Розділ 16 — Розділ 16

— Ой, і що ж робити? Того, про що ти казала, немає.

— Знову?

— Ми зайняті, тож візьми будь-що й іди, добре? Не плутайся під ногами.

Пляшка, яку простягнула відповідальна за чай, була найдешевшого сорту.

«Хоча для мене ця ціна була б такою, що руки затремтіли б, якби купувала сама».

Іншими словами, це не була ціна, яку взагалі неможливо купити навіть на платню покоївки.

— Чайне листя так швидко…… закінчується.

— Останнім часом приїжджає багато поважних гостей, то що ж нам робити?

— Коли його знову поповнять?

— Хтозна. Це привезли як подарунок, тож я й сама не знаю. Виникли якісь проблеми?

— Та де там.

Я зі свіжою посмішкою поставила чайне листя й гарячу воду на візок і штовхнула його далі.

«Це вже котрий раз».

Ті дріб'язкові капості тривали вже не перший день.

Якщо точніше, це відбувалося щодня відтоді, як змінилося моє підпорядкування.

Бувало таке велике, як сьогодні, коли не видавали дрібних витратних матеріалів, або…

Туп!

Сильна вага вмить обрушилася збоку.

Я швидко випустила візок і смиренно прийняла те, що має зі мною статися.

Та-да-дан!

На щастя, завдяки тому, що я добре втримала рівновагу долонями, я не гепнулася повністю.

«Здається, долоні трохи обдерла».

Підвівши голову, я побачила знайомий поділ сукні.

— Хіба ти не знаєш, що в маєтку треба зважати на кожен свій крок?

— Обслуговувати пані важливо, але й не варто нехтувати тим, щоб озиратися довкола.

Покоївки з головного корпусу навмисно суворо прочитали нотацію, після чого пішли.

Тонкий смішок лунав довкола.

«Як по-дитячому».

Яка користь зі збивання з ніг у коридорі, де скрізь простелені килими?

Я абияк перев'язала хусточкою травмовану долоню й знову штовхнула візок.

Після зміни підпорядкування.

Деякі покоївки з головного корпусу чіплялися до мене щоразу, коли я залишалася сама.

«Чи то цькування новачка, чи то упередженість».

Я передбачала це відтоді, як уперше стала особистою покоївкою.

«Людина, яка тільки-но прийшла до маєтку, зайняла місце поруч із господинею, тож їм це, звісно, не до душі».

Або ж вони від самого початку мали образу на пані.

На жаль, графиня іноземного походження не змогла припасти до серця слугам.

До того ж у головному корпусі через графиню вже суттєво змінився персонал.

«Нікому не подобається, коли змінюється робота й урізають платню».

Проблема лише в тому, що більшість наслідків припадає на мене.

«Як це мило й мізерно».

Насправді це не було великою проблемою.

Платня від цього не залежала. А щодо чайного листя — достатньо подати інше, якісне.

Чесно кажучи, чи коштує чай, який пані п'є за день, як цілий маєток чи як одна кімната…… це навіть не мало значення.

— Пані, я принесла чай та ласощі.

— То вже настав цей час.

Графиня підвелася з ліжка й попрямувала до балкона.

За накритим столом відкривався сліпучий краєвид раннього літа.

Рухи, якими нарізали ягідний тарт, не залишаючи жодної крихти, були елегантними.

— Вам до смаку?

— Звісно. Сонет, ти завжди про це запитуєш.

На щастя, пані не мала таланту визначати ціну чайного листя на смак.

«Останнім часом їй і жахіття сняться рідше».

Завдяки цьому мій режим сну також став спокійнішим.

— Коли стане ще тепліше, у саду розквітнуть інші квіти, я б хотіла показати їх і тобі… Ой!

— Що таке?

— Т-рука, що з твоєю рукою? Де ти поранилася?

Чашка, яку тримала пані, випала з її рук.

Я швидко підхопила чашку й поставила її на стіл.

— Дорогою сюди я впала.

— Впала? Як це сталося?

— Випадково.

Я могла б чесно зізнатися та розповісти все……

«Але якщо це марно роздмухає проблему, мені ж самій негайно стане скрутно».

Навіть якщо пані виступить на моєму боці, її становище в маєтку все ще залишалося хитким.

Більше того, це була справа між слугами, тож діяти на випередження було б незручно.

А найголовніше……

«Що, як нам усім уріжуть платню»?

Якщо дійде до порушення пунктів про збереження гідності, то виходу взагалі не буде.

Замість того, щоб ризикувати, найкращим рішенням було зберегти статус-кво.

— А ти вже підлікувалася?

— Це ж усього лише подряпина.

— Усього лише? Наскільки небезпечною може бути така мала рана!

Її витончене чоло скривилося так, ніби вона сама поранилася.

— Швидко йди до кабінету лікаря. Назвеш моє ім'я, і тобі швидко допоможуть. Ти ж казала, що знаєш тамтешнього лікаря?

Звідки вона дізналася, адже мої руки й ноги в цьому маєтку — це лише я сама.

Її округлі очі мило звузилися.

— Ви ж у хороших стосунках, правда? Той срібноволосий лікар.

— Е-е, ну, хтозна? Чи можна сказати, що ми в хороших стосунках?

— Як ви познайомилися? Ви земляки?

— Ні, я й сама точно не знаю, звідки пан Ют родом.

— А…… Ви, мабуть, одного віку!

— Якщо замислитися, то я навіть не знаю, скільки йому років.

— ……Ви що, не в хороших стосунках?

— Я дізналася секрет усього його життя.

— Та які ж між вами взагалі стосунки……?

Двосторонні договірні відносини.

Сваха задля вашої користі.

Але я не могла сказати правду, тому просто відмахнулася невиразною посмішкою.

— Ну, мм. Аби тільки стосунки не були поганими…… О, Сонет!

— Так, пані.

Графиня крутила в руках ручку порожньої чашки, а потім заговорила:

— Випадково, чи не знаєш ти надійного лікаря?

— Ви нездужаєте?

— Ні-ні! Це не про мене, це я чула через треті руки від подруги моєї подруги……

Це точно про неї саму.

Пані постукувала по краю столу й описувала ті чи інші симптоми.

Так жваво, ніби сама це пережила.

— ……Отож, я й подумала, чи не знаєш ти лікаря, який добре знається на цьому й уміє тримати язика за зубами…… Що ти зараз робиш?

— Я записувала.

— З-відколи?

— Відтоді, як ви вперше сказали: «Це я чула через треті руки».

Для слуги маєтку блокнот і ручка — це обов'язкові речі.

Я відірвала тонкий аркуш із записника й підняла великий палець.

— Не хвилюйтеся, пані. Я непомітно розпитаю про потрібну людину.

— А……

— Тоді чи можу я піти до кабінету лікаря?

— О, так! Точно, це ж першочергова справа! Скоріше йди! І підлікуйся як слід.

Пані, яка власноруч виштовхувала мене навіть у спину, із запізненням на один такт додала:

— Сонет!

— Так?

— Цю розмову нікому в маєтку не можна розповідати!

Її сяючі рожеві очі просочилися тривогою.

Я надійно посміхнулася й кивнула головою:

— Звісно.

***

— Ось ці симптоми.

Плеск-плеск-плеск!

Гучні оплески пролунали в кабінеті лікаря.

Господар кабінету закрив рота обома долонями й пробурмотів:

— Панна Сонет справді найкраща.

— Це було корисно?

Похвали мене ще.

— Звісно! Насправді за статистикою головна героїня часто приходить сама, але…… раз усе сталося так, то роботи навіть стало менше.

Яскрава посмішка була схожа на сонячне проміння.

Чи може у світі бути два сонця?

Ют Белвіт приклеїв мою нотатку на внутрішній бік папки й кивнув головою:

— Щиро дякую. Відтепер я вже сам добре займусь цим.

— Так……

— Ви прийшли аж сюди, щоб передати це…… чи ні, це рана?

— А, точно.

Адже привід, завдяки якому я змогла сюди прийти, був іншим.

Я розв'язала хусточку, намотану на долоню.

— Я впала, це нічого такого, але пані сказала піти до вас.

— Як це треба впасти, щоб……

Лікар насупив брови й підвівся з крісла.

А потім опустився на одне коліно прямо біля моїх ніг.

— ……Ч-чому, чому ви це робите?

— Піднімете спідницю?

— Що?

— Підніміть спідницю… А, ні, це, а…… ха.

Його обличчя, біле, мов віск, стало блідим, як свинець.

Ют Белвіт міцно заплющив очі й опустив голову.

— Вибачте. Я покличу лікарку.

— Ні, до цього доходити не треба…… але що з вами?

Збентежені зелені очі вмить звузилися.

Ют зітхнув, мов мати, яка побачила доньку, що пізно лягла спати, бо всю ніч їла шоколад.

— Ось тут плями.

Він вказав вказівним пальцем на один бік мого подолу.

Те, що там щось прилипло, виглядало не надто охайно.

— Ви справді не знали?

— Зовсім.

— Якщо ви не проти мене, я подбаю про це. Піднімете?

Витончені риси обличчя знову наповнилися спокоєм, ніби він і не бентежився щойно.

Коли я злегка підняла спідницю, повільно відкрилася запечена кірка крові.

Гомілка під лівим коліном була добряче обдерта.

— Ох…… Це мабуть боляче.

Ют Белвіт, стоячи на колінах, обережно дезінфікував уражене місце.

«Здається, його подих торкається мене».

Це було занадто близько.

Я міцно стиснула кулаки на стегнах і подивилася в порожнечу.

Наприкінці мого погляду виднілася таблиця для перевірки зору.

— Треба було одразу прийти. Це ж мало бути досить боляче.

Вата, змочена в спирті, була холодною, а чоловіча рука, яка злегка торкалася мене, була гарячою.

Хоч як я кусала внутрішній бік щоки, усі мої почуття зводилися до лівої гомілки.

— Не можна легковажно ставитися до ран.

— Так.

— Як це треба було впасти, щоб……

— Так.

— Ви справді почуваєтеся добре?

— Так.

— А як там те, про що я просив?

— Так?