Розділ 19 — Розділ 19

Перекладати провину на інших мені було не звикати.

Та й звільняли мене вже не раз.

«Але зайшовши так далеко, я не можу просто мовчати» .

Я за звичкою розтягнула губи в посмішці.

— Що ти тільки-но……

— Я сказала, що це повністю ваша провина, господарю.

Хтось перелякано схопив мене за загривок.

Але в моєму полі зору був тільки граф.

— Ви сказали, що я зневажила своїми обов'язками.

— …

— І це правда. Я мала б дбати про пані цілодобово, без їжі, сну та відпочинку.

— …

— Припустимо, це моя провина. Але хіба ви створили умови, щоб я могла це виконувати?

— Що?

Його чорні брова грізно здригнулися.

Та мене це взагалі не злякало.

«Бути покірною й вилетіти геть із маєтку — набагато страшніше» .

Страшно — це коли порожній банківський рахунок.

Якби він не був працедавцем, то граф для мене — просто якийсь дядько.

— Пане графе, ви взагалі знаєте, як функціонує маєток?

— Що ця покоївка собі дозволяє……

— Я запитую, чи знаєте ви, скільки людей потрібно, щоб належно обслуговувати маєток такого масштабу?

— ……

— Звісно, не знаєте. Бо вам байдуже.

Його чорні брова сіпнулися.

Я не збиралася зупинятися. Ні, мій рот, який дійшов до межі, вже неможливо було зупинити.

— Як ви й сказали, чому це особиста покоївка пані опинилася на кухні?

— ……

— Бо людей немає.

— Що?

— Людей! Страшенно! Бракує!

— Це ви вже самі мали б…

— Ви взагалі уявляєте, що коїться на кухні та в головній будівлі?

— …

— При цьому високоповажних гостей приїхала купа! Нам бракує будь-яких рук, а штат ніхто не розширює!

Звісно, найголовнішою причиною було хитке становище пані, але……

«Про це краще помовчати» .

Це вже було не те, про що личило говорити слузі.

— Коли бракує рук і тебе просто затягують на роботу, що мені треба було робити? Вирвати руку й стояти, мовляв, «не буду»? Коли навколо все горить?

— ……

— А це блискуче срібне посуддя, що стояло сьогодні в залі, воно що, з неба впало?

— …

— Попри брак людей, ми бігали не ївши, аби хоч якось зберегти гідність маєтку……!

Мало того, що зневажають, так ще й погрожують грошима. Обурення було стільки, що аж сльози виступили на очах.

— Якщо ви так хвилювалися за безпеку пані, то хіба не мали приставити до неї охорону?

У Сельсіні заборонено мати приватну армію.

Проте з метою охорони дозволено наймати до чотирьох осіб на людину.

«І це при тому, скільки ви вже одружені» .

Я била себе в груди, апелюючи до нього:

— Я одна, і якщо пані надумала втекти, як я мала її зупинити самотужки?

— Твій обов'язок — зробити так, щоб такого не сталося.

Що він верзе?

«Ох вже ці аристократи!»

Ті, хто від народження стоять нагорі, уявлення не мають, як усе влаштовано знизу.

Та й не прагнуть знати.

— Це ваша відповідальність, господарю.

— ……Що?

— Я сказала, що це повністю ваша провина, що пані сьогодні пішла нікого не повідомивши.

Так, саме це я й хотіла сказати від початку.

«Через кого взагалі сталася ця халепа?»

Мої вилиці, напружені до межі, дрібно тремтіли.

— Хто взагалі у цьому світі запрошує колишню дівчину на перший день народження своєї дружини після весілля?

— …

— Панна Еванджелін прибула не зі мною, а як супутниця моєї тітки.

— Хай там як, вона все одно прийшла!

— Та й взагалі вона не колишня дівчина…… І взагалі, чому це я маю вислуховувати все це від якоїсь покоївки?

— Ваша правда, господарю.

Коли я покірно погодилася, граф виглядав дещо спантеличеним.

Я, не втрачаючи посмішки, м'яко додала:

— Ви не зобов'язані й не повинні мені нічого пояснювати.

— ……

— А як щодо пані? Принаймні їй…

— Так…… Значить, це моя провина.

Його чорні очі холодно потемніли.

— Наговорилася?

— Нагово…

Раптово край мого зору заворушився.

Злегка перевівши погляд, я вловила артикуляцію губ Юта Белвіта.

Його губи, що рухалися максимально чітко, вимовляли: «А, романтика» .

Точно.

Я зопалу зовсім забула.

Головну причину, чому я стою й витримую все це.

«Що там за романтика? Романтика це……!»

Що ж мені робити?

— Ще мить тому ти так розпалялася, а тепер тобі немає чого мовити…

— Є.

Я згадала відчуття, коли чоловік, який мені подобається, стояв поруч і пояснював мені речі.

«Від його халата так гарно пахло» .

Запах, відмінний від дезінфектора, лоскотав серце……

Ні, це не те.

Я зорієнтувала погляд і зосередилася.

— Я ще не закінчила.

Не забуваймо.

«Це романтика, романтика» .

Жанр, де двоє різних людей зустрічаються й присягають у вічному коханні.

«Я — місток для цього кохання» .

Я відступила на крок і повернулася до пані.

— Це справді занадто! Залишити пані в такій самотності……!

— ……Щ-що?

— Вона приїхала з Ронди сама-одна, без жодного супроводжуючого, хіба їй не самотньо?

Якщо це романтичний роман, то моя роль зараз була очевидною.

«Вірна покоївка головної героїні» .

Я з усіх сил зсунула брова й вигукнула:

— Єдиний, на кого вона могла покластися та довіритися — це ви, пане графе! А ви в такій ситуації фліртуєте з іншою жінкою!

— Який флірт, це непорозуміння…

— А як почувалася наша пані, яка змушена була на все це дивитися?

Спрацювало.

Навіть граф, який діяв без докорів сумління, збавив обертів, коли мова зайшла про пані.

Я нанесла вирішальний удар, стишивши голос до напівшепоту:

— Ви знаєте, як багато наша пані думає про вас, пане графе!

Навряд чи вона надто багато про нього думала, але відсьогодні це саме так.

— ……Що ти мовила?

— Со-Сонет!

Навіть якщо не знатися на романтиці, привід для початку стосунків у людей навколо зазвичай простий.

«Підштовхнеш — і ймовірність зростає» .

А тим паче, якщо вони справді головні герої романтичної історії……

— Наша пані від щастя себе не тямить щоразу, коли випадково зустрічає вас!

— Е-е-е?

Будемо вважати, що це так.

«Хоч вона просто нервувалась» .

Я поплескала холодну руку пані й продовжила:

— Вона ходить тільки тією алеєю, де вперше зустріла вас! І ще…… ще……!

Дідько, репертуар закінчився.

«Цього ще замало» .

Якраз учасно надійшла чуйна підтримка.

— А чи буває…… що пані погано спить уночі?

— Саме так, ви абсолютно праві!

— Коли хтось западає в серце, саме так і відбувається. Наче й спиш, але сну немає, і навіть у снах бачиш лише ту людину……

Прекрасно, пане Юте!

Я спиралася на слова Юта Белвіта й удавано заридала:

— Як можна завдавати такого болю такій ніжній та щирій людині……!

— Сміття.

Суворий вердикт помічника луною відбився в кабінеті.

Граф, не в змозі опанувати раптово змінену атмосферу, замимрив:

— Ні, я, я смі-сміття……?

— Я лише щиро бажаю, щоб наша пані була щаслива……

Останній удар.

Сухі від важкої праці очі повільно зволожилися.

Я повільно кліпнула віями.

Один раз.

Двічі.

Крап……

— О Боже, Сонет!

Тонкі тендітні руки обійняли мене за плечі.

У рожевих очах палало глибоке зворушення.

— Я й не знала, що ти так глибоко про мене турбуєшся!

Звісно, бо я й не турбувалася.

— Ти так чуйно помітила мої почуття, про які я й сама не здогадувалася…… Як ти могла так точно все знати?

Бо я це все вигадала.

Я обійняла пані у відповідь і мовила:

— Бо я ж постійно поруч із вами, пані.

— Сонет……

Очі, що щойно блищали від сліз, вмить стали рішучими.

Пані обернулася до чоловіка й заявила:

— Я нізащо не віддам Сонет.

— Та це ж…

— Ні за що, ніколи!

— Та це вже байдуже. Насамперед…… нам треба поговорити.

Граф, який кілька разів провів долонею по обличчю, наказав усім іншим вийти.

Це було визволення після пів дня мук.

— Я ж казав, що все буде добре, правда?

Ют Белвіт виглядав навдивовижу бадьорим як для людини, яка витримала стільки мовчання.

— Я й уві сні не міг уявити, що панна Сонет так майстерно грає…

Його щиро підняті куточки губ вмить заціпеніли.

— ……Це ж була гра, правда?

— Гра.

Я відповіла, ридаючи в три струмки.

— Вау, ні, я так і думав, але це виглядало настільки переконливо……

— Це життєва мудрість.

Сльози, що підступили один раз, не так просто було вгамувати.

Я спокійно чекала, поки вийде вся волога, коли щось ніжно торкнулося моїх очей.

— І все ж……

Хустка пахла так само, як і його лікарський халат. Ют обережно промокнув мої очі й посміхнувся.

— Все одно краще посміхатися, ніж плакати.

— …

— Кажуть же, що сміх приносить щастя, тобто добрі речі*.

*웃으면 복이 와요 — якщо смієшся/посміхаєшся — приходить благословення, вислів походить від ідіоми 笑門萬福來 : 笑門 (Сміхові ворота / дім, де сміються) + 萬福來 (приходить десять тисяч благословень).

— Є такий вислів?

— Це дуже відома ідіома.

Хоча я й плакала, але переді мною стояв ангел, тож ці слова, схоже, були правдивими.

Я мовчки кивнула.

Кожне місце, де торкалася хустка, ніби спалахувало іскрами.

Ці обережні й бентежні рухи тривали доти, доки сльози не висохли.

— Панно Сонет.

Ют заговорив лише після того, як мої сльози припинилися.

— Я…