Розділ 1 — Розділ 1

Ф'ю-ю-ють!

Щось блідо-блакитне окреслило в повітрі витончену дугу й полетіло вдалину.

Що це?

Я знаю відповідь.

— Моя подушка……

А що це тоді з гуркотом гепнулося в протилежний бік?

— Моє ліжко……

Чи може будинок узяти й завалитися сам по собі?

У житті всяке буває, тож будь до цього готовою.

— Це сон?

Я вщипнула себе за щоку.

Боляче.

Посмикала себе за волосся.

Боляче.

Я розстебнула кишеню й занурилась в неї носом.

— Два срібняки, сім мідяків.

Цей металевий запах неодмінно був справжнім…

Отже…

Бах! Гурх! Трісь……

Те, як мій дім руйнується, наче іграшковий конструктор, під чиєюсь ногою — теж було реальністю.

Щось залізне завзято трощило моє житло.

Якщо зважати на власника, то це не зовсім «мій дім», але…

«Це ж орендоване житло, на яке я кілька років гарувала як віл!»

Руйнується.

На порох……

Я ошелешено дивилася на те, що шубовснуло й впало з повітря.

Це були дешеві меблі, які знайдеш у кожному домі, але я могла чітко їх упізнати.

Це столик, який я купила на честь трьох місяців роботи.

Ні, це був столик.

Уламки.

Бо зараз він розлетівся на друзки!

— Боже мій, що це за гармидер такий?!

— Оце так, будинок розвалився наче картковий!

Люди стояли поза зоною досяжності важкої техніки й шепотілися.

Наскільки ж це дорога техніка, якщо триповерховий будинок розібрали вмить?

Моя психіка теж розпалася вмить.

— Але чекай, з чого це раптом його зносять?

— Ти що, раніше не бачив?

— Чого?

— Та сюди ж сам його світлість герцог приїжджав!

Га?

«Навіщо вельможному аристократу приходити в такий житловий квартал?»

Людині, якій тільки й їздити, що між королівським палацом та власним міським маєтком?

Я міцно стиснула кишеню з монетами й глибоко вдихнула.

— Його світлість герцог наказав знести все вщент відселя й доселя! Кажуть, це все заради його нової дружини!

— Що, дружини?

— Еге ж, дружини! Нещодавно ж в одному герцогстві було таке весілля, що весь світ гомонів.

Справді, шуму було чимало.

«Завдяки цьому всі слуги в маєтку кілька місяців працювали без перепочинку».

Щоразу, коли великий дім улаштовував пишну урочистість, завжди зчинявся такий хаос.

«Подарунки, вбрання — інші добре-таки попотіли».

Безперестанку змінювався час прийому їжі, змінювався час прибирання…

Та це ще не було великою проблемою.

Адже лягати пізніше за господаря й вставати раніше за нього — це доля слуги.

Але до чого тут це?

— Як на мене, герцог просто без тями від герцогині.

— Про що ти?

— Вранці він оглядав цей район і знаєш, що сказав……?

Чоловік покашляв, підготовлюючи горло, і сказав стишеним голосом:

— «Краєвид не гідний моєї дружини. Знести».

Ф'ю-ю-ють!

А, це матрац, який я чотири дні тому взяла в розстрочку на три місяці……

«Яких тільки колоритних божевільних немає у світі».

Здавалося, ніби мені по голові стукнули залізною гирею.

Бах, гурх, трісь……

— ……Ну що ж, час за справу.

Здається, все, що могло полетіти, вже полетіло, і не стояти ж так вічно.

«Час — це гроші».

Я підняла паперовий пакет, що впав на землю, і ступила вперед.

«Певний час доведеться ночувати в кімнаті для слуг».

Ось чим добре працювати у дворянському маєтку.

«Чула, в деяких місцях кімнати переповнені, тож слуги сплять просто на матрацах на підлозі».

Але там, де я працюю зараз, умови для слуг були відносно непоганими.

«Деякий час поживу й поїм там, і буду затято збирати гроші».

Добре хоч є де взяти гроші.

Інакше я б, напевно, просто сіла посеред вулиці й гірко розплакалася.

«Працюймо завзято».

Я сповнилася рішучості й зайшла через чорний хід.

Моє робоче місце, куди я повернулася, відрізнялося від того, яким воно було годину тому.

— Що ж тепер робити з житлом?

— Повертатися в рідне село?

— А як щодо заощаджень?

— Та до чого тут заощадження?! У нас же наступного тижня виплата відсотків за кредитом!

Шум і гамір на кухні не були чимось новим.

Тут постійно щось кришили, смажили, кип'ятили воду, лили воду……

Проте зараз це було не просто так — це нагадувало справжнісіньке пекло.

— Що сталося?

— Що сталося, питаєш?

Слуга, який досить довго працював на кухні, скривив обличчя.

— Нас усіх звільнили!

— Що?

— Звільнили, кажу!

— Чому? За що? Я… мене теж? Усіх?

— Ну а ти чим особлива?

Чоловік із гуркотом кинув фартух на стіл.

Його важке дихання, здавалося, торкалося моєї щоки.

— Ні, але… що ж ми такого зробили?

— Провина? Якщо й є провина, то саме провина.

— Та за що ж усе-таки?

Співрозмовник був украй роздратований, але й я перебувала у розпачі.

З якого дива раптове звільнення?

«Ще вранці про це й мови не було!»

Замінити геть усіх — навіть у королівському палаці не звільняють людей так зненацька.

Тоді що з моєю платнею? А як щодо премії, яку обіцяли виплатити після закінчення гарячої пори?

Поки я розгублено переступала з ноги на ногу, жінка, яка прийшла працювати на пів року раніше за мене, додала пояснень:

— Це все через цвітну капусту.

— А вона тут до чого?

— Сьогодні на обід подавали стейк із цвітної капусти.

Я ж стільки намордувалася, поки мила й нарізала її.

Я мовчки кивнула.

— У нашої нової пані виявилася алергія на цвітну капусту.

— Алергія?

Знати вподобання та застереження щодо їжі тих, кого обслуговуєш — це база з баз.

Якби була така особливість, як алергія, її просто не могли б забути.

«Хтось один міг би забути».

Але щоб увесь кухонний персонал?

Скоріш можна було б повірити, що господар їй зраджує.

— Але ж нам не давали таких вказівок.

— Звісно ні, адже таких розпоряджень і не надходило.

— ……Що?

— Схоже, пані й сама досі ніколи не їла цвітної капусти.

— Якщо навіть пані цього не знала, то звідки це мали знати ми?

— А яке це має значення? Через це під час обіду пані знепритомніла, а господар так лютував, що… ой!

Жінка, зробивши жест, ніби проводить пальцем по горлу, прудко пішла геть.

За її спиною пролунав гучний гримаючий голос.

— Чого застигла, як укопана? Негайно геть звідси!

Економка.

Людина, яку я не бачила з моменту співбесіди.

— Ви… ви справді звільняєте абсолютно всіх?

— Ти що, глуха?

— Я просто не почула…

Міжбрів'я економки прорізала глибока зморшка.

Важко зітхнувши, вона мовила суворим тоном:

— Є наказ господаря замінити абсолютно всіх, хто працює на кухні: від шеф-кухаря до того, хто чистить картоплю та постачає цибулю.

Здавалося, ніби я ковтнула гарячого вугілля.

Я квапливо вхопилася за край рукава економки.

— Ні, так не можна! Я зараз без житла, якщо ще й роботу втрачу, то це вже взагалі…

— Треба було думати й працювати як слід!

Смик!

Економка роздратовано відмахнулася від моєї руки.

— Припуститися помилки! Та ще й такої жахливої!

— Але це……

— Сто років тому вас за таке б уже на палю устромили!

— А як же моя платня за цей місяць……

— Господар до пані так поставився… Одне слово, якщо не хочеш гіршого лиха, забирайся геть негайно!

І мене просто виставили за двері.

Добре бодай, що я не користувалася місцевим гуртожитком, тож і речей збирати не довелося.

— І куди мені тепер іти?

Ні дому, ні роботи.

Після тривалих роздумів я прийшла на місце, яке перетворилося на суцільні руїни.

Тут був дім, а тепер його нема?

Я мовчки дивилася на звалище уламків, що вкривало попелище.

— Ой-йой, і що ж тепер із цим усім робити?

— Кажуть, завтра тут зводитимуть нову будівлю.

— Так швидко?

— Коли цим займається заможний вельможа, хіба є щось неможливе?

Перешіптуючись, люди невдовзі розійшлися.

Це через раптову зливу.

— Ха-ха-ха……

Великі краплі дощу стікали по моїх вухах.

Один божевільний зносить чужий дім, аби вислужитися перед дружиною…

Інший божевільний позбавляє людей шматка хліба через алергію, про яку сам не знав…

— Та що це за кохання таке……

Я вже давно мріяла про власне житло в столиці.

Якою ж я була щасливою, коли, збираючи копійку до копійки, змогла винайняти хоча б це орендоване кубло!

Мій затишний куточок, де висіла маленька картина, стояв м'який матрац і лежав якісний килимок!

Дім, у якому розчинилися мої кров, піт і сльози!

— Ох……

Шлунок ніби скрутило від болю.

Я обхопила живіт і так і опустилася на карачки.

Краплі дощу безжально лупцювали по моєму тілу.

Кап, кап, кап.

У певну мить шум дощу здався далеким.

Коли я підвела голову, прекрасний, наче виточена скульптура, чоловік нахиляв парасольку в мій бік.

Під сріблястими війками зелені очі сяяли, мов кришталеві сніжинки.

— О, ви……!

Чоловік, розквітнувши в карколомній, запаморочливій посмішці, мовив:

— Ви вірите в романтику?

Примітка: вел, ці кінчені на коханні вельможі вкрай огидні, а ось цей взагалі змахує на свідка єгови…