Розділ 18 — Розділ 18

……Так, криза виникла не одразу.

Ні, якщо бути точнішою, то навіть якби й здійнялася буря, я б про неї не дізналася.

Чому?

«Бо я працювала!»

Поки гості будували припущення довкола графа, його дружини та нової панянки.

«Що ти тут вирячилася? Ану швидко сюди!»

Мене одразу ж упіймали на ледарстві й потягли до проходу для слуг.

«Але ж я навіть не ледарювала».

Обов'язок особистої покоївки — гарно вбрати графиню й відправити її до зали, хіба ні?

Яке мені діло до нестачі рук?

«У підсумку я завзято мила тарілки».

Я витирала мокрі тарілки, навіть не помічаючи, хто проходить поруч.

А аж потім……

— Ти справді нічого не знаєш?

— Так.

Мені перехопила старша покоївка. Вона притисла мене в кутку коридору й витріщила очі.

— Фосо, це серйозно. Це справа, через яку весь маєток перевернеться догори дригом!

— Я знаю.

— Знаєш, а якщо знаєш…… Ха. Коли ти востаннє бачила пані?

— У залі…… десь тоді, коли прибула графиня Кеблет.

— Я не питаю тебе зараз, чи була ти на тому місці.

— ……

— Доки пані не повернеться, тримай язик за зубами.

Старша покоївка міцно стиснула мій лікоть, а її обличчя виглядало так, ніби в неї вдарила блискавка. Крізь окуляри було видно, як у її очах лопнули капіляри.

— Цього не станеться, але якщо…… *зітхання*. Ти повинна молитися, щоб пані була неушкодженою.

Здається, зі справою було закінчено.

Тепер настала моя черга сказати про свою справу.

— Перепрошую…… Тоді чи можу я швидко щось з'їсти?

— Що-що?

— Я сьогодні майже голодувала.

— Хіба в такій ситуації їжа лізе тобі в горло? Як у тебе взагалі язик повертається таке казати?

Чому б їй не лізти?

«Кажуть, якщо щось станеться з пані, то мене першою кинуть до в'язниці!»

Якщо так, то я знову буду голодувати.

«Так хочеться підсмаженого хліба з маслом».

Ходячи понад 12 годин, я навіть води як слід не попила.

Я міцно стиснула груди тремтячими руками.

Від відчуття ваги срібних монет за пазухою подих уповільнився.

Ху, ха, ху, ха.

— Фосо, ти що робиш…… Пане, а ви яким вітром тут?

— Був наказ графа привести покоївку Сонет Фосу.

— А……

— Він зажадав бачити Сонет Фосу особисто.

Нам кінець?

Нам точно кінець, так?

«Шкода, що навіть заповіт написати немає часу».

Старша покоївка похитала головою й повернулася.

Здавалося, у її очах я побачила своє зіпсоване майбутнє.

— Хі……

Я схопилася за голову й лише важко зітхнула, як раптом мого плеча торкнулося м'яке тепло.

Підвівши голову, я побачила обличчя, яке водночас дарувало спокій і сіяло хаос у моїй душі.

— Чому ви прийшли, пане Юте? Зазвичай по таке посилають помічника чи лицаря.

— Більшість придатних людей відправили за межі маєтку. Я просто опинився поруч, от мене й залучили.

— А якщо пані так і не повернеться? Що мені тоді робити?……

Покоївка, яка не змогла належним чином подбати про свою господиню.

«Якщо мене просто звільнять — це ще щастя!»

Я не знала, яка кара на мене чекає.

«Юридично це неможливо, але……»

Звідки країні знати, що відбувається в цьому величезному маєтку?

Запізніле відчуття реальності вдарило мене по потилиці.

Долоні заніміли.

— Вона скоро повернеться.

— Звідки у вас така впевненість?

— Зараз не друга половина історії, тож немає жодної сюжетної логіки для її втечі.

Чоловік, який прикрив мою праву руку своєю долонею, спокійно пояснив:

— Якби це була середина чи кінець історії, то головна героїня, вилікувавшись від невиліковної хвороби, могла б піти шукати нову особистість…… Але ми досі не знаємо причини.

— …

— Вона повернеться цілою й неушкодженою. Це ж її перший вихід у світ, хіба ні?

— Воно то так, але……

— Тоді справді все гаразд. У найгіршому випадку вона просто пішла зробити замовлення в таємного інформатора й повернеться.

Повна нісенітниця.

«Де у світі є хоч щось в чому можна бути певними?»

Єдине, чому можна вірити — це сума на банківському рахунку.

Але, як не дивно, тремтіння в долонях припинилося.

«Це через те, що я голодна?»

Подумати тільки, заспокоїтися від такої дивної логіки.

«Не можна на це вестися».

— Усе буде добре. Повірте мені.

Якщо янгол каже вірити, доведеться вірити.

***

— Сонет Фосо, я ж казав тобі.

— ……

— Що я спостерігатиму за тобою.

Рятуйте.

Спираючись на стіл у кабінеті, граф виглядав виснаженим, ніби не спав кілька ночей поспіль, а навколо його очей залягли темні кола.

«Що за диво? Це мене викликали, а чому виснажений він?»

Але ще більше обурювало те, що його шкіра залишалася гладенькою та сяючою.

«Він що, помазав обличчя медом?»

Приховавши свої думки, я сумирно склала руки.

Роздратовані кроки графа відгукувалися гучним тупотом його чобіт.

— Ти ж чула про ситуацію?

— Так, господарю.

— Який вигляд мала дружина сьогодні?

— Під час чепуріння вона хвилювалася, але виглядала трохи піднесеною.

Хоча ви все зіпсували, привівши свою колишню дівчину.

— Напередодні не було ніяких особливих знаків?

— Не було.

— Який у дружини розпорядок дня?

— Вона прокидається між 9 та 10 годинами ранку……

Граф допитував без зупину, не даючи й перепочити. Я зчепила пальці в замок і міцно стиснула їх.

«Як же страшно».

Через кілька годин після розмови з графом.

Світало, і граф, який постукував по столу в кабінеті, підвівся.

— Все ж доведеться попросити про допомогу королівський двір……

Грюк!

— Господарю! Вона повернулася!

— ……Що?

— Пані повернулася!

За метушливим повідомленням з'явилася пишна кучерява шевелюра.

— ……Ха. Друж…

— Пані-і-і!

Я кинулася вперед і стала перед пані.

Через те що я кілька годин простояла не ворушачись, литки просто горіли.

— Ви в порядку? Ніде не травмувалися?

— Ти…… хвилювалася?

— Ну звісно ж! Ви уявляєте, як я переживала, щоб із вами чогось не сталося!

Якби щось сталося, граф з'їв би мене живцем!

Пані, яка повернулася в темному плащі, була цілою й неушкодженою, без жодної подряпини.

— Справді, яке щастя…

— Дружино, де ти була?

Похмурий голос пролунав холодно й відчужено.

Я нишком відступила вбік, як краб.

— Вибачте, що змусила хвилюватися.

— Я питаю, де ти була.

— ……

Атмосфера була просто жахливою.

«А нас не можна випустити?»

Помічник, який стояв за спиною графа, миттєво поблід, а його погляд став порожнім.

Попри допит чоловіка, графиня мовчала.

Суворий погляд чорних очей змінив напрямок.

— А ти, ти взагалі належним чином дбала про свою господиню?

— ……Прошу вибачення.

Оскільки з пані це не спрацювало, він вирішив зігнати злість на мені.

«Та-та, меліть що завгодно».

Мені було не звикати до того, що працедавець зриває на мені злість.

Я просто почала рахувати повторювані візерунки на килимі.

«Схоже, лівий бік перешивали наново. Прати його буде важко».

— Якби ти від самого початку не поставилася до цього абияк, цієї халепи б не сталося!

— ……

— Як ти збираєшся за це розплачуватися?

— Графе, Сонет ні в чому не винна…

— А дружина нехай мовчить, як і досі!

Від гримання графа пані знову здригнулася й зіщулилася.

— Схоже, це завдання виявилося для тебе занадто непосильним.

— Мені немає виправдання.

— Твоя безвідповідальність просто…

Довго.

Докори графа ніяк не вщухали.

«Я голодна, може, вже замовкнеш?»

24 години голодування були вже під носом.

Пані, помічник і навіть особистий лікар чекали зручного моменту, щоб завершити цю ситуацію, але всі їхні спроби зазнавали поразки.

— Сонет Фосо, ти розумієш, наскільки тяжка твоя провина?

— Так, господарю.

— Тоді ти маєш швидко все зрозуміти. Поки сонце повністю не зійшло, забирайся з цього маєтку.

Що, хлопче?

«Цей виродок переходить межу».

Я підвела покірно опущені очі.

Граф, здавалося, говорив цілком серйозно й не збирався змінювати своє рішення.

Після всього, що мені довелося вислухати, що?

— Звільнення. А, ви мене звільняєте?

— Мені треба повторювати двічі?

Тон був таким, ніби це рішення не підлягало повторному перегляду.

«Ні, так діло не піде».

Якщо все закінчиться ось так, то всі мої зусилля марні.

Я стільки вистраждала, а будинку на своє ім'я ще навіть в очі не бачила……!

«Паморочиться в голові».

У голові стало туманно й гаряче.

Я міцно зчепила руки й витріщилася на свого господаря.

Раніше він здавався мені моторошним, але опинившись перед загрозою звільнення, він став здаватися менш лякаючим, ніж маленьке кошеня.

— А чому це я повинна йти?

— Що?

— Я запитала, чому це мене мають звільняти.

Ха-ха-ха.

Людині, яка стоїть на порозі звільнення, справді немає чого втрачати.

Сміх виривається сам собою.

— Це ж у всьому ваша провина, господарю.

Примітка: так цього виродка! Ти ба, не зміг зірвати злість на дружині, то зриває деінде, мерзотник! Хай кущі піде постриже і подумає над своєї поведінкою, покидьок!!!