Розділ 26 — Розділ 26

Клара Еддівелл пройшла крізь незліченну кількість покоївок, перш ніж зустріла Сонет Фосу.

Слуг, охочих доглядати за хворою дворянкою, було небагато, тож покоївки змінювалися дуже швидко.

Це відбувалося з такою ж частотою, як і зміна лікарів щоразу, коли вона заплющувала й розплющувала очі.

«Відтепер вона доглядатиме вас……»

Клара відверталася, навіть не дослухавши пояснень до кінця.

Все одно вона піде через кілька днів.

Слуги не могли витримати Клару, яка ставала роздратованою й чутливою до найменшого дотику.

Що й казати, якщо навіть чоловік заглядав до спальні Клари лише зрідка.

«Цього разу буде так само».

Прив'язуватися, віддавати серце, вести розмови.

Вона вже давно відмовилася від подібної дурниці.

«Та й ця дівчина скоро піде».

Клара самовільно вирішила це й гірко всміхнулася.

Однак нова покоївка продовжувала залишатися поряд із нею.

Навіть коли бачила, як та розбиває тарілки й вириває собі волосся.

Поки не змінилася пора року.

Покоївка мовчки доглядала за графинею від ранку до самого вечора.

— Ти не збираєшся звільнятися?

— Якщо вас щось не влаштовує, скажіть, будь ласка. Я все виправлю.

— Ні, справа не в цьому…… Я ж не найприємніша людина.

— Робота взагалі рідко буває приємною.

Здивований погляд.

Тон був таким, ніби вона пояснювала, що ввечері сідає сонце.

— Спілкуватись із хворою людиною — це так виснажливо, з твоєї боку можна було б знайти й зручніше місце.

— Мене найняли, щоб доглядати за пані. Не кажіть такого.

Ясні очі.

Світло-бузкове волосся, що спадало прямою хвилею.

Міцні, вправні руки.

«Сама вона нікуди не піде» .

Того дня Клара вперше за кілька місяців подивилася просто в очі людині, яка була поруч.

Тверді очі були синіми, мов море в її рідних краях.

— Як тебе звати?

— Сонет Фоса.

Діалог далі не продовжився.

Навіть якщо вона помре, вона залишається господаркою шляхетного дому, а зближення з звичайним слугою ні до чого доброго не приведе.

Навіть якщо вона днями безперервно лежить у ліжку.

Навіть якщо до неї ніхто не приходить……

— Пані, з'їсте трохи?

— Забери, у мене через горло нічого не лізе……!

Рука, що безсило блукала в повітрі, різко завмерла.

Трохи розталий карамельний шар, відчуття холодного скла та біла полуниця.

Десерт, який Клара найбільше любила в глибокому дитинстві.

— Він м'який, тож його буде легко проковтнути.

Клара, яка тримала скляну чашу та срібну ложку, повільно кліпала очима.

Слова Сонет виявилися правдою.

Дитячий десерт і справді легко пройшов крізь горло.

Біль, що пік стравохід, пекуче спадаючи донизу, як за помахом чарівної палички вщух.

— Ох……

— Якщо забажаєте, я приготую його й наступного разу.

Що вона тоді відповіла?

Клара не пам'ятала точно.

Вона лише твердо вирішила про себе.

«Завтра обов'язково подякую їй» .

Проте рішення Клари так і не втілилося в життя.

Після того дня її стан погіршився настільки, що вона не могла навіть розплющити рота.

«Мабуть, я й справді вмираю» .

Чоловік, який раніше майже не з'являвся, тепер щодня сидів біля її узголів'я.

Це було виразніше за будь-який висновок лікаря.

Клара мовчки дивилася на світло-бузкове волосся, що стояло за спиною чоловіка.

Виразу обличчя не було видно, але……

До найостаннього моменту Сонет Фоса залишалася на своєму місці.

— Пані?

Білі вії знову повільно затріпотіли.

Блакитні очі, що зустрілися з її поглядом, були сповнені чистої тривоги.

«Сонет можна вірити» .

Якщо бути точною, вірити можна було тільки Сонет.

Вона була дівчиною, яка зберігала вірність навіть безсилій, помираючій жінці.

«Цій дитині точно можна……»

Молода Сонет запитала куди м'якшим тоном, ніж під час їхньої першої зустрічі:

— Щось сталося?

— Хм?

— Ви виглядаєте засмученою.

— А.

Молода долоня легенько торкнулася її вилиці.

«Невже це було так помітно?»

Огрубіла долоня Сонет легенько накрила тильний бік долоні Клари.

— Що сталося, пані?

— Та це……

Сонет можна довіритися.

Трохи вагаючись, Клара зрештою відкрила рот:

— Насправді я чула, що граф і панна Еванджелін разом снідають.

— ……

— Звісно, це цілком можливо. Налагодження стосунків з іншими аристократами — це обов'язок глави сімейства. Просто я……

Чомусь, чим більше вона говорила, тим ніяковіше їй ставало.

Причина її ніяковості була очевидною.

«Виглядає так, ніби я ревную до панни Еванджелін!»

Ревнощі, та ще й до людини, з якою укладено лише шлюб за розрахунком.

«Кажуть, багатші графи часто мають коханок» .

Це ж навіть не шлюб з кохання.

Перейматися через такі речі здавалося їй вкрай незрілим.

Поки вона розмірковувала, чи не перевести все в жарт, пролунав бадьорий голос:

— Хм, хоча, якби він хоч сказав про свій приїзд, було б куди краще.

— Ні, все гаразд, він і так зайнятий……

— Яким би зайнятим не був господар, хіба можна о такій світанковій порі без жодного слова просто подивитися на обличчя пані й піти? Це ж геть безтактно!

— ……Що?

Подивитися?

На мені?

— Про що ти кажеш?

— Це було вдосвіта! Як тільки господар виліз із карети, він одразу прибіг до спальні пані. Уявіть, як сильно він сумував!

— Як ти про це…… ні, навіщо йому……

Панна Еванджелін миттєво відійшла на задній план.

Нові факти, що раптово обрушилися на неї, приголомшили Клару.

— Сонет, а ти звідки про це знаєш?

— Ну так я ж особиста покоївка пані.

— Що?

— Я прийшла перевірити, чи не крутитеся ви через кошмари, аж дивлюся — а господар уже там стоїть!

— ……

— Тож я просто пішла назад, атмосфера була такою, що краще було не заважати.

— Тобто він, граф, дивився на мене……?

— Саме так!

— Навіщо……?

— Як це «навіщо»? Мабуть, відчував, що помре, якщо негайно не побачить вас.

Розтягнуті в посмішці губи покоївки виглядали абсолютно безтурботно.

Сонет продовжувала шепотіти, все ще тримаючи Клару за руку:

— Хіба кохання — це не про це? Скільки б не дивився, все одно хочеться бачити, а не побачиш — здається, що помреш.

— Це……

— Я ж казала вам раніше. Граф вас……

— ……кохає?

— Так.

Як вона може бути в цьому так впевнена?

Клара подивилася на найнадійнішу людину у світі.

— Тоді чому…… він лише подивився й пішов?

— Хм, мабуть, соромився будити вас, поки ви спали?

— ……

— Ех, господар, справді… покинув тут таку свіжу квітку й пішов.

— Квітку?

Погляд покоївки спрямувався за плече Клари.

Повернувши голову в тому напрямку, вона побачила білу літню квітку, що пишно розквітла.

Рожеві очі графині округлилися, мов повний місяць.

— Я, я не ставила туди цих квітів?

— Так це ж господар поміняв квіти!

— Поміняв? Ні, я взагалі не ставила туди жодних квітів?

— Ей, це ж, звісно, зробила я!

— ……А?

Перш ніж Клара встигла зрозуміти контекст, Сонет швидко продовжила пояснення:

— Пані так бережно поставилися до квітів, які вам подарував господар.

— Бережно? Хм, ну, я дійсно тримала їх дбайливо……?

Адже це були перші квіти, отримані після весілля.

— Хоч вони й зрізані, але я подумала, що краще їм хоч трохи побути під сонцем, тому переставила їх туди.

— Коли?

— ……Дні чотири тому?

— Справді? А чому я цього не бачила……

— І ось, уявляєте, господар це побачив!

— ……!

— Залишити нові квіти й піти — ну які ж ви обоє сором'язливі!

— Хіба…… хіба це так розуміється?

— Саме так!

Слухаючи її, це й справді здавалося логічним.

Жінка, чий фізичний вік не відповідав фактичному, пильно дивилася на білі літні квіти.

«Зоставити це тут без жодного слова……»

Вона досі не розуміла серця свого чоловіка.

Як раніше, так і зараз Кларі завжди було важко з графом.

«Не схоже, щоб я була йому…… ненависна» .

Білі пелюстки, здавалося, лоскотали її серце.

— Де зараз граф?

— У такий час він, напевне, у кабінеті.

— Ходімо. Він повернувся з далекої дороги, тож я, як дружина, маю привітати його.

— Слухаюся!

Бадьорий голос покоївки розвіяв легку напругу.

Клара Еддівелл, не зволікаючи, попрямувала до кабінету.

Хоча, як на лихо, по дорозі вона зіткнулася з «гостею».

— Чи добре вам спалося минулої ночі?

—Доброго ранку, пані.

Панна Еванджелін з елегантною посмішкою заговорила до неї.

— Тутешня кухня справді чудова, коли б я не їла.

— Рада, що це відповідає вашому смаку.

— Так, особливо той салат, який рекомендував Карл…… ох, тобто граф, був неймовірно смачним.

— ……

— Ах, річ у тім, що сьогодні вранці ми бачилися з графом.

Це була тема, намір якої читався відразу.

Жінка м'яко вела далі.