Розділ 20 — Розділ 20

Прозорі білки очей були геть червоними від судин, що лопнули.

Ют мовчки дивився на її повіки, розчервонілі, наче роздавлений гранат.

Остання крапля, що зачепилася за лавандові війки, з тихим звуком упала донизу.

Чоловік мимоволі прикусив губу зсередини.

«Щось мені не по собі……»

Він знав, що це була гра.

Звісно, від цього приниження, якого зазнала Сонет, не ставало несправжнім.

Важке зітхання вирвалося з його вуст.

— ……Вибачте.

— Чому ви вибачаєтеся?

На противагу його тривалому ваганню, її реакція була миттєвою.

Червонуваті блакитні очі чітко віддзеркалювали чужинця.

— За що вам вибачатися, пане Юте?

— Звісно, є за що.

— Вам? За що саме?

Вираз її обличчя говорив про те, що вона геть нічого не розуміє.

Ют зробив глибокий вдих і на мить замовк.

«Краще просто мовчати» .

Якби це все так і лишити, хто б що сказав?

Навпаки, якщо зважати лише на становище Юта Белвіта, проігнорувати це було б вигідніше.

«Бо краще не мати боргів» .

Першим визнати провину й попросити пробачення означало добровільно стати в підлегле становище.

І все ж Ют Белвіт обережно мовив:

— Якби я втрутився активніше, усе могло б скластися краще.

У горлі застрягла якась неприємна гіркота.

Ковтаючи це нерозпізнане дискомфортне відчуття, Ют додав:

— Те, що я просто залишив вас там саму…… це через мою непрофесійність. Я міг би зробити більше.

— Ні. Навіть якби ви втрутилися в тій ситуації, пане Юте, це б нічого істотно не змінило.

Це що, тонкий сарказм?

Обличчя Сонет було спокійним, зовсім не схожим на обличчя людини, яка ще мить тому проливала сльози.

Хіба що злегка опущені брови надавали їй трохи жалісного вигляду.

— Навпаки, хіба не було б гірше, якби й ви накликали на себе гнів? Граф і без того мною незадоволений.

— Але це не скасовує того, через що вам довелося пройти.

— Та це й не були якісь страшенні труднощі. Я просто трохи погарячкувала, а так…… для високопоставлених осіб це звична річ — чіплятися до дурниць.

Яке божевільне сприйняття праці в романтичних романах!

Чужинець подумки жахнувся.

— І все ж таки…

— Усе справді гаразд. Я справді не розумію, чому ви вибачаєтеся, пане Юте.

І раніше так було.

У цій стриманій відповіді Ют відчув дежавю.

«Чому ви вибачаєтеся?»

«Тут немає за що вибачатися…»

Сонет Фоса частенько так робила.

Вона виявляла великодушність із обличчям, на якому не було й тіні розрахунку.

«Чому, в біса?»

Вона ж не була доброю та наївною за своєю природою.

«Навпаки, у підрахунках грошей вона вельми скрупульозна» .

Якою ж непохитною вона була під час укладання контракту.

Згадуючи той її гострий погляд, мороз ішов по шкірі.

«Чому ж людина з таким характером……»

Після того, як перенесла очевидно несправедливу ситуацію.

Навіть якщо вона й не показувала, її обличчя не було настільки товстошкірим, щоб поводитися нахабно.

«Я тут розпатякував про партнерство й усе таке, а на ділі нічим не допоміг» .

На жаль для нього, совість Юта Белвіта була живішою за усіх живих.

— Звісно, це не повністю моя провина…… але я відчуваю відповідальність.

— Відповідальність?

Куточки її байдуже опущених губ сіпнулися.

«Звучить трохи кумедно, якщо казати про це зараз» .

Ют за звичкою розтягнув губи в посмішці й підкреслив:

— Це сталося через контракт, який я запропонував, тож я не можу не почуватися винним.

— Тепер я ще більше не розумію.

— Тобто…

— Ми ж домовилися. Що я активно сприятиму тому, щоб покінчити з цією романтикою.

Вологі очі нагадували поверхню світанкового озера.

Спокій, що не коливався, мов дзеркало.

— Я просто виконала свій обов'язок. Як ваша тимчасова партнерка та колега, пане Юте.

Колега.

Це слово, яке вона завжди бурмотіла без душі, раптом здалося дивовижно вагомим.

«Ого» .

На душі стало…… справді дивно.

Ют здушив невідоме почуття й перевів тему:

— І все одно. Ви простояли майже увесь день. Це могло збільшити ризик розвитку варикозного розширення вен.

Він злегка зігнув довгі ноги в колінах, і дві пари очей різного кольору зустрілися.

Бузкові вії дрібно затріпотіли.

— Давайте я хоча б огляну вас. Якщо накопичиться втома, це може спричинити інші проблеми.

— Я……

— Або я можу виписати вам рецепт…

— Не треба, усе гаразд!

— Що?

— Я справді абсолютно здорова! Я зараз можу навіть на руках ходити!

— Ого, ви й таке вмієте?

— Звісно! Я можу навіть по сходах так підніматися й спускатися. Показати?

— О, то покажіть…… Ні, стривайте, це не те. Ви справді в порядку?

— Кажу ж вам, так. Слухайте, ну…… якщо вам так уже й шкода……

Сонет, яка ні з того ні з сього почала потирати шию, стиха додала:

— Наступного разу…… хоча б пригостіть мене обідом.

— А, обідом. Так, обід — це чудово.

— Я чула, неподалік відкрилося кілька непоганих ресторанчиків. Кажуть, шеф-кухар раніше працював у королівському дворі.

— Я теж про це знаю. Наступного вихідного я вас туди запрошу.

Ют знав про ті нові заклади.

Як і те, що ціни там були кусючі.

«Виходить, вона не збиралася приймати вибачення задарма» .

Все ж вона не така вже й проста.

«Скільки там днів залишилося до зарплати?»

Треба підготуватися як слід.

Ют Белвіт налаштувався рішуче, вираховуючи дату закінчення терміну депозиту.

***

Одразу після закінчення бенкету в міському будинку оголосили про масштабний набір персоналу.

«Хоча моя робота залишилася тією ж» .

Пані нікого, крім мене, до себе не підпускала, тож вибору не було.

Добре хоч, що їсти тепер можна було в їдальні.

«Схоже, і стосунки з графом просунулися» .

Ситуація була спокійною й нічого не викликало занепокоєння.

Окрім однієї речі.

— Пані, ви справді мені не розкажете?

— Навіть тобі, Сонет, я не можу цього сказати.

— ……

— Навіть якщо ти дивишся на мене такими сумними очима, я все одно не можу сказати!

Я ж навіть нічого не зробила.

Графиня мучилася сама з собою й хитала головою.

— Я ж ваша єдина й неповторна, тільки ваша! Особиста покоївка, і все одно ні?

— Воно то так, але……

— Ви ж бачили, як я страждала того дня, коли ви пішли нічого не сказавши?

— Я…… мені справді дуже шкода за це.

— Я ж не збираюся вас зупиняти, я просто дуже хвилююся за вас, пані! І ви все одно мені не розкажете?

— Я не робила нічого небезпечного! ……Чесно.

Скільки б я її не допитувала, відповідь пані була однаковою.

«Не піддається» .

Графиня, яка всіляко ухилялася від відповідей, простягнула невеликий конверт і змінила тему:

— Сонет, виконай, будь ласка, одне доручення.

— Пані, вам не потрібно мене просити. Знову туди?

— Угу. Оце — в жодному разі не відкривай.

Пані простягнула запечатаний конверт без печатки й суворо наказала.

— Зрозуміла. Якщо хтось схоче його відібрати, я захищатиму його ціною життя.

— Якщо хтось погрожуватиме забрати життя, краще просто віддай……

Її шкіра, схожа на сире тісто, блідла на очах.

«Це ж був жарт» .

Я навіть не встигла сказати правду, як опинилася за межами маєтку.

На щастя, після того інциденту кількість слуг біля пані збільшилася. Саме тому в мене з'явилася тимчасова заміна.

Хоча це працювало лише тоді, коли мене не було поруч.

«Зате завдяки цьому я можу подихати свіжим повітрям» .

Місце доручення знаходилося неподалік від маєтку — це була кондитерська.

«Останнім часом вона підсіла на солодкі десерти, чи що» .

Це було вже п'яте доручення.

Ледве відчинивши двері, я попрямувала просто до стійки.

«Рудоволоса жінка» .

Пані казала, що замовляти треба саме у цієї працівниці.

— Я з маєтку графа Еддівелла. За дорученням графині.

— А, ви замовляли торт за індивідуальним замовленням?

— Гадаю, що так. І ось це попросили передати тому, кому найбільше пасує синя стрічка.

Очі жінки звузилися в посмішці.

— Дякую, я прийняла. Торт зараз винесу.

Дивне звернення — «той, кому найбільше пасує синя стрічка».

Запечатаний конверт.

Працівниця, яка багатозначно посміхається.

Це що……

«Зрада?»

Хіба в любовному романі може бути зрада?

«Казали ж, що граф — головний герой. Тоді хто цей партнер по зраді?»

Тимчасова інтрижка?

Елемент конфлікту, який має зміцнити кохання з чоловіком?

Мені-то байдуже, чи пані заведе собі когось на стороні, чи буде зустрічатися з десятком одразу, але……

«Треба буде сказати про це пану Юту» .

У кондитерській було шумно від відвідувачів, які сиділи за столиками, та тих, хто чекав на їжу на винос.

Я трохи відійшла від натовпу й чекала, поки повернеться працівниця.

Оскільки це заклад, який останнім часом став популярним у столиці, тут часто можна було побачити й людей, які несподівано зустрічали знайомих.

— Мері?

Здоровезний чоловік біля дверей теж, здавалося, когось шукав, постійно метушачись.

— Мері?

Мері, будь ласка, швидше знайдіться для цього пана.

У цей момент чоловік розміром удвічі більше за інших прорізав натовп і швидко попрямував до мене.

«Е-е?»

У цьому боці стою тільки я, чому він продовжує…

— Мері!

Хвать.

Важке тепло міцно стиснуло моє плече.