Розділ 15 — Розділ 15

— Я-я принаймні один раз спробую, тож……

Поступаючись напору, шеф-кухарка спантеличено кивнула.

Лише тоді я змогла полегшено зітхнути.

Оскільки шеф-кухарка ухвалила рішення, далі все пішло як по маслу.

— А що з інгредієнтами?

— Ну, ось відсіля й досі ми можемо приготувати просто зараз.

— Вогонь майже не використовуємо. Окей.

— Новенько, лавровий лист!

— Залишки нуту! Сюди!

У кухні, яка досі працювала механічно, уперше з'явився азарт.

Кухарі, які досі ледь животіли, по черзі розглядали кулінарну книгу й знаходили свої ролі.

На чолі стояла, безперечно, шеф-кухарка.

— Оцет інший! Ей, там, пропорції точніше! Ти що, ґав ловиш?

М'язи її рук, якими вона розмахувала ополоником, виглядали загрозливо.

На білках очей набрякли багряні жилки.

— Цього разу я справді покажу свій справжній потенціал!

Це геть не пасувало людині, яка ще мить тому лютувала, стверджуючи, що немає жодної причини готувати страви маленької країни.

«Вона що, просто тішила власне самолюбство?»

Зморшки біля рота шеф-кухарки дрібно тремтіли.

— Хе-хе, відпустка…… Смарагдове море…… Ще й на яхті покатаюся……

Вона просто збожеволіла через те, що не могла нормально відпочити.

«Нічого особливого».

За активного сприяння всієї кухні вперше було приготовлено страву в стилі Ронди.

— Фух……

— Будь ласка……

— Відпустка, мені теж відпустку, надбавок не треба, просто дайте відпочити.

Тепер залишалося лише чекати.

Коли вечерю відправили нагору на візку, кухня наповнилася звуками молитов.

Скільки ж часу минуло?

Коли покоївка з головного корпусу спустилася з візком, усі погляди спрямувалися на накриті кришками тарілки.

— Ху-у……

Шеф-кухарка високо вигнула брову.

Жінка, яка стояла найближче до дверей, відкривала кришки одну за одною.

Її заціпенілі очі ставали все більшими й більшими.

— З-з’їла.

— Що ти сказала?

— Все, вона з’їла абсолютно все!

— Це не сон?

— Нарешті……

— Боже мій, ходімо додому.

Люди, які досі валялися від утоми, одне за одним підводилися й підходили до візка.

Шеф-кухарка, яка розглядала кожну тарілку, міцно стиснула кулаки.

Її палаючий погляд впився в мене.

— Ти, як тебе звати?

— Сонет Фоса.

— Так. Сонет Фосо, ти……

На її долонях розміром із каструлю здригнулися жилки.

Поки я й оком не встигла змигнути, шеф-кухарка опинилася прямо перед моїм обличчям.

Хляп!

Її товсті долоні міцно схопили мене за обидва плечі й струсонули:

— Клянуся честю шеф-кухарки, я вирощу з тебе справжню майстриню!

— ……О, що?

— Вміти зрозуміти, чого хоче той, хто їсть — це теж кваліфікація кухаря! У тебе малий досвід, але є відповідне чуйне око!

Це казала людина, яка ще 5 годин тому й чути не хотіла про кухню іншої країни.

Шеф-кухарка весело проголосила, ніби минуле не мало жодного значення:

— Ти припала мені до душі, ось що я кажу!

— Дякую……

— Ха-ха! Відтепер налаштовуйся лягти кістками тут, на кухні…

— А от це навряд чи вийде.

Сухий голос облив усе холодною водою.

Як тільки шеф-кухарка упізнала власницю голосу, вона одразу скривилася:

— Іди прибирай у маєтку як слід, чого це ти припхалася на кухню?

— Прийшла, бо є справа. Твоя голова так і не навчилася працювати, як і завжди.

— Ах ти ж, та що відбувається?

— Сонет Фосо, ходи сюди.

Погляд за лінзами окулярів був гострим.

Коли я збиралася рушити на поклик старшої покоївки, груба й міцна хватка схопила мене за зап’ястя.

— А з нею що? Ні! Я сама її вирощу!

— Відтепер Сонет Фоса буде особистою покоївкою пані.

— Та хто ти така, щоб вказувати, що робити на моїй кухні?

— На твоїй кухні? Сонет Фоса — це цілком моя підлегла.

Я стояла між шеф-кухаркою і старшою покоївкою, лише кліпаючи очима.

«Здається, я бачила подібну сцену в романтичних романах».

Володарка кухні й управителька маєтку б'ються за мене!

«С-серце калатає…… Це що, кохання?»

Старша покоївка зробила ще крок уперед і сухо мовила:

— Коли її наймали, Сонет Фоса точно належала до мого відділу. Я лише тимчасово направила її сюди через скруту на кухні.

— Та ти сама спихнула її на мене, мовляв, прийшов якийсь клопіт, зроби з неї людину!

……Перепрошую?

— Ти ж сама казала, що вона здається нестерпною та божевільною й ти з нею не впораєшся!

Це що, це вони про мене?

— То було тоді, а зараз обставини змінилися, тож треба переглянути це питання.

— Ти що, вважаєш, що кухня — це місце, де ти можеш розпоряджатися, як тобі заманеться?

Шеф-кухарка, поблискуючи білками очей, гупнула ногою.

На щастя, у її руках не було ножа.

— Нізащо не віддам!

— Її призначили особистою покоївкою пані, то що ти збираєшся робити?

— Не сміши мене. Такими справами займаються ті кволі дівчата з головного корпусу.

Шеф-кухарка зневажливо пирхнула і підняла мою руку.

Рукав, засучений вище ліктя, сповз ще нижче.

— Ось, подивися! Її передпліччя та мозолі, а? Вона талант, який має бути на кухні!

Моя ліва рука заколихалася в руці шеф-кухарки, мов мітла.

Трус-трус-трус……

Вольове підборіддя жінки середнього віку зверхньо піднялося вгору:

— У тебе чотири ока, а ти все одно нічого не бачиш?

— Це ти, здається, втратила глузд, застрягши на своїй кухні…… Фосо?

— Так.

— Бачила?

Що саме?

Поки всі кухарі, включно зі мною, не розуміли ані найменшого натяку, старша покоївка поправила окуляри й люб'язно пояснила:

— Цей кут щелепи, форма хребта, швидкість реакції, навіть тон голосу.

— …

— Вона народилася для того, щоб прислуговувати!

Узагалі-то моя мама сподівалася, що я стану вчителькою або підприємицею.

Старша покоївка, яка так хвацько переписала причину мого народження, з притиском мовила:

— Вона зможе з користю використати цей талант поряд із пані.

— Кажу ж тобі, я сама її вирощу!

— Ти б краще корову у своєму домі вирощувала!

— Та я її давно продала, бо геть не буваю вдома! Ти що, зовсім мною не цікавишся?

— Це ти 17 років тому…

Дві жінки середнього віку тицяли пальцями одна в одну й з'ясовували стосунки.

«Хіба це вже не перестало стосуватися мене?»

Решта працівників, схоже, звикши до цього, тихенько знімали фартухи й одне за одним залишали приміщення.

Скільки ж часу минуло?

Обидві жінки, які гаряче сперечалися, повернулися до початкової точки лише після того, як пролунав дзвін, що сповіщав про початок нової години.

— Мені немає коли марнувати час із тобою. Фосо, а ти що думаєш?

— Еге ж, Сонечко. Вислови свою думку!

— Мене звати Со…ні, ну, так. Я……

Відповідь була чіткою від самого початку.

Адже для мене важливе лише одне.

— Де платня вища?

***

— Відсьогодні я Сонет Фоса, яка прислуговуватиме пані.

— Ти прийшла!

Одразу після того, як зчинився той гармидер, наступного ж дня моє підпорядкування змінилося.

Графиня підійшла до мене, а поділ її сукні майорів на вітрі:

— Я й не думала, що граф справді виконає моє прохання……

— Я чула, що це ви рекомендували мене. Я безупинно прислуговуватиму вам, аби не розчарувати ваших сподівань.

Кадрове переведення відбулося не інакше як за рекомендацією пані та з дозволу господаря.

«Якщо граф дав наказ, куди ти подінешся».

Усупереч усім баталіям між старшою покоївкою та шеф-кухаркою, вибору в мене від початку не було.

«У будь-якому разі, це на краще».

Це ж посада «наближеної покоївки», про яку так торочив Ют Белвіт.

А найголовніше……

«Буде не так сутужно, як раніше, правда?»

Це точно краще, ніж чистити цибулю від ранку до ранку.

……Не минуло й 24 годин, як я зрозуміла, що ці очікування були суцільною помилкою.

***

— Втомилася……

Рутина особистої покоївки виявилася важчою, ніж можна було уявити.

«Я й не сподівалася, що буду просто легенько подавати чай».

Подача їжі чи чаю — добре, це ще куди не йшло.

Допомога з одягом — добре, це теж можна зрозуміти.

«Але чому я маю навіть допомагати їй приймати ванну?»

Співрозмовниця — я, прибирання постелі — теж я…… Я просто взяла на себе абсолютно все, що стосувалося Клари Еддівелл.

«Строго кажучи, подавати їжу мають дівчата з їдальні, хіба ні?»

Хоча після весілля вона більшість часу проводила в спальні, тож це зауваження було марним.

Графиня.

справді.

страшенно,

геть не терпіла чужих рук.

З такими успіхами дійде до того, що вона й у труну погодиться лягти, тільки якщо її зроблю я.

«До цього моменту я ще можу терпіти».

Найважче було……

Дзень-дзень-дзень!

Дзвіночок, з'єднаний із кімнатою пані, гучно калатав.

Я в самій нічній сорочці побігла до її кімнати.

— Так, пані.

— А, мм……

Її чоло й шия геть змокріли від поту.

Я обійняла налякану графиню й поплескала її по спині:

— Вам знову наснилося жахіття? Усе гаразд. Нічого не сталося.

— Сонет, Сонет. Зараз же все гаразд, правда? А? Я ж жива?

— Так, ви живі.

— А зараз, я……

— Нещодавно настав червень. І скоро ваш двадцять перший день народження, пані.

Лише після того, як пані довго повсхлипувала й випила підігрітого молока, яке я принесла, вона знову лягла спати.

Коли я підвела голову, за вікном уже співали жайворонки.

— Ха……

***

Що ж…

— Ха, оці знову за своє……

Адже була ще одна, куди більш надокучлива справа.