Розділ 28 — Розділ 28

— Придивися краще до панни Еванджелін.

— ……Гм?

— Карен, ти ж її обслуговуєш, правда?

— Ну, так, і що?

— Дізнайтеся, будь ласка, чому ця гостя так раптово прибула до маєтку.

Погляд жінки змістився на потилицю співрозмовниці.

Карен стишила голос і зашепотіла:

— Вона ж приїхала за тіткою пана, чи не так? Щоб стати новою господинею.

— І з якої це причини?

Панна Еванджелін жодного разу особисто не заявляла про свою мету, але думка слуг була одностайною.

Вижити нинішню графиню, у якої практично немає опори, і зайняти її місце.

«Отож і питаю: чому?»

Панна Еванджелін.

Якщо вона подруга дитинства графа, то її рід теж не з простих.

«Спробувати розхитати вже одружену пару та вклинитися туди?»

Це був занадто високий ризик.

Яким би заплутаним не був родовід аристократів, немає жодної потреби навмисно створювати привід для скандалу.

— Карен, я хочу знати її справжню мету.

— Мета…… та хіба вона є? Вона просто до безтями закохана в пана, от і все.

Кохання, кохання.

Слово, що крутилося на язиці, було надто знайомим.

Сміх та й годі.

— Кохання…… навряд чи, правда?

— Ні?

— Ні.

Я аж надто добре знала, як виглядають очі закоханої людини.

Панна Еванджелін не кохала Карлайла Еддівелла.

— Це видно навіть по її погляду.

— Та це ж просто припущення……

— Хай там як, я тебе прошу.

У мене не було наснаги переконувати її.

«Рано чи пізно вона й сама це зрозуміє».

Для людини, яка прокрутилася в маєтку майже 10 років, вона точно не була з тих, хто зовсім нічого не розуміє.

Я поправила пасмо волосся, що впало на груди, і мовила:

— Ти ж сама казала, що зробиш все, що завгодно.

— Т-так, точно! Я зроблю все можливе!

— Тож зроби це, будь ласка.

— Навіть якщо це коштуватиме мені життя!

— Грошей ти мені не платиш, тож залиш своє життя собі.

Карен рішуче кивнула й пішла. Її рухи були куди швидшими, ніж під час того недолугого стеження.

«Завдяки цьому роботи поменшало».

Поважні особи зазвичай не добирають слів перед слугами, тож, крутячись поруч під приводом прислуговування, вона навіть не викличе підозр.

Тепер з’явилися новини, які можна переказати Ютові Белвіту.

«Зрадіє, мабуть».

Хотілося б на це сподіватися.

Густі вії, що кидають довгу тінь, покриваючи майже все око……

«Так давно його не бачила».

Здається, ще трохи — і почнеться справжня ломка.

Можна прожити життя, зовсім не бачачи цієї краси, але побачивши хоч раз, хочеться дивитися на неї знову й знову.

Щойно показався кабінет лікаря, я підбігла й відчинила двері.

— Пане Юте!

Пане Юте, пане Юте……

Моє звернення відбилося луною від стін порожньої кімнати.

Серед тиші відлунням чувся звук неквапливих кроків.

— Хто це?

Погляд з-за окулярів був роздратованим.

Білий халат до колін вказував на професію господаря голосу.

«Він ділить кабінет з іншими лікарями?»

Щоразу, коли я приходила, він був один, тож я геть забула про таку можливість.

Я швидко натягнула чергову ввічливу посмішку.

— Я прийшла провідати лікаря Белвіта.

— Цей тип? Він ненадовго вийшов.

— О, а з якої справи він пішов?

— Не знаю. Не сказав, що їде далеко, тож повернеться до заходу сонця.

Тонкі губи зневажливо скривились.

— Якщо ви, звісно, не якась його таємна кохана.

— ……

— Кохана, чи що?

— Та ні, не думаю, що в нього є якась там кохана.

Якби вона була, я б про це точно знала.

«Скоріше навпаки — будь-який інтерес такого штибу здавався йому обтяжливим».

Він аж так переконував мене, що геть не має подібних намірів.

Чоловік прижмурився й сказав:

— Ні, я про тебе. Ти що, не кохана Белвіта?

— Я?

— Тут покоївки дещо плескали язиками.

— Це неправда.

— Справді……?

— Та й зустрічатися з ним я не хочу.

Я б не стала займатися настільки неефективною справою, але…

«З Ютом Белвітом треба бути особливо обережними щодо судинних захворювань.»

Я помахала долонею з боку в бік, і чоловік вмить змінився в обличчі.

— Виявляється, у тебе кращий смак, ніж здається.

— Що?

— Цей тип поводиться вкрай нестерпно.

Чоловік присів на край кушетки й насупив брови.

— Легковажний, постійно підлещується, а всередині — порожнеча, жодної щирості.

— Гм……

— Усі люди йому вірять, а ви чули, що про нього кажуть?

— Що саме?

— Я чув від друга свого друга, що ще до приїзду сюди він добряче погуляв.

— ……

— З попередньої роботи його вигнали саме через те, що він крутив романи направо й наліво, цим усе й сказано.

Якби Юта Белвіта тут не було, я б краще просто пішла, але язик цього чоловіка й не думав зупинятися.

— Знаєш, як було в його перший робочий день? Постійно хіхікав і фліртував зі служницями…… ну й спритний же тип.

— Не міг же він плакати зі служницями.

— Якби не цей тип, Розі б зі мною не розійшлася!

— ……

— З приходом Юта Белвіта вона змінилася за один день! Клятий покидьок.

— ……

— Розпусник, який грається чужими почуттями…… Що в ньому взагалі всі знаходять?

Чоловік провів рукою по обличчю, і його погляд змінився.

Підвівшись із кушетки, він ступив крок у мій бік.

— Між іншим, я тебе раніше не бачив. Ти де працюєш?

— Зараз я допомагаю пані.

— А-а, ось воно що……

Тонкі губи поволі розтягнулися в посмішці.

— Навіщо ти шукаєш Белвіта?

Його голос пролунав тихіше, ніж на початку.

Чоловік підійшов так близько, що через товщу лінз можна було розгледіти його очі.

— Я теж можу тебе оглянути. Досвіду в мене точно більше, ніж у нього.

— Дякую, не треба.

— Та не соромся. Ти ж із тих, кому обов'язково потрібен саме Белвіт, так?

Що за нісенітницю він верзе?

«Піти, чи що».

Проте просто так піти заважала позиція.

Моє тіло опинилося в пастці між столом та цим чоловіком.

«Для жінки……»

На краю стола зблиснула ручка. Незакрите перо гостро зблиснуло чорнильним кінчиком.

«Встромити йому в потилицю, чи що».

Подивимося, скільки ще це триватиме.

Рука, що простягнулася за спину й схопила ручку, міцніше стиснула пальці.

— Я нічим не гірший за нього.

— Стандарти у всіх різні.

— Справді? Тоді годі ламатися…

— Панно Сонет.

Почувся звук відченення дверей, і одразу ж обережне тепло м'яко торкнулося мого передпліччя.

— Ви довго чекали? Вибачте, що запізнився.

Сріблясті вії вигнулися в ідеальній дузі.

Ют Белвіт м'яко розділив мене й того чоловіка.

— Перепрошую, на хвилинку.

— Гей, Юте Белвіте, ти……

— Докорятимете мені, коли будемо самі. А зараз я б хотів спокійно поговорити з гостею.

— Нахабний тип. Ти що, гадаєш, будеш постійно ходити з високо піднятим носом?

— ……

— Скоро всі дізнаються твою справжню сутність! Такий мерзенний тип, як ти……

— Так-так, як скажете. А тепер ми підемо.

Він посміхнувся з усіх сил.

Чоловік плюнув услід колезі:

— Сміття, яке відбирає чужих коханих!

Ют Белвіт без жодних заперечень чи підтверджень вивів мене геть.

***

— Перепрошую…

— Та ні, все гаразд.

Ют, який привів мене до своєї кімнати, заговорив першим, як тільки я відкрила рот.

— Панно Сонет, я……

Його червоні губи то розтулялись, то стулялись.

З них не вилетіло жодного слова, але я знала, що він хоче сказати, тому відповіла першою:

— Я знаю.

— ……Що саме?

— Ви зовсім не такий безнадійний покидьок, як казав той чоловік.

— ……

— Я знаю, що ви не крутили романи на ліво і на право, не відбирали нічиїх дівчат і не гралися з людьми.

Його темні зіниці злегка затріпотіли.

— Звідки ви знаєте?

— Ви ж і раніше про це казали.

— ……

— Ви ж майже в істериці благали мене не зрозуміти вас неправильно, то як я могла про це забути?

Майже благаючи не сприймати його прихильність у такому сенсі, він наголошував на цьому з усіх сил.

Тоді я дещо засмутилася, але, якщо подумати, самому фігуранту цієї історії було куди гірше.

«Якби мої благі наміри сприймали лише так, мені б теж це не сподобалося».

Тим паче, якщо потрапити в оточення таких чуток, як щойно, стане ще гірше.

— Вам не потрібно виправдовуватися.

— А, ні, тобто, панно Сонет, ви мене……

Його зазвичай яскравий погляд здригнувся.

— Ви мені вірите?

Вираз обличчя, який я бачила вперше.

Очі злегка почервоніли.

— Так.

— ……Дякую.

Атмосфера чомусь стала ніяковою.

Людина, яка зазвичай легко заводила розмову на будь-яку тему, тепер мовчки стиснула губи.

— Навіщо ви виходили?

— О, вихід! Це через це.

З паперового пакета висипався вміст.

Ют стиснув це довгими пальцями й сором'язливо посміхнувся.

— Допоможете мені?

— Ой, що це?