Розділ 27 — Розділ 27
Розділ 27 — Розділ 27
— В дитинстві ми часто так робили. Тоді ми зчиняли справжній галас, виборюючи одне в одного найкращий шматок з тарілки…
— Хм, справді?
— Зрештою Карлайл поступався, але я… була дещо жадібною.
— О, ось як.
Реакція, що виражала швидше байдужість, ніж спокій, здавалося, дещо збентежила співрозмовницю.
Проте Кларі було й справді байдуже.
«І все ж таки першою людиною, до якої граф завітав удосвіта, була я».
Якби це було єдиним фактом, вона, можливо, й похитнулася б.
Але цим усе не обмежувалося.
Клара згадала розповідь Сонет, яку та потаємно прошепотіла їй, поправляючи волосся.
«Ох, пані, ви б чули, що сказав господар».
«Що ж він сказав?»
«Ой, мені вкрай соромно вимовляти це вголос, справді…»
«Та що ж там таке?»
«Ви й самі легко здогадаєтеся, пані».
«То що за слова?»
«Гм…»
«Що, хочеш чогось? Тобі підняти платню? Га?»
«Він сказав, що сумував за вами!»
Пф.
«Щоб цей здоровань і справді таке сказав?»
На її повних губах з’явилася легка посмішка.
Тієї ж миті коридором луною відбився гострий, як лезо, голос:
— Пані, чи бува не з мене ви смієтеся?
Ой леле.
«Я геть забула про неї».
Жінка перед нею затремтіла від люті, ніби зазнала важкої образи.
Її міцно стиснута біла рука зловісно засіпалася.
***
«Та ну, невже…»
Вона справді збирається вдарити?
Втім, просто стояти й чекати не можна.
«Звісно, є люди, які геть втрачають глузд, варто їм тільки хоч трохи втратити самовладання».
Я повільно скорочувала дистанцію між пані та панною.
Якраз у той момент рука панни Еванджелін різко та грубо злетіла по діагоналі.
— Тільки не по обличчю! Обличчя нашої пані — рідкісна краса!
Я хутко заступила пані.
Втім, ситуація розгорталася зовсім не так, як я очікувала.
Гуркіт!
— …Е-е?
— Га?
Людиною, яка трагічно гепнулася на килим, була ані я, ані пані.
Сріблясто-біла сукня жалісно розпласталася по килиму.
Панна Еванджелін схопилася за плече, немов людина, яку силою штовхнули в спину.
Що вона взагалі виробляє?..
— Що тут відбувається?
— Карлайле!
О, тільки не це.
Я затамувала подих і повернула голову.
Позаду пані йшли господар маєтку та його тітка.
— Панна Еванджелін, що трапилося? Га?
Графиня Кеблет із викривленим обличчям підбігла й підтримала панну.
Повітря в коридорі вмить завмерло.
— Дружино, мені потрібне пояснення.
— ……Пояснення? Моє?
— А хіба є хтось інший, окрім вас, хто міг би пояснити цю ситуацію?
Від цього холодного зауваження плечі пані заціпеніли.
У цей момент панна, яка досі сиділа на підлозі, накульгуючи, підійшла до них.
«Ну й вистава».
Я й сама падала, тому знаю: килим у цьому маєтку настільки товстий, що від такого легкого падіння навіть боляче не буде.
«Якщо тільки у неї кістки не зі спагеті!»
Витончена ручка панни легенько вхопила чоловіка за лікоть.
— Усе в порядку. Не сваріть пані надто суворо, Карлайл… Ой, ні, графе.
— Як це «усе в порядку»? Хіба можна так відступати, Карлайле?
— Так, тітонько.
Його темні зіниці погрозливо звузилися.
Чоловік важко натиснув на чоло й мовив:
— ……Ха, дружино.
— Ні! Не треба! Графине, з боку пані це цілком природно — я, мабуть, так її дратувала. Хоч я й справді найкраща подруга Карлайла, але…
Атмосфера вже геть просякла впевненістю, що пані штовхнула панну.
Пані була настільки приголомшена, що й слова не могла вимовити.
«Я бачила такі сцени в романах».
Головний герой помиляється, головна героїня зазнає несправедливих звинувачень…
І те, що мало б закінчитися в наступному розділі, розтягується на цілий том…
«Я цього терпіти не буду!»
Втім, якщо я, як наближена пані, просто скажу: «Пані її не штовхала!», то цього ніхто й слухати не стане.
Якщо так, то краще……
Я подивилася на панну, яка жалісно вичавлювала сльози.
«Чудово граєш».
Але ж суть акторської майстерності — це…
— Графе!
— Що ж, давай ти поясни…
— Це я її штовхнула! Пробачте!
Оцініть експресію, випещена панночко.
Я гепнулася на коліна й молитовно склала долоні.
Тканина моєї сукні була не з дорогих, тож спідниця не розпласталася так пишно, як у тієї панночки.
— Панна Еванджелін збиралася вдарити пані, тож я рефлекторно спробувала її зупинити, і це…!
— Сонет.
— Що?
Ніжна долоня торкнулася мого плеча.
Я м’яко відштовхнула цю руку й схилила голову.
— Я готова покірно прийняти будь-яке покарання!
— І ти гадаєш…… що це має хоч якийсь сенс?
A чому б і ні?
Зволоживши горло й очі, я опустила брови.
— Звісно, як служниця, я вчинила злочин, завдавши шкоди гості! Цьому немає виправдання!
— ……
— Але коли я уявила, що наша крихітна, коштовна й безцінна пані може постраждати…!
— ……
— Якби ця тендітна й вразлива пані зазнала найменшого ушкодження, о-о-о, я б…!
Зіниці графа розширилися.
Я міцно заплющила очі й затрусила головою.
— Від однієї думки про це моє серце розривається на шматки…!
— Намір захистити господиню, звісно, похвальний, але, панна Еванджелін…!
Ошелешена графиня Кеблет спробувала перехопити ініціативу, проте…
— Уявити тільки: якби на ніжній шкірі пані з’явився синець, як би їй було боляче?! Га?!
Тепер ця сцена повністю належала мені.
«Думаєш, ти одна вмієш падати на коліна?»
Та я на колінах можу весь маєток по периметру обійти!
Я на колінах поповзла вперед до графа й молила:
— Я можу прийняти будь-яке покарання!
Звісно, якщо ви справді наважитеся мене звільнити чи урізати платню, то нам усім кінець, але…
— Проте, господарю, благаю, не звинувачуйте пані!
— ……
— Це все через те, що я не розрахувала сили…!
— Сонет…!
— Пані…!
До мене підбігла пані, її рожеві очі були сповнені сліз.
Її тендітні руки обійняли мої плечі.
— Графе…
— Про яке покарання ти кажеш?! Що ти зробила не так?!
— Передусім…
— Сонет, ти завжди для мене…
— Кхм, кхм!
Підвівши голову, я побачила розгублені темно-зелені очі господаря.
Чоловік мовив із дивно виснаженим виразом обличчя:
— Для початку… я б хотів, щоб ви всі піднялись…
***
Спроба панни Еванджелін підлаштувати капость закінчилася нічим, а мене відправили на «перевиховання».
А «перевиховання» — це була звичайна розмова зі старшою служницею.
— Надалі будь обачнішою у своїх діях.
— Так.
— І ще……
Тонкі губи на мить завагалися, а потім розтулились:
— Чудова робота.
Старша служниця кинула лише цю коротку фразу й різко розвернулася.
«Непогано».
Під приводом «виховання» до пані тимчасово приставили іншу людину.
Штрафу мені не виписали, тож це була практично несподівана відпустка.
«Піти, чи що, подивитися на пана Юта… тобто дізнатися, як там справи?»
На шляху до лазарету я відчула на собі дивний погляд.
Це тривало вже кілька днів.
Красти я нічого не крала, тож проблем бути не повинно, але…
«Не хотілося б, щоб за мною пхалися аж до лазарету».
Я зупинилася в порожньому коридорі й зітхнула:
— Маєте що сказати?
— …Ік!
— Чому ви постійно ходите за мною? Вам немає чим зайнятися?
Не може такого бути.
Я примружилася й витріщилася на постать, яка переминалася з ноги на ногу. Обличчя здалося знайомим…
— Я, ну… Хотіла вибачитися.
— Вибачитися?
— Мені справді, справді шкода!
Карен.
Служниця з головного корпусу середньої ланки, яку ледь не вигнала пані.
«З чого б це вона раптом? Вона що, збожеволіла після того, як їй урізали платню на 3 роки?»
Жінка, прочитавши мої думки, почала квапливо пояснювати:
— Коли прийшла нова пані, моїх колег почали одного за одним звільняти, людей змінювати… Я так сильно злякалася.
— …
— А потім з’явилася ти, і коли я побачила, як добре ти ладнаєш із пані, мені стало так прикро… Адже мої друзі через ту людину вмить утратили роботу.
— ……
— Тому хоч я і знала, що ти ні в чому не винна, але все одно чіплялася до тебе.
Коротше кажучи, через стрес у неї відшибло здоровий глузд.
«Цілком зрозуміло».
Вона переймалася не за себе, а за колишніх колег, яких виставили геть.
— Але ти… Попри небезпеку перед пані, ти заступилася за нас… Я була так вражена.
Гм?
Вражена?
Я зроду не наражалася на небезпеку й нікого не захищала.
Проте жінка, розчулена бозна-чим, гаряче випалила:
— Твоя великодушність! Твоя широта душі! Мені аж соромно за себе!
— …
— Тож я вирішила! Сонет Фосо, я зроблю для тебе все, що завгодно!
— Та не варто…?
— Кажи що завгодно!
— Та ні…
«А, стривайте-но».
Карен, 10 років стажу служницею в маєтку Еддівелл.
Зараз її обов'язки…
— Ти справді зробиш усе, що завгодно?
— Усе, що в моїх силах!
— Тоді……