіба що як до тимчасової компаньйонки — у цьому сенсі довіру й симпатію ще можна уявити.

На відміну від тверджень тієї адвокатки, я ніколи не помилялася й не думала, ніби Ют Белвіт у мене закоханий.

— Юте, я вам подобаюся?

Тож це був лише легкий жарт, відповідь на який я й так знала, але……

— П-подобаєтеся? Я…… вам, панно Сонет?

Що з обличчям цього чоловіка?

— Кажу ж, я вам подобаюся?

— Тобто це…… ваше запитання про симпатію стосується не загальнолюдської любові, а переважно ексклюзивних, взаємно виключних стосунків між людьми, ви про це…… говорите?

— Я щось не те бовкнула?

— ……Чо-чому ви взагалі про таке подумали?

Його й без того біла шкіра геть зблідла й стала аж синюватою.

Він виглядав геть розгубленим, мов розведене водою борошно.

Його сріблясті вії трипотіли тричі на секунду.

— Хіба я дав…… якийсь привід для цього……?

Тук.

Бум.

Бум-бум.

Пакунки, які він міцно тримав навіть у натовпі, один за одним упали на землю.

— Де взагалі зародилася така хибна думка…… А……

— Пане Юте?

— Не може бути…… Я ж наче був обережним……

Це аж настільки лякаюча річ?

Ют закрив обличчя порожніми долонями й тихо забурмотів:

— Ні, не можна. Ми ж підписали контракт. Тепер його навіть не скасуєш. Ні, ну правда, а……

— Перепрошую?

— Чо-чому ви так подумали?

Ах, знову ця атака красою.

Коли я підійшла ближче, він різко підвів голову.

Його зелені очі, повні вологи, були прозорими, мов листя у струмку.

«Він що, плаче?»

Сльози ще не текли, але варто було лише торкнутися — і краплі одразу б впали.

Сріблясте волосся жалібно затріпотіло.

— Що ж я зробив не так, що ви так помилилися……

— Я не помилилася.

— Ні. Це помилка! Ви мені не подобаєтеся в такому сенсі, панно Сонет!

— Я знаю! Що я вам не подобаюся!

— Чому ви взагалі про це подумали? Чому?

Все, пропало.

«Здається, він мене взагалі не чує».

Хоч я й заперечувала це кілька разів, вираз обличчя Юта Белвіта залишався жалюгідним.

— Цього разу я справді вірив. Ех, невже жити з таким обличчям і бути таким легковажним — це занадто? Але ж думати, що абсолютно всі закохуються в мене в такому сенсі — це ж надто вузьколобо……

— …

— Мені так сумно……

Це ж треба так зажуритися лише через те, що я запитала, чи подобаюся йому?

Ют, як і зазвичай, коли стояв, нахилив верхню частину тулуба під рівень мого погляду:

— Панно Сонет Фоса.

— Так.

— Не знаю, чому ви зробили такий хибний висновок, але ви мені не подобаєтеся в такому сенсі.

— Я знаю.

— Я не розглядаю вас як потенційну дівчину, я не стримую освідчення через острах, що наші стосунки зміняться, і я не ховаю свої почуття через сором'язливість!

— Кажу ж, я це знаю!

Хоч я й казала, що знаю, слухати від чоловіка, у якого закохана, постійні вироки про відсутність почуттів було не дуже приємно.

Не знаючи цього, Ют Белвіт щиро й сльозливо благав:

— Ви мені справді не подобаєтеся, панно Сонет. Правда.

— Та знаю я, знаю. Зрозуміла.

Один жарт — і ледь людину не звела з розуму.

Лікар, поворушивши губами, широко розплющив очі й запропонував:

— Не варто говорити про це тут, ходімо кудись і поговоримо серйозно.

Це справді вимагає такого серйозного обговорення?

Але якби я відмовилася, то, здається, опинилася б у бездонному болоті непорозумінь.

Тож я покірно пішла за наміром Юта.

***

— Панно Сонет, скажіть мені чесно.

Затишне кафе з гарним краєвидом.

Найкрасивіший у світі чоловік, зчепивши пальці обидвох рук у замок, із серйозним виглядом відкрив рот:

— Чому ви так подумали?

— Кажу ж вам, я так не думала.

— Усе гаразд. Я вже звик до таких непорозумінь.

Хоч я й ковтнула газованої води, у грудях усе одно було тісно.

Його солодкий голос спокійно відлунював довкола:

— Панно Сонет, як людина я дуже добрий.

— …

— І спостережливість у мене хороша. Якщо комусь некомфортно, я помічаю це швидше за інших.

— Так……

— Хоч мені й ніяково казати це про себе, але я ще й дуже турботливий.

Як для такої заяви, це було надто впевненим самопрезентуванням.

Ют акуратно нарізав панкейки, що стояли в центрі, на зручні шматочки й посунув до мене, наголошуючи:

— Якщо говорити чітко, у цих моїх діях немає жодних прихованих мотивів чи причин.

— …

— У цьому й без того суворому світі краще жити з добром, хіба ні?

— Авжеж.

— І немає потреби навмисно ставитися до когось погано.

Це були дуже правильні й правдиві слова, але……

«Чому він виглядає таким ображеним?»

Його щелепи, якими він ретельно пережовував панкейки, здавалися сердитими.

— До того ж, панно Сонет, ви моя єдина компаньйонка. У цьому плані я вам вдячний, і ви викликаєте в мене трохи більше симпатії, ніж інші люди.

— …

— Але це зовсім не означає інший інтерес.

Здавалося, Юту Белвіту вже просто нудило від цих виправдань:

— І чому ніхто не вірить тому, що я кажу……

— Я вірю.

Його рот, який рухався без зупинки, нарешті завмер.

Боячись, що Ют знову почне верзти нісенітниці, я твердо мовила:

— Я ж одразу казала. Я знаю, що я вам не подобаюся, пане Юте.

— …

— І перше запитання було просто жартом. Я ніколи так не вважала.

— Справді?

— Звісно. Я ж приблизно бачу, як до мене ставляться інші.

Навіть якби я хотіла помилитися, це було б неможливо.

«Це ж і так видно».

І що та адвокатка взагалі побачила, аби так помилитися?

— Ви справді не думаєте, що ви мені подобаєтеся, панно Сонет?

— Скільки разів мені ще сказати?

— Точно ні?

— Та точно ж.

— І що б я не робив, ви віритимете, що це лише вияв колегіальності та загальнолюдської доброти?

— Так.

Ют Белвіт усе продовжував вимагати остаточної підтверджувальної відповіді.

«І за що я взагалі закохалася в цього чоловіка?»

Але коли краса з таким неймовірним обличчям благає тебе, доводиться поступитися.

Дивлячись на красеня, залитого сонячним світлом, посмішка мимоволі з'явилася на моєму обличчі:

— Я й сама абсолютно не хочу зустрічатися з вами, пане Юте, тож можете бути абсолютно спокійні.

Це було щиро.

«Той факт, що він мені подобається, зовсім не означає, що я обов'язково хочу з ним зустрічатися».

Мені добре навіть просто дивитися на нього, то навіщо ризикувати?

Я впевнено заявила про свою позицію:

— Я справді не хочу зустрічатися.

— Зрозуміло.

— У мене немає таких думок ні на дещицю, ні на копійку, ні на грам.

— ……Я достатньо добре це зрозумів.

— Абсолютно, я ні за що у світі не збираюся зустрічатися з вами, пане Юте.

— ……

Здається, моя непохитна рішучість дійшла до нього, бо Ют одразу змінив тему.

Щирість працює. Це трохи порадувало мене.

***

Ми повернулися до маєтку лише під вечір, коли вже сходилися сутінки.

— Я донесу речі до вашої кімнати.

— Усе гаразд, а можна залишити книжки у вашій кімнаті, пане Юте? У мене в кімнаті майже немає місця для речей.

Його зелені очі звузилися.

«Він що, розкусив мій дрібний викрутас?»

Я хотіла під приводом книжок частіше бачити його обличчя.

Ют перехопив ручки сумок і запитав:

— У покоївок двомісна кімната?

— Чотиримісна.

— Тоді без проблем. Усе одно вам якийсь час потрібні будуть пояснення.

— Щиро дякую…

— Випадково……

Його лагідний голос опустився на пів тону нижче.

Зробивши два кроки назад, Ют Белвіт примружив очі й запитав:

— Ви ж не намагаєтеся штучно збільшити кількість точок дотику зі мною, щоб перерости з «друзів у закоханих»?

Ну це вже занадто……

Чоловік пригорнув десяток книжок до грудей, наче щит, і збільшив відстань між нами.

Так, мій хитрий викрутас мав місце, але звинувачення в тому, ніби я мічу на місце його дівчини, було образливим.

— Пане Юте. Здається, це не ті слова, які пасують до ситуації, але……

— Це ж не освідчення, правда? Це в жодному разі…

— Менше читайте романтичних романів.

***

Так, Юту Белвіту дійсно варто було зав'язувати з романтикою.

«З нас двох читати їх маю хіба що я».

У коротку перерву я перегортала сторінки книжки, аналізуючи «романтику».

— Скільки ви вже прочитали?

— До моменту, де головний герой схопив головну героїню за зап'ястя й погрожує їй.

— Де це……

Лікар, який виділив мені куток у своєму кабінеті, зніяковіло посміхнувся:

— Щось незрозуміло?

— Я не розумію, чому головна героїня відчуває провину, якщо головний герой самотужки розгромив цілу країну.

— Це…

Ют підсів упритул до мене й почав детально пояснювати.

«Він казав, що для завершення сюжету треба вилікувати хворобу пані й змусити пана прив'язатися до неї».

Хвороба — це турбота лікаря.

Тобто я мала зробити так, щоб почуття цих двох — принаймні кохання графа — стали глибшими.

— Пані весь час залишається в маєтку, а граф вештається по роботі, чи буде якась інша подія?

Це були слова, мовлені вголос до самої себе, але губи чоловіка самовпевнено розтягнулися в посмішці:

— Якраз є чудова подія.

Кінчик його нігтя вказав на одне місце в календарі.