Розділ 14 — Розділ 14

— У ці дні……

Кінчик пальця, що вказував на календар, провів довгу пряму лінію.

Від цього дня і до цього — приблизно десять днів.

Я згадала річний розклад кухні, який переглядала в перший день.

— Це тиждень дня народження пані.

— Напевне, влаштують банкет. Це її перший день народження після весілля, тож він матиме особливе значення.

Ют розплився в посмішці, зробивши особливий наголос на слові «значення».

Я пильно подивилася на дати, до яких залишалося лише кілька тижнів.

«Справді, день народження — це чудовий привід, і якщо щось і має статися, то саме тоді……»

Навіть якщо це й не романтика, день народження — важливий день для будь-якої людини.

«Але чому в мене таке неприємне відчуття на душі?»

У будь-якому разі, якщо буде бенкет, щось точно станеться.

«Як мінімум, він захопиться її виглядом у новій сукні».

Коли збирається багато людей, імовірність того, що щось станеться, природно зростає.

— Це важливий момент.

— Гм-м.

— Адже це перший день народження. Якщо зіпсувати його цього разу, до наступної нагоди мине щонайменше кілька місяців, а це означає марнування дорогоцінного часу…… Цього в жодному разі не можна допустити.

«Ми ж маємо завершити цю романтику якнайшвидше», — додав Ют, ніби карбуючи кожне слово.

— І яким має бути бенкет?

— Чітко визначених рамок немає. Головна героїня усвідомлює свої почуття до головного героя, або ж головний герой усвідомлює свої. Якщо станеться хоча б це, то це вже середнячок.

— …

— Але ж наша мета цим не обмежується.

— Тоді як?

— Зробимо так…… щоб вони обидва підтвердили почуття одне одного?

— Це що, так само просто, як додати базилік до пасти?

Я згадала графиню, яку бачила нещодавно.

Щоразу, коли пані гуляла садом, вона кликала мене, але ніколи навіть не згадувала про графа.

«Вона частіше говорила про свою батьківщину».

Можливо, вона просто не хотіла ділитися особистими любовними справами зі служницею, але……

«Як для цього, вона надто часто теревенила про всілякі дрібниці».

Утім, хіба вгадаєш, що на думці у високопосадовців.

— Романтика — це зазвичай поєднання випадковостей.

Сріблясті вії повільно затріпотіли.

Його щоки, залиті полудневим сонячним світлом, були абсолютно чисто білими.

— Коли в гарному пейзажі є гарна людина, хіба це не змушує серце калатати?

— ……

— І ми маємо створити цей гарний пейзаж.

— Це буде непросто…… Стривайте.

Я знайшла сьогоднішню дату на календарі, на який вказував Ют.

— ……Щоб підготувати бенкет, підготовка мала б розпочатися хоча б за кілька днів до цього.

Щоб розробити меню для бенкету й замовити продукти у потрібній кількості, потрібен час.

— А він точно відбудеться, цей бенкет на день народження?

Якби підготовка йшла, я б дізналася про це раніше, ніж від Юта.

Ют Белвіт схрестив руки на грудях і видав важке зітхання.

— Якщо про це знає навіть панна Сонет, хіба решта не мала б теж знати?

— Офіційного розпорядження не було. Зазвичай такими речами, як бенкети, займається господиня маєтку.

Але згори має надійти бодай якесь слово, щоб знизу почали рухатися.

«Про день народження ніхто й згадував, тож усі, напевне, просто забули».

Тук-тук, Ют повільно постукав правою ногою по підлозі, а потім просяяв:

— Про це не турбуйтеся. Я сам з усім розбереться.

— Як це ви самі?

— Пані в маєтку менше року, а якщо це бенкет на день народження господині, нерідко цим займається сам господар. Треба просто натиснути на графа.

Його червоні губи самовпевнено розтягнулися в посмішці:

— Зараз куди важливіше те, який саме подарунок головний герой подарує головній героїні.

— Хіба це не справа самого графа?

— Воно то так…… але нам потрібен подарунок високої важливості, який потім зіграє роль підказки-натяку наприкінці.

Про що він узагалі каже?

Проте Ют Белвіт без зайвих пояснень перейшов одразу до суті:

— У будь-якому разі, панно Сонет, ви маєте дізнатися, чого наша головна героїня прагне всім серцем.

— Коли побачу її, запитати…

— Запитувати не можна. Уся фішка в тому, що вона нікому не казала про те, чого насправді хоче, але головний герой це підготував і подарував.

— Ви самі не відчули нічого дивного, коли вимовляли ці слова?

Він що, пропонує мені опанувати читання думок?

«Я справді закохана в нього, але цього місяця точно закину це одностороннє кохання».

Поки я покірно співпрацювала з ним, його нісенітниці росли як на дріжджах

— Зробіть це хоч трохи правдоподібним…

— Благаю вас. Добре?

У цю мить від тепла, що накрило тильний бік моєї долоні, серце підскочило й забилося як божевільне.

Міцно стиснувши мої обидві руки, Ют Белвіт підступно пішов у атаку своєю красою.

— Якщо ця подія пройде успішно, я виплачу вам бонус.

Що він там каже? Через калатання серця я взагалі нічого не чую.

— Як щодо суми, удвічі більшої за попередню?

— А……

Досі я вдавала, що мені байдуже.

Невже я так безглуздо викрила себе?

Це було б дуже недоречно.

— Я знаю, що це складна завдання. Але якщо ви ще трохи постараєтеся…

Хляп!

Я квапливо вирвала свою руку з його долонь і поспішно випалила:

— Напишіть контракт. І прикладіть відбиток пальця.

***

— Наймолодша!

— Новенька!

— Гей, фіолетововолоса!

На кухні знялася справжня тривога.

— Так!

— Так!

— Біжу!

Я носилася туди-сюди, куди б мене не кликали, і виконувала всіляку чорнову роботу.

Не минуло й двох днів відтоді, як Ют Белвіт хвалькувато запевнив, що сам з усім розбереться, як на кухню надійшов наказ готуватися до бенкету.

«І як це він так язиком рухав?»

Утім, зараз це було не найважливішим питанням.

Роботи було стільки, що й очі розплющити ніколи, і було навіть невідомо, чи зможу я вийти, якщо мене покличе пані.

«Раніше я ходила туди під час перерви, але зараз……»

Я спиралася спиною на мішок із картоплею й лише кліпала очима.

Хоч це й була законна перерва, покинути кухню, як раніше, було важко.

«Як же я втомилася».

Через те, що доводилося працювати ночами майже через день, здавалося, ніби ген там янгол махає мені рукою, закликаючи до себе.

— Панно Сонет.

— Янгол……

— Панно Сонет!

Що за диво, справжній?

Я випростала мішок із картоплею, що впав, і підбігла до дверей.

Шовковисте сріблясте волосся свято сяяло.

— Ви дуже зайняті?

— Пане Юте? Якими вітрами ви тут?

Стоячи в коридорі під кутом, він простягнув мені тонку книжку.

— Ось. Вона лежала між романтичними романами.

— Дякую. Ви прийшли сюди аж заради цього?

— Мені здалося, що це важливо.

— Ей, ти там! Фіолетововолоса!

Ой, які ж ви бадьорі.

Гострий голос прогримів на весь коридор.

Я швидко помахала Юту рукою й розвернулася.

Шеф-кухарка, яка кілька годин поспіль простояла перед вогнем, була червоною аж до самої шиї.

— Геть від рук відбилась! Новенька, у тебе зараз є час ляси точити? А!

— …

— Якщо маєш глузд так розважатися з залицяльником, то краще б пішла й почистила ще хоч один пучок зелені…

— Це подарунок!

Я виставила вперед книжку, яку мені дав Ют, і натягнула посмішку.

— ……Що? Подарунок?

— Це подарунок для вас, шеф-кухарко. Купила його минулого вихідного, але забула віддати. Хе-хе.

— «Королівська кухня таємничого королівства Ронда»…… Що це таке?

Лютий гнів на мить затих.

Я скористалася цією паузою й швидко додала:

— Це кулінарна книга зі стравами з батьківщини пані.

— ……А?

— Пані майже нічого не їсть, тож я подумала, що, можливо, вона з'їсть щось зі своєї рідної кухні.

Мені зовсім не хотілося, щоб нас знову всіх звільнили й набрали нових людей.

«Хоч пані й дивно до мене прихильна».

Але якщо графу щось не сподобається й він вирішить змінити весь персонал кухні — усе буде скінчено.

Я хотіла максимально усунути всі фактори ризику.

«Тож, будь ласка!»

Ніс шеф-кухарки, яка мовчки дивилася на кулінарну книгу, засмикався.

— І що з того?

— Що?

— Якщо вона живе в Сельсіні, то має їсти сельсінську їжу! До того ж мої страви вдосконалені й адаптовані саме так, щоб їх із задоволенням їли навіть іноземці — це мій секретний рецепт!

— ……

— Чуєш, а? У мене кулінарного стажу 40, ні, 50 років! З цією провінційною кухнею навіть порівнювати нічого!

Шух-шух-шух!

Тонкий папір затріпотів у руках шеф-кухарки.

Виставляючи наперед свою гордість, шеф-кухарка категорично висунула принцип: «Жодної іноземної кухні».

«І що ми робитимемо, якщо нас усіх через це виженуть……»

Чи знає вона, як важко знайти нову роботу без рекомендаційного листа?

Я вже збиралася вступити з нею у суперечку, як раптом з одного боку пролунав голос, виснажений від утоми:

— Але ж треба давати людям хоч якісь відпустки, щоб жити……

Це був су-шеф.

— Я хочу відпочити хоча б два дні поспіль……

— Ми ж нічого не втрачаємо, хіба ні? Вона й так зараз нічого не їсть. Чому б не спробувати хоча б раз?

Досвідчені кухарі важко зітхали й намагалися переконати шеф-кухарку:

— Нам і так кажуть, що ми нічого не робимо, і не наймають додаткових людей. Ви ж і самі казали, шеф-кухарко, що хочете поїхати в подорож.

— Ну, це……

— Спочатку людина, а потім кулінарія, чи спочатку кулінарія, а потім людина? Давайте й ми вже…… поживемо як люди.

Кухарі, які працювали ночами поспіль, здавалося, були готові за першої ж нагоди занурити голову в окріп.

Непохитний погляд шеф-кухарки похитнувся.