Розділ 21 — Розділ 21

— Перепрошую……

— Мері? Ого, скільки років минуло!

Чоловік середнього віку дивився на мене так, ніби побачив привида.

— Ти справді така ж, як і в молодості…

— Бо я й досі молода?

Його очі, що тремтіли, мов колосся під час бурі, завмерли.

Скориставшись паузою, я швидко пояснила:

— І я зовсім не Мері.

— А……

Його збентежені блакитні очі лише тепер поглянули на мене свідомо.

Чоловік зачесав коротке волосся назад і насупився:

— А…… І справді, цього не могло бути.

Чоловік різко нахилився.

Тканина, притаманна строгій військовій формі, вмить зіжмакалася.

— Вибачте. Я завдав вам клопоту. Помилково прийняв вас за знайому людина.

— Усе гаразд.

Коли людина, набагато старша за мене, вибачалася так ґречно, мені ставало ще ніяковіше.

«Схоже, він одного віку з моєю мамою» .

На відміну від покірної поведінки, вираз його обличчя був непохитним та суворим, ніби туди й голка не пролізла б.

Щойно я прийняла вибачення, чоловік одразу ж відступив на крок.

«Військовий, чи що?»

Навіть якби на ньому не було форми, він усе одно не вписувався в ніжну атмосферу кондитерської.

Подивіться на нього хоча б зараз.

— Гм, перепрошую, а як тут…

Він ніяково нишпорив біля стійки, очевидно, не знаючи, як зробити замовлення.

— Спочатку треба заповнити бланки й віддати працівниці. Черга он там.

— А……

— Ось бланк замовлення та ручка.

Коли я подала речі з краю стійки, його темна голова знову низько схилилася.

— Дякую. Я знову завдав клопоту молодій панянці.

— Та що ви, хіба це клопіт? Тут просто трохи незвична система замовлень, правда? Це все через те, що дуже багато відвідувачів.

— Ось воно що…… А, ви бува не…

— Ось ваш торт, замовлення готове!

Кремова коробка опустилася на прозору вітрину. Рудоволоса працівниця все так само багатозначно посміхалася, підкресливши:

— Передайте, будь ласка, що ми поклали утричі більше фруктів, ніж було в особливому проханні.

— Обов'язково перекажу.

Я вже збиралася виходити з кондитерської, як знову зустрілася поглядом із чоловіком середнього віку, який усе ще ніяково стояв у черзі.

«У нього такий самий колір очей, як у мене. Такий відтінок досить рідко зустрічається» .

Я легенько кивнула йому й відчинила двері.

Відчуття, коли ти вириваєшся з роботи й просто гаєш час, було найкращим у світі.

«Хоча вже пора повертатися» .

Я обережно поклала коробку з тортом у заздалегідь підготовлену сумку й міцно зав'язала її.

«Якщо попадуся шеф-кухарці — мені кінець» .

Вона і без того мала високу кулінарну гордість, тож якби дізналася, що пані зробила замовлення в іншій кондитерській……

«Атмосфера на кухні була б зіпсована вщент» .

Через це мої стосунки з кухонним персоналом могли б стати ще більш натягнутими.

«Вони й так стали невизначеними після того, як мене перевели в особисті покоївки» .

Насправді це було рішення працедавця, а не моє власне бажання.

Але накликати на себе зайвий гнів не було потреби.

Я пішла маршрутом, якомога далі від кухні.

«Вечерю готують слуги з головного будинку» .

Залишилося тільки помити пані після вечері — і робочий день закінчено!

— Гей ти, ходи сюди.

Закінчено……

«Я зовсім забула про цю людину» .

Доріс Кеблет.

Та сама людина, яка привела колишню дівчину — чи то пак перше кохання — просто до графа.

Вона разом із панною Еванджелін усе ще мешкала у міському будинку.

«Казали, що вони залишаться до осіннього королівського бенкету» .

Графиня Кеблет під приводом того, що вона є прямою родичкою родини Еддівелл, поводилася в маєтку так, ніби господарювала тут.

— Це ти та дівчина, яка обслуговує графиню?

— Так, пані, це я.

Просто як зараз.

— Що це в тебе в руках?

— Це доручення пані.

— Дай-но я подивлюся.

Це ще що за раптові забаганки?

Я швидко відступила на крок і низенько вклонилася:

— Вибачте, але це неможливо. Це особисте доручення пані.

— Ти хочеш сказати, що є щось, чого ти не можеш показати мені?

— Незалежно від того, що там, я не можу це показувати без дозволу пані.

— Що-о?

Навіть якщо я показала б, там був лише торт.

«Але неважливо, що всередині» .

Це було питання авторитету.

Якщо я поступлюся тут, це буде рівноцінно тому, що поступиться пані.

«Де це бачено, щоб гості поводилися як господарі?»

Обстановка в маєтку й без того була натягнутою.

Графиня Кеблет зсунула брови й промовила холодним тоном:

— Ти насмілюєшся не виконувати мій наказ? Якась покоївка?

— Людина, якій я служу — це лише пані.

Ах.

Очі графині Кеблет з люті налилися кров'ю.

Слуги, які стояли за її спиною, стиха попліткували й посміхнулися.

— Як ти, звичайна покоївка, смієш таке казати?!

Боже…… як же я хочу додому.

***

— Прийшла?

Коли я повернулася після того, як мене добряче втомила графиня Кеблет, вечеря вже закінчилася.

Я піднялася нагору навіть не поївши, і пані зустріла мене з радісним обличчям.

— Ти трохи забарилася. Було багато людей?

— Так.

— Ти, мабуть, і поїсти не встигла. Нумо поїмо разом, Сонет.

— Я зараз усе приготую.

Після інциденту на бенкеті пані нарешті усвідомила, що я — людина, якій теж треба їсти тричі на день, щоб жити.

«Вона й вишуканими десертами частує мене частіше, ніж раніше» .

На блискучій тарілці лежав великий шматок торта.

— Вони сказали, що поклали утричі більше фруктів, ніж було в особливому проханні.

— ……Справді? То ось чому він виглядає ще апетитніше.

Пані підсунула мені найбільший абрикос і запитала:

— Нічого не сталося?

— Нічого особливого не сталося.

Хоча мене й рознесла на шматки родичка мого працедавця.

«Та казати про це не обов'язково» .

Вплив жінки, яка колись була з роду Еддівелл, був величезним.

«За цей короткий час навіть серед слуг утворилися фракції» .

Особливо досвідчені слуги зі стажем переважно стали на бік графині Кеблет та панни Еванджелін.

«Решта теж не те щоб була на боці пані, але все ж» .

Ось чому гостя безсоромно контролюває слуг маєтку.

«Якщо я розкажу пані, це її тільки засмутить» .

Все ж у маєтку є законні господарі, тож далі вони не зайдуть.

……Мені здавалося, що це буде саме так, але це виявилося лише моїми мріями.

— Щасливої дороги.

— І ви бережіть себе, дружино. Тітонько, доручаю вам подбати про неї.

— Не хвилюйся.

Граф Еддівелл від'їхав до свого маєтку.

— Там що, навіть лікаря немає?

— Ха-ха…… Панна Сонет, дуже розраховую на вашу допомогу.

Ют Белвіт поїхав разом із ним.

Маєток став у 1200 разів похмурішим.

— Ей ти, ходи сюди! Що це за вигляд?

На додачу до цього, графиня Кеблет почала поводитися як повноправна господиня.

— Хіба ти не знаєш, що маєш поводитися відповідно до престижу графського роду?

Якщо бути точнішою, вона чіплялася тільки до мене, ніби намагалася спіймати мишу.

Доріс Кеблет під приводом підтримки дисципліни серед слуг робила мені зауваження принаймні тричі на день.

— Волосся неохайне.

— Що це за хода?

— Хай якою безрідною ти сюди не потрапила, але й елементарного виховання в тебе немає……

А я…

— Так, я буду обачнішою!

— Так, я все виправлю!

— Так, дякую за турботу!

Навдивовижу, мені було абсолютно байдуже.

«Аби тільки не звільнили!»

Хоч як би вона мене критикувала, моя зарплатня від цього не зменшувалася ні на мідну монету.

— Ей ти.

— Так, пані графине!

До чого вона причепиться сьогодні?

«Форма банта? Стан взуття? Положення рук? Вираз обличчя?»

Я розпливлася в широкій посмішці, ніби звіряла виграшні номери в лотереї.

***

«Що це взагалі за дівчисько?»

Доріс Кеблет, яка народилася й виросла серед найвищої аристократії, була повністю спантеличеною.

І все це через якусь дівчину з простолюду.

«Навіть якщо в неї лише одна наближена служка, позбувшись її, ця іноземка залишиться в цілковитій ізоляції» .

Але з цією покоївкою все виявилося не так просто.

Вона чіплялася до кожної дрібниці й випивала із неї всі соки, а дівчина залишалася абсолютно спокійною.

Вона могла хоча б поскаржитися своїй господині, але Клара Еддівелл виглядала так, ніби нічого не знала.

Доріс Кеблет просто лютувала від безсилля.

«Так діло не піде» .

Вона не могла змінювати свої плани через якусь дівку з простолюду без жодної підтримки.

Якби вона мав право призначати та звільняти персонал, їй би не довелося вдаватися до таких труднощів, але що вдієш.

«Усе ж не можна заплямувати руки панни Еванджелін» .

Стара графиня гучно прокашлялася.

Блакитні очі покоївки, у яких не було й натяку на напругу, діяли на нерви старій графині.

— Кажуть, ти з півдня?

— Так, пані графине.

— Кажуть, жителі півдня непослідовні й легкодухі. Дивлячись на тебе, я бачу, що це правда.

— …

— Може, це через те, що ти виросла без батька?

— Хм……

Посмішка на її обличчі на мить застигла.

Доріс Кеблет чекала. Вона чекала, що ця дивна покоївка розлютиться й розвернеться.

І таким чином проявить неналежну для слуги поведінку.

Проте сподівання Доріс Кеблета…

— Можливо й так, пані графине!

Розбилися на друзки.

Дзинь.

— Ви справді справжня графиня! Для такої покоївки, як я, це абсолютно новий погляд, про який я й не думала.

Вона пішла ще далі.

Сонет Фоса, попри те, що її походження зневажили, продовжувала радісно посміхатися.

Ні, здавалося, вона навіть перебувала в кращому настрої, ніж зазвичай.

«Вона просто безнадійна» .

Кеблет, яка і уявлення не мала про те, що сьогодні день виплати зарплати слугам, спантеличено переконалася в цьому.

Зрештою вона вирішила скоригувати свій план.

«Якщо не вдасться використати покоївку……»

Залишався тільки один вихід.