Розділ 2 — Розділ 2

— О, мене звати Ют Белвіт.

Оскільки я нічого не відповіла, чоловік невимушено відрекомендувався.

— Сусід… хоча ні…

Його свіжі зелені очі скосилися на руїни. Від вщент зруйнованого будинку в прямому сенсі залишилося тільки порожнє місце.

— Мешканець того дому, що був по сусідству.

— Я знаю.

Як же мені не знати?

Навіть якщо жити тільки за маршрутом «робота — дім», хто твій сусід, усе одно знаєш.

До того ж Ют Белвіт… був людиною, яка мені таємно подобається.

Ні, мабуть, треба казати «подобалася» в минулому часі?

«Чоловік, якого я таємно кохала — сектант».

Вірю я в романтику?

«Та хіба в таке повіриш?»

Якби це була якась нова релігія, що стала популярною в сусідній країні, я б і то менше здивувалася.

Чоловік, який приязно усміхався, виглядав безтурботним, зовсім не схожим на людину, чий дім щойно зник. Густі вії були прекрасні, наче пір'я жайворонка…

«Отямся».

Я міцно стиснула кулаки й підвелося. Чоловік відносно цього трохи підняв парасольку вище.

Якби не ті перші слова, я б просто щиро насолоджувалася цією добротою……

Шкода, що реальність не дозволяє прийняти таку турботу від цього вродливого чоловіка як є.

«Я й не сподівалася, що все вийде добре».

Але щоб відмовлятися від почуттів через те, що він виявився сектантом — такого повороту я не чекала.

«Яка ж у мене нещасна доля».

Дім завалився в один день, з роботи звільнили того ж дня без попередження, а чоловік, у якого була закохана, виявився сектантом.

«Чекай».

Але ж немає гарантії, що він обов'язково сектант?

«А що, як я почула це неправильно?»

Він міг сказати «Вам подобається романтика?» або «Яка романтична ситуація, правда?»!

«Через шум дощу я могла просто погано розчути».

Цілком імовірно!

Я відкинула намоклі пасма й запитала:

— Перепрошую, що ви щойно сказали?

— Щойно?

Мила срібляста голова злегка нахилилася вбік. Видавши коротке «а-а», він чисто й чітко повторив:

— Ви вірите в романтику?

М-да.

Бувай.

«Нічого я не помилилася».

Чоловік, у якого я була закохана, і справді виявився сектантом.

Я з зусиллям стримала сльози в очах і кивнула.

— Зрозуміло!

Здавна казали, що з такими людьми краще в суперечки не вступати.

Я спокійно кивнула й зробила крок назад.

М'яко, крок, другий……

От тільки проблема була в тому, що відстань між нами анітрохи не збільшувалася.

— Чому… чому ви йдете за мною?

— Я справді не якась дивакувата людина.

— Усі так кажуть на початку. У мене немає грошей.

— Та я це знаю.

Чоловік на мить кинув погляд у бік руїн.

Здавалося, що в мене зараз горлом піде кров.

— Гм, може, варто було сказати по-іншому? Дасте мені ще один шанс?

— Який ще шанс?

— Я просто вперше кажу подібне, тож яка тональність вам більше до вподоби?

Та що з ним таке?

Він виглядав таким розпачливим, що здавався втричі підозрілішим.

«Навіщо такому вродливому чоловікові благати мене про щось?»

У нього ж, здається, і друзів купа.

На відміну від мене, до якої гості заходили вкрай рідко. У вихідні за стіною часто чулися шум і веселощі.

«Невже вони всі заодно?»

Можливо, вони всі були зачаровані цією його неймовірною красою.

— Я знаю, що це звучить дивно, але я справді серйозно.

— Так. Звучить справді дуже дивно й дуже серйозно.

— Сонет, я без вас не впораюся!

— А звідки ви знаєте моє ім'я?

Невже мої особисті дані вже продали?

Коли я прижмурилася й придивлялася до нього, чоловік поплескав себе кулаком по грудях:

— Ми ж два… ні, три роки були сусідами!

— …

— У перший день після переїзду ми відрекомендувалися одне одному. Забули?

— Ні, не забула, але……

Щоб такий вродливий чоловік пам'ятав моє ім'я, яке я назвала лише один-єдиний раз…

«Усе-таки це підозріло».

— Ви щойно запитали, чи вірю я в романтику, правда?

— Так!

— Я не вірю.

— Нічого страшного, відтепер повірите!

— Кажу ж вам, я не вірю!

— Усі спочатку так кажуть.

— У цьому світі єдине, чому можна вірити — це рахунок у банку на моє ім'я, а ви про що……!

— І справді, немає нічого надійнішого за гроші.

А ви розумієтеся на речах, Юте!

Тримаючи парасольку однією рукою, чоловік підняв великий палець і розраховано засміявся.

— Панно Сонет.

Поки я зупинилася, чоловік швидко скоротив відстань.

Його витончені риси обличчя виглядали настільки чистими, ніби він за все життя не скоїв жодного поганого вчинку.

— Благаю, вислухайте мене хоча б один раз.

Що?

Його довгі повіки мило здригнулися. Свіжий, прохолодний аромат торкнувся мого носа…

«Обличчя, обличчя, обличчя надто близько!»

Це була відстань, на якій виразно видно маленьку родимку під його правим оком.

Чи нормально ангелу сходити на землю? З погляду релігії тут немає проблем?

Крізь вир різноманітних думок вирвалися лаконічні слова:

— Ну…… тоді послухаю.

***

— Дозвольте відрекомендуватися ще раз: Ют Белвіт, лікар.

— ……Сонет Фоса, покоївка.

Зваблювати людей зовнішністю — це підло.

— Пригощайтеся. Тут кава дуже смачна.

Припідняті в посмішці кутики губ усе ще виглядали гарно, але зараз важливе було не це.

Я намагалася зібрати до купи думки й щільніше загорнулася в товстий рушник.

Кав'ярня, куди мене привів беззаперечний сектант і потенційний шахрай, була тихою через пізню годину.

— Може, перекусите чимось легким? Суп? Хліб?

— Юте, а ви самі як?

— Я?

— Ви ж теж раптом залишилися без дому. Навіть якщо захочете зняти гроші, у вас немає документів……

Щоб відновити їх, знадобиться хтозна скільки часу, від однієї думки про це боліла голова.

Чоловік замовив для мене гарбузовий суп і столовий хліб, після чого відповів:

— Зі мною все гаразд.

— Гаразд?

— На такий випадок я завжди носив цінні речі із собою.

— Ви що, знали, що таке станеться?

— Звісно.

Може, мені все ж краще втекти просто зараз?

Поки я вираховувала, що можна зробити з моїми 2 срібняками й 7 мідяками, Ют Белвіт буденно додав:

— Холоднокровний чоловік робить усе можливе й неможливе заради дружини, з якою одружився за розрахунком. Звичайна ж історія, хіба ні?

— У якому взагалі світі ви живете?

— У романтиці.

— ……Що?

— Панно Сонет, цей світ — це романтика.

— ……

Піти додому, чи що?

— Якщо точніше, світ, у якому живуть головні герої романтичного твору.

Ах, у мене ж немає дому!

Що більше чоловік переконував, що він не підозрілий, то підозрілішим здавався.

— Ви ніколи не знаходили це дивним? Чому серед високопоставлених осіб так багато гарних і вродливих людей?

— Мабуть, тому, що вони добре за собою доглядають.

— Ні. Тому що вони головні герої.

— О, ось воно що!

Я гадала, що, пройшовши шлях від гувернантки до покоївки в маєтку, навчилася професійно реагувати на будь-яку нісенітницю.

«Мені ще вчитися й вчитися».

Я подумки злегка посварила себе.

— Менше з тим, припустимо, що цей світ — романтика. І що ж ви хочете мені сказати?

— Панно Сонет Фосо.

Його голос пролунав на пів тону нижче й м'яко відбився в повітрі.

Його довга долоня накрила тильний бік моєї кисті.

«Це оголошення війни, що він не залишить моє серце в спокої?»

Вологе від дощу сріблясте волосся під білим світлом віддавало блакиттю.

— Чи не бажаєте ви разом зі мною покласти край цій остогидлій романтиці?

— …

— Раніше за оригінал… ні, раніше, ніж заплановано.

— Навіщо мені це робити?

— Ви чули вислів, що не варто втручатися в чужі любовні справи?

— Чула.

— Але ж бути втягнутими в чужі чвари через становище головних героїв — це доля таких другорядних персонажів, як ми.

— Другорядних персонажів?

Чоловік усміхнувся, почергово вказуючи кінчиками пальців то на мене, то на себе:

— Хіба вас ніколи не затягувало в чуже кохання, як сьогодні?

— Ну…… таке бувало й раніше.

— Часто?

— Спеціально сьогодні після обіду мій господар, тобто колишній господар, звільнив абсолютно всіх кухонних робітників.

— Тоді розмова буде простішою. Ми просто по черзі усунемо такі події.

Чоловік нахилив тулуб уперед і повільно кліпнув.

Його зелені зіниці сяяли яскраво й чисто.

— Мені самому це не під силу. Мені потрібна допомога.

— ……Гм.

— Не знаю, як щодо головного героя, а от наблизитися до головної героїні буде вкрай складно…… Можливо, доведеться ризикувати життям.

— Життям? Хіба романтика — це не щось світле й грайливе?

— Панно Сонет, ви ніколи не читали любовних романів?

— Я?

— Жодного разу?

— Так.

— Що ж…… Кажуть, кохання буває кривавим.

— А чому саме я?

Прямо зараз, якби цей чоловік просто крикнув «Допоможіть!» посеред площі, знайшлася б купа охочих вишикуватися в чергу.

Чоловік, якого я довго кохала, відповідав із хитрою посмішкою:

— Звісно ж, через вашу стійкість духу й багатогранність, панно Сонет.

— Мою…… стійкість духу?

— Звісно…

Брехня!