Розділ 24 — Розділ 24

— Та це… Це занадто жорстоко, хіба ні?

Почуття, коли чіпляєшся за людину, меншу за тебе на зріст, було досить незвичним. Я міцно вчепилася в рукав пані й почала благати:

— Що-що?

— Звільнення… Тільки не звільнення!

— Хвилюєшся, що вони помстяться? Сонет, тобі не варто перейматися через таке.

— Та ні, справа не в цьому……

Важко ковтнула слину.

Глянувши на їхні ошалешені очі, я відчула, як груди стиснуло від розпачу.

«Якщо їх звільнять, хто виконуватиме їхню роботу?!»

Їхнє особисте звільнення мене не хвилювало. Але……

«У нас же майже немає прислуги середньої ланки!»

Після святкування дня народження штат трохи поповнили, але більшість були новичками.

Тому ті, хто справді щось умів, з кінцами осідали в інших маєтках.

Навіть за хороших умов туди йшли неохоче, а міський будинок родини Еддівелл і поготів славився жахливими умовами праці.

За таких обставин ці троє були……

«7 років, 10 років, 12 років» .

Рідкісна для цього маєтку прислуга середньої ланки.

«З кількома такими людьми ефективність роботи зовсім інша!»

Вони вміють робити свою роботу й водночас слугують містком між старшою покоївкою та новенькими!

Якщо вони підуть, одразу зрозуміло, на кого впаде весь тягар.

«Навіть якщо зараз це мене не торкнеться……»

Кажуть, коли скрута, то й котові раді.

Хто знає, чи не потягнуть мене, як тоді на день народження, напівживу до бенкетної зали?

«Дякую, цього мені більше не треба» .

Брак прислуги неминуче вилазить боком для всіх.

Понаднормова робота без жодних доплат уже сиділа мені у печінках.

Я, усе ще тримаючись за рукав пані, продовжила переконувати:

— Звісно, якщо вони зневажили пані, то їх і догори ногами на годинниковій вежі мало буде підвісити.

— Ні, це вже якось занадто……

— Та ну, якби так зробити насправді, то вже б заарештували. Це ж метафора, метафора!

— А.

— Хай там як, ці люди просто занадто захопилися самоствердженням перед новенькою.

— Самоствердженням?

— Так, звичайною дідівщиною*! Пані ж знає, що я працюю тут навіть менше ніж пів року.

*А ви знали, що в Україні є село, яке так і називається — Дідівщина? В Київській області знаходиться.

Плечі покоївок, які покірно стояли опустивши голови, здригнулися.

«О, то у вас усе ж залишилися краплі совісті» .

Яка ще дідівщина.

Це було звичайне виплескування злості.

«Але хіба мені не байдуже?»

Особиста неприязнь колег по роботі мене взагалі не хвилювала.

— Новеньку, яка не пропрацювала й пів року, раптом призначають відповідальною особою при пані. Звісно, їм важко це прийняти.

— ……

— Звісно! Я людина, яку пані обрала особисто, і бунтувати проти вашого вибору — це зухвалість. Але ж і призначення було справді нетрадиційним.

Ну от і добре. Такого пояснення цілком достатньо.

До того ж це не була вигадка з повітря.

Адже справді знаходилися ті, хто чіплявся саме через це.

Статус господаря завжди визначає вплив його наближених, тому зі змінами в пані ці чіпляння й припинилися.

— І ще……

Я нахилилася й стиха шепнула пані на вушко:

— За ці пів року в маєтку надто часто змінювалася прислуга.

Так сталося, що причиною кожного разу була нова графиня.

Звісно, це не була провина пані……

Але людям, які залежать від платні, такі тонкощі не поясниш.

— Якщо таке станеться знову, слуги почнуть сильно тривожитися. Це може викликати в них неприязнь до пані.

— І все ж.

На її гладенькому чолі залягла невелика зморшка.

Пані зустрілася зі мною поглядом і запитала:

— А ти як? Ти в порядку?

— Чому ви запитуєте мою думку?

Кадрові питання прислуги мали б вирішуватися зі старшою покоївкою.

Коли я схилила голову набік, пані мовила з якимсь незадоволеним виразом обличчя:

— Це ж вони казали тобі такі речі.

— Гм? ……А, точно!

Якщо поміркувати, то винною в усьому була я. Я вже так звикла до подібного, що й забула, а вона, виявляється, така уважна.

— Зі мною все гаразд.

Два ока, схожі на стиглі персики, пильно дивилися на мене.

Я, як і зазвичай, трохи примружилася й посміхнулася.

— Сонет, ти справді……

Ніжно-рожеві губи, що здригалися, важко зітхнули.

— Розі, Сіллі, Керон.

— Т-так!

— Ви повинні чітко запам'ятати, завдяки кому сьогодні отримали милість.

Це означало, що звільняти їх вона не буде.

Я стиснула кулачок.

«Є!»

Покоївки, які низько схилили голови, виглядали ошелешеними.

— Про покарання вам повідомлять через старшу покоївку. Ідіть.

— ……Т-так!

— Зрозуміло!

— Дякуємо, дякуємо вам!

Коли покоївки повністю зникли з очей, плечі пані розслабилися.

Але навіть після повернення до кімнати на її витонченому обличчі все ще читалося незадоволення.

— І все одно, це вже занадто……

— Та ну що ви, пані. Пані! Нічого ж страшного не сталося.

— Нічого страшного?

Її зазвичай лагідні очі гнівно спалахнули.

«Ой» .

Статус господаря тісно пов'язаний із його оточенням.

Тобто те, як ставляться до наближених, позначається й на честі самого господаря.

«Вона може думати, що всі ці образи на мою адресу насправді адресуються їй» .

І відсотків на сімдесят це так і було.

У такому контексті слова «нічого страшного» могли сприйматися так, ніби я не поважаю власну господиню.

Я опустила брови й почала виправдовуватися:

— Звісно, заплямувати вашу честь — це велика провина, але……

— Справа ж зовсім не в цьому!

На її білій шиї випнулася жилка.

Пані підхопилася з дивана й міцно вхопила мене за лікоть.

— Чому ти так звикла до таких слів?

— До яких слів?

— Про «знай своє місце», про «знахабніла»…… Хто вони взагалі такі, щоб казати подібне……!

— А…… ви й це чули?

— Хіба це зараз важливо?!

Пані суворо звела круглі очі.

Голос, який ще мить тому був морозним, тепер забринів від сліз.

— Це ж не вперше, так? Коли це ще було? Хто це робив? Ну?

Та що з нею таке?

«Для прислуги це ж звичайна справа» .

Виникають купки, старші без жодної причини тиснуть на молодших, виживають їх.

Якщо брати все це до серця, то лише собі нашкодиш.

Найкраще — сидіти тихо й триматися якомога довше. Це не та річ, на яку варто витрачати сили.

«Втім, вона ж досі жила як принцеса» .

Пані тремтіла так, ніби побачила щось небачене й жахливе.

— Не треба було мене зупиняти. Думаєш, я б не змогла з ними розібратися?

— Ні, змогли б.

Тому я й зупинила.

«Хоч би як пані про мене турбувалася, справи прислуги мають вирішувати самі слуги» .

Її дихання було уривчастим і нерівним.

Я поправила її розпатлане волосся й мовчки чекала, поки вона продовжить.

— Навіть якби серед слуг виникла неприязнь! З наслідками я б якось… якось сама розібралася……

А от і ні, не розібралася б.

Хоч поведінка пані й змінилася, вона все ще була не готова до такого.

Самого лише статусу замало, щоб повністю контролювати величезний маєток.

«Репутація, стосунки з прислугою, особисті здібності……»

Клара Еддівелл лише робила перші кроки на цьому шляху.

У такій ситуації навіть найменший шум міг виявитися смертельним.

І вона сама чудово це розуміла.

— Я хочу дати тобі все, чого ти побажаєш.

— ……Що?

— Сонет.

Тонкі пальці повільно торкнулися моєї щоки.

— Чого ти хочеш?

Власний будинок у самому центрі столиці, у гарному місці.

«А ні, стривай. Якби це був романтичний роман, то роман, роман……»

Я приборкала своє бажання сказати правду й відкрила рот:

— Я хочу лише того, щоб пані була щаслива.

— Сонет……! Як ти можеш……

Здається, вгадала.

Опинившись у її міцних обіймах, я відчула дивну порожнечу.

«Подібні шанси випадають нечасто» .

Сама графиня першою запитала, чого я хочу!

«Правильну відповідь я вже озвучила……»

Я вирішила відкрити свою душу в більш невимушеному тоні:

— Ну, якщо вам справді так ніяково, то як щодо премії?

Очі, що округлилися, наче шматки тіста, лагідно всміхнулися.

— Сонет, тобі не варто так казати.

— Що……?

— Ти ж просто хочеш, щоб я так не почувалася, правда?

— Ні, я про премію……

— Тепер я зберуся з силами. Мабуть, я занадто розпестилася біля тебе.

— Премія……

Про що вона взагалі?

Я ж про премію кажу.

Обличчя пані, яка витлумачила все на свій лад, засяяло, мов повний місяць.

— Я така щаслива, що ти в мене є.

— Так……

— Знаєш, Сонет. Навіть якщо я колись піду з цього маєтку, ти залишишся зі мною?

Що? Звідки раптом такий поворот?

Зараз не час думати про премію!

— Ч-чому це ви маєте йти?

— Заради нього, колись я мушу……

А, ця тема вже колись спливала, але я й уявити не могла, що це повториться!

Усе ж було так добре останнім часом!

Я хотіла зупинитися й розпитати все детальніше.

Якби тільки її маленькі долоні не виштовхали мене за двері.

— Я надто довго тебе затримувала! Ти, мабуть, утомилася, тож іди спати раніше!

— Пані?

— Відпочивай, Сонет!

Та хіба ж я тепер засну!

***

Я чудово виспалася.

— Швидше…… Ха, швидше……

Але чому це з самісінького ранку чоловік, який мені подобається, так важко дихає?