Розділ 22 — Розділ 22

Це був спокійний день.

«Це справді дивно» .

Лише чотири дні тому графиня Кеблет усіма можливими способами знущалася з мене й докоряла.

І от та, яка щодня працьовито чіплялася до кожної дрібниці, раптом зникла із очей.

«Підозріло» .

Що вона надумала влаштувати?

— А як це робиться далі?

— ……

— Сонет?

— А, перепрошую. Ось відсіль ви пішли трохи не так.

Я перевірила вишивку, яку стібок за стібком вишивала пані.

Коли вона вишивала під променями ранньоосіннього сонця, вигляд мала надзвичайно елегантний.

«Хоча результат її праці виглядає так, ніби його витягли з самого пекла» .

Творити таку жахливу вишивку цими милими ручками — це треба мати хист.

Але байдуже. Якщо вона старанно тренуватиметься й подарує щось чоловікові, стосунки між подружжям, мабуть, покращаться.

— Ось ця частина робиться ось так.

— Щоразу, коли дивлюся, дивуюся. Коли ти цього навчилася? Хто був твоїм учителем?

— Ще до вступу до академії. Навчилася сама за книжками.

— Справді? Я була певна, що в тебе мати або батько мали майстерні руки.

— Моя мати трохи неуважна, тож майстерними руками не вирізняється.

— А батько?

— Немає.

— Не схожа ні на матір, ні на батька…… Виходить, цей талант у Сонет справді від природи!

Я кивнула, і не стала виправляти помилкову думку пані.

Спочатку вона взялася за це просто щоб згаяти час, але зараз пані палала чималим азартом.

«Завершити роботу до того, як граф повернеться з маєтку……»

Який зворушливий і водночас абсолютно нездійсненний план.

Я знову взялася за вишивання з думкою, що в разі чого просто підміню її роботу своєю.

Скільки ж часу минуло?

Тук-тук.

З'явився несподіваний гість.

«Ця жінка……»

Покоївка графині Кеблета.

Коли я відчинила двері, старша жінка з прямою як струна спиною заговорила:

— Графиня Кеблет переказує графині прохання приєднатися сьогодні до сімейного званого обіду.

— Тоді зачекайте хвильку…

— Вона наказала негайно отримати відповідь.

— ……Якщо ви так поспішаєте, то варто вислухати її негайно.

Тільки про себе й думають, зайняті які.

Я легенько присіла в реверансі й повернулася на балкон.

Пані все ще була поглинута створенням свого пекла на полотні.

— Пані.

— А?

— Графиня Кеблет просить вас приєднатися до сьогоднішнього сімейного званого обіду.

— О, сьогодні?

— Так. Якщо вам незручно, я можу відмовити?

До вечері залишалося менше години.

«Кликати в такий момент — це справжня безсоромність» .

Звісно, вона не могла так легко відмовити, як хотілося б……

— Ні-ні. Якщо тітонька кличе мене, то на це є вагома причина.

Рука, що поклала голку, ледь помітно тремтіла.

Її пухкі щоки зблідли.

«Вона ж зовсім нещодавно стала повнолітньою» .

І серед усього цього опинилася в чужій країні, де немає жодної знайомої душі.

— Знаєш, Сонет……

— Чи можу я піти з вами?

Я опустилася на одне коліно біля ніг пані й зустрілася з нею поглядом.

Її рожеві очі дрібно затремтіли.

— Вибачте, що запитую так раптово. Це не тому, що я не довіряю вам, пані, просто……

Просто я не довіряю характеру графині Кеблет.

«Що, як вона знову наслухається отруйних слів і закриється в чотирьох стінах?»

Ніколи не чула про головну героїню, яка ховається у своїй спальні.

Тож до цього я мала захистити її якнайкраще.

Хай навіть невідомо, чим може допомогти проста покоївка.

— Зазвичай обслуговують покоївки з головного будинку, але я подумала, що цього разу вам буде комфортніше, якщо я буду поруч.

Її сніжно-білі вії кліпнули двічі.

Круглі очі м'яко вигнулися.

— Угу, прошу тебе.

— Вам не потрібно просити мене, пані.

— І все ж, я безмежно вдячна.

Чи всі головні героїні такі?

Рука, що накрила тильну сторону моєї долоні, була маленькою та ніжною.

***

«І це називається "у сімейному колі"?»

Я приблизно здогадувалася, але навпроти пані сиділа панна Еванджелін. Найпочесніше місце, звісно ж, зайняла графиня Кеблет.

«Дивна диспозиція» .

Якби це був королівський палац — інша справа, але це міський будинок родини Еддівелл. Якщо Карлайла Еддівелла немає, то саме його дружина мала б займати головне місце.

«Її повністю усунули в цій ієрархії» .

Якщо бути точнішою, вона навіть не намагалася боротися.

Я мовчки стояла за спиною пані, уважно спостерігаючи за обстановкою.

«Вони ж не виплеснуть воду під час їжі?»

Приблизно сім кроків.

Розрахувавши відстань між собою та пані, я подивилася прямо перед собою.

Невдовзі стіл почали заповнювати гарячі страви, від яких йшла пара.

Коли подали всі страви, стара графиня невимушено заговорила:

— Я не дуже знаю смаки сучасної молоді, тому наказала приготувати їжу, яку любила ще до того, як отримала титул.

— А……

— Пригощайтесь всі.

Приміщення їдальні наповнилося різким запахом спецій. Усі страви були виключно гострими, солоними та жирними.

«Спеціально це зробила» .

Це були найгостріші й найважчі страви серед традиційної кухні Сельсіна.

«Та й те, що пані перебірлива в їжі, ні для кого не секрет» .

І справді, її рука, що рухала ніж, була надзвичайно повільною.

Для пані, яка не могла їсти гарячу та солону їжу, ця вечеря була нічим іншим, як катуванням.

«І я не можу поїсти замість неї» .

Діяти так ницо через їжу……

З іншого боку, якщо не брати до уваги страви, атмосфера була дивовижно нормальною.

— Сподіваюся, поки я тут, ми частіше влаштовуватимемо такі зібрання.

— Це честь для мене, тітонько.

Стара графиня мовчки проковтнула суп і мовила:

— Панна Еванджелін для мене мов рідна дочка.

— ……

— Я запросила вас, оскільки між вами немає великої різниці у віці, і хотіла б аби ви ладнали як сестри.

Де це бачено, щоб сестри ділили одного чоловіка в Сельсіні……

«Навіть у книжках, які дарував пан Ют, не було такого безладу» .

Нісенітниці графині Кеблет тривали далі.

Зовні це виглядало так, ніби вона піклується про пані, але насправді вона майстерно піднімав значення панни Еванджелін.

«І все ж це слабше, ніж я очікувала!»

Невже це справді все?

Коли я обережно оцінювала ситуацію, мої очі зустрілися прямо з поглядом графині.

— Ей ти, ходи сюди.

Доріс Кеблет дивилася саме на мене.

Пані спантеличено ледь помітно кивнула головою.

Десять великих кроків, або двадцять маленьких.

— Ближче.

Її зморшкувата рука легенько махнула.

Коли я підійшла так близько, що майже торкалася тілом столу, графиня підняла руку.

Разом із тарілкою супу.

Густий суп, який на кухні варили годинами, важко поплив донизу.

Просто по моїх руках.

«Так ось у чому була справа» .

Гарно зібране біле волосся злегка колихнулося.

Скрип — пані нестримано й різко відсунула стілець і підхопилася.

— Т-тітонько! Що це зараз…… Сонет, швидко йди і..

— Залишайся на місці.

Суворий голос лунав у їдальні.

Гострий погляд, схожий на погляд її племінника, тиснув на пані.

— Господар ще не встав зі столу, а слуга, який обслуговує, іде геть? Ти вважаєш це припустимим?

— Але це ж……

— Сиди на місці.

Крап, крап.

Густа юшка з супу просочувала килим.

«У пральні тепер болітиме голова» .

Я склала свої липкі руки й знову встала за спиною пані.

Її повні сліз очі знову й знову зустрічалися з моїми.

Доріс Кеблет вказала на це:

— Якщо господар кидатиметься на захист через зіпсовані виделку чи ніж, що подумають слуги?

— …

— Не забувай, що шкоди буде завдано не лише тобі, а й імені Еддівелл.

— А, але ж…

Її білосніжна шия почервоніла.

Пані міцно стиснула кулаки на колінах і мовила:

— Але Сонет — це не виделка й не ніж, вона людина……

— Як ти думаєш, у чому полягає чеснота господині дому?

— Це…

— А її обов'язки? Як ти збираєшся відповідати за свою безтурботність під іменем Еддівелл?

— ……

— Ось як треба керувати підлеглими.

Обід тривав далі.

Більше нічого особливого не було сказано, і я нарешті відчула полегшення.

Вилити на мене суп виявилося їхнім головним дійством. Справді……

«Яке щастя» .

Охололий суп я можу прийняти хоч сотню разів.

За кого вони мають колишню працівницю кухні? Опіки для нас були буденною справою.

Таке мене навіть не лоскоче.

«Хоч і трохи неприємно» .

Але це не щось таке, від чого станеться біда, якщо залишити на годину-другу, тож байдуже.

«Нічого страшного» .

Це просто дрібниця, про яку можна забути.

Принаймні, для мене.

— Сонет, що ж робити……

— Я в порядку……

Гм.

— Це…… це так само. Я…… я більше так не можу.

Так я й думала, проте……

— Я думала, що можу просто мовчати, але ні, далі так не піде.

Після того, як обід закінчився і ми повернулися до кімнати, пані міцно схопила мене за руки й пообіцяла:

— Я більше ніколи не дозволю тобі зазнати таких принижень.

Це репліка здається мені якоюсь знайомою.

«Хіба романи мають так розвиватися……?»

А наступного дня.

— ……Пані?

З пані сталося щось дивне.