Розділ 25 — Розділ 25

Нерівний подих підступав до самого горла.

Ніжно-блакитні сонячні промені густо заплуталися в його сріблястому волоссі.

Тінь, що впала на обличчя, була виразнішою за зелень рослин за віконною шибкою.

«Хто це так стукає в двері з самісінького ранку?»

Краплі поту, що котилися гладеньким чолом, відблискували на сонці.

— Ангеле……

— Що?

— Коли ви прийшли?

— Тільки-но. Вийшов з автомобіля, ні, з карети — і одразу прибіг, хух.

Мокрий від поту чубчик відкривав біле чоло.

Чоловік, який витер піт тильним боком долоні, тупцяв на місці.

— Ні, зараз не час, хух, ні! Це терміново, терміново!

— Що саме?

— Та це, хух, тобто……

Його пальці, обтягнуті шкіряними рукавичками, безпорадно ворушилися.

Навіть якщо він зліз біля головних воріт, щоб дістатися сюди, йому довелося добряче пробігтися.

Адже мої покої розташовувалися в найглибшій частині головного корпусу, слідом за пані.

Чоловік так і не зміг договорити й лише похитував пальцем.

«Іде з того боку…… терміново? Що саме?»

Я підняла праву руку й вигукнула:

— Відповідь: податкова перевірка!

Він заперечно покрутив головою.

— Позапланова інспекція покоївок?

— Ні!

— Невже поява імператорської родини?!

— Ні-ні-ні!

— Як таке можливо……

— Шкода, але панна Сонет Фоса втрачає всі три шанси, ах!

Я так і застигла з ледь відкритим ротом

Пальці, що ворушились теж завмерли.

— Ні, це все не те! Граф! Граф зараз іде сюди!

— Чому? Я щось зробила не так?

— Не до вас, а до спальні графині!

— І що в цьому такого?

Він нарешті повернувся додому, тож цілком природно, що хоче побачити обличчя своєї дружини……

— А! Проблема й справді є!

— Отож! Все-таки здогадалася……

— Хоч вони й подружжя, у кожного є особисте життя, не можна ж так раптово вдиратися до чужої кімнати!

— ……

— Треба розбудити пані й спочатку отримати її дозвіл!

Його блискучі очі миттю згасли.

Хоча його холодне обличчя все одно залишалося красивим, але зараз справа була не в цьому.

— ……Чому ви так дивитеся?

— Справа зовсім не в цьому! Є дещо важливіше!

— Ви ж прийшли, щоб попередити про прихід графа?

— Це так, але в мене є до вас інше прохання, панно Сонет!

Ют Белвіт легенько постукав себе по грудях і почав швидко пояснювати, що я маю зробити.

— ……Ви зможете це зробити?

— Це не важко, але……

Навіщо робити такі речі?

Коли я висловила сумнів, Ют молитовно склав долоні й палко попросив:

— Благаю вас. Я б і сам це зробив, якби міг, але якщо це зроблю я……

— Буде біда. А я хочу бачити вас, пане Юте, ще довго.

— ……О, а? Ох……

Його білі повіки повільно заплющилися й розплющилися.

Ангельське обличчя чоловіка, який щойно заціпенів, вмить прояснилося.

— А-а, я зрозумів. Я повністю винагороджу вас за це, тож не турбуйтеся.

Чи було в нашій розмові щось таке, що треба було «розуміти»?

Проте часу на роздуми не залишалося.

Часу залишалося хвилин 5, від сили 7.

Звірившись із хвилинною та секундною стрілками, я зайшла до спальні пані.

«Спочатку треба відчинити вікно» .

Вікно, яке регулярно мили й протирали, безшумно відчинилося.

— Хух.

Приємний вітерець розвіяв моє волосся.

Розчесавши трохи вологе волосся, я акуратно зібрала й зв'язала його, після чого розпочала роботу.

Адже це було прохання Юта Белвіта.

«Треба повністю прибрати кімнату графа й графині» .

«Але ж прибирання робиться щодня» .

«Це зовсім інше» .

Я безшумно підійшла до узголів'я ліжка.

Я помахала рукою перед обличчям пані, але вона навіть не поворухнулася.

«Чудово, міцно спить» .

Останнім часом вона рідше бачила кошмари, що було у всіх відношеннях хорошим знаком.

«Ну, такого рівня буде достатньо» .

Обличчя графині, яка обіймала тонку ковдру й подушку, наче лялька, виглядало спокійним.

Я легенько торкнулася згорнутої ковдри.

Здриг.

— Хмм……

Прокинулася?

Я піднялася навшпильки й придивилася — ні, не прокинулася.

Я обережно витягла ковдру, що скрутилася мотузкою, і швидко накрила її, закривши розкуту позу пані.

«Оціни її стан» .

Впорядкувавши постель, я взялася за її власницю.

Її вперте кучеряве волосся стирчало в усі боки, мов у божевільної.

— Хмм……

Але це просто смішно.

«Потрібно зробити його помірно розпатланим і природним» .

Підлаштовуючись під рухи пані, яка поверталася з боку на бік, я кілька разів провела гребінцем по її волоссю.

Зробивши приблизно тринадцять рухів, я досягла цілком пристойного вигляду.

«Тепер обличчя» .

Це було навіть простіше, ніж волосся……

Достатньо було витерти сліди від сліз і прибрати зайвий блиск лосьйоном.

— Що за гармидер з самого ранку……

Граф, мабуть, повернеться весь у поту……

Але красиво поставлена сцена виглядала так, ніби її зняли для журналу.

Я опустила пеньюар, що задерся вище грудей, і знову акуратно накрила її ковдрою — інсценування було ідеально завершено.

«Найважче зроблено» .

Далі справи пішли як по маслу.

Я встала біля вікна й розвернулася на півоберта.

Наступні меблі, що впали в око після ліжка — це письмовий стіл і чайний столик.

«Немає потреби використовувати подвійні замки на шухлядах» .

На столі безладно лежали ручка та папери із зазначенням року за рішенням суду.

План, газети, маршрут, майбутнє……

«О, моя люба пані» .

Я ж казала їй обов'язково закривати ковпачок ручки, коли закінчує писати.

«Хоча, якщо вона пише, тримаючи цілу нову пляшечку чорнила під рукою, то яка різниця» .

Я акуратно склала папери й поклала їх разом із ручкою до найпершої шухляди.

— Здається, цього достатньо.

На такому рівні не те що граф, а навіть рідна тітка графа не прикопалась би.

Хоч граф і спостережливий, він прийшов подивитися на обличчя дружини, а не розглядати кімнату.

«Якщо він приїхав у таку рань, то чи не краще йому лягти спати, ніж іти сюди……»

А, так ось воно що.

Романтика.

Це коли головні герої жити одне без одного не можуть.

Я різко повернула голову.

І знайшла відповідний реквізит для цієї «романтики».

«Гірше від цього точно не буде» .

Усі приготування були завершені.

Якраз у цей момент пролунали кроки.

Затамувавши подих, я вийшла через двері, що вели до гардеробної, і в той самий момент з іншого боку відчинилися двері.

***

Тихим садом повільно йшла жінка.

Слабке сонячне світло освітлювало її округлі риси обличчя.

«Я що, з глузду з'їхала?»

Клара Еддівелл дріботіла, притискаючи долоні до щік.

Її світла шкіра палала від жару.

«Навіщо мені наснився такий сон…»

Це був справді дивний сон.

Граф прийшов до неї, поки вона спала, і поцілував у губи……

Для Карлайла Клара була лише партнеркою за розрахунковим шлюбом.

«Я ж не сімнадцятирічна дівчинка» .

Клара блукала садом чимало часу, перш ніж розвернулася назад.

Блукаючи без мети, вона опинилася там, куди зазвичай ніколи не ходила.

— Нарешті можна трохи зітхнути. Можна ж було хоч попередити!

— Та облиш, хіба наш господар коли-небудь попереджає вчасно? Треба просто одразу підлаштовуватися.

О?

Клара, яка збиралася йти до головного корпусу, на мить затамувала подих.

Крізь прочинені дерев'яні двері доносилася невимушена розмова.

— Чому він приїхав так рано?

— Звідки мені знати!

Людина, про яку вони говорили, була цілком очевидною.

«Повернувся?»

Клара легенько притисла руку до лівого боку грудей.

Серце, яке вона ледве заспокоїла, знову прискорило свій ритм.

Але від наступних слів воно просто завмерло.

— Тоді снідати господар буде удвох із тією панною?

— Еге ж.

— Казали, вони раніше були близькі, і це правда. З самісінького ранку прибігти.

Плітки слуг на цьому закінчилися.

Але Клара так і залишилася стояти, застигла серед цієї розмови.

Хоч би скільки вона переставляла ноги, нічого не змінювалося.

«З панною Еванджелін? Чому? А як же я……»

«Він же нічого мені не сказав» .

Незакінчене речення стиснуло горло Клари.

«Усе одно після розлучення все скінчиться» .

Вона переконувала себе в цьому.

«Все одно, коли ми розійдемося……»

«Коли розійдемося……»

— Пані! Де ви були?

Як тільки Клара відчинила двері й повернулася, вона зустрілася поглядом з людиною, яку бачила найчастіше.

Спокійні та чисті блакитні очі.

Довгі, огрубілі руки дбайливо поправили комір Клари.

— Чому ви така? Щось сталося?

Дивно, але від цієї відвертої турботи на душі стало тепліше.

Клара подивилася на юну покоївку й злегка посміхнулася.

— Де це ви ходили?

— Просто прогулялася.

— Чому нічого не сказали…… Я так злякалася.

— Ти й так не відпочиваєш, мені було ніяково тебе будити.

— Та це ж моя робота.

Люба Сонет.

Жінка, яка повернулася з минулого, згадала ті часи, коли руки покоївки перед нею були грубшими, а сама вона була куди менш балакучою.