Розділ 29 — Розділ 29

«Панно Сонет, цей світ — це роман».

«…»

«Якщо точніше, світ, у якому живуть головні герої любовних романів».

Коли я вперше це почула, то подумала, що це абсолютна нісенітниця.

Адже...

«Тоді хіба Ют Белвіт не мав би бути головним героєм?»

Ют Белвіт казав, що він такий самий статист, як і я.

Роль без жодної ваги, про яку навіть невідомо, з'являється вона взагалі чи ні.

«Хіба це має хоч якийсь сенс?»

Тепер, коли я прочитала чимало романтичних романів, я була переконана в цьому ще більше.

Ют Белвіт — ідеальна кандидатура на головну роль.

Сяюча посмішка, чуйний характер, бездоганні манери.

Коли я вперше висловила свій сумнів, Ют Белвіт рішуче похитав головою.

«Я не підходжу».

«Чому це?»

«Не відповідаю вимогам».

Та навіть покидьки з вадами в характері, які не гребують викраденнями та ув'язненнями, стають головними героями!

Чого ж тобі бракує?!

Але оця його причина...

Пасма волосся, що ковзали між кінчиками моїх пальців, були дивовижно м'якими.

У прямокутному дзеркалі поряд відображалися я та Ют.

— Дякую вам. Якби я робив це сам, це б точно затягнулося надовго.

— З фарбуванням зазвичай так і є.

Що більше шарів прозорої рідини я наносила, то більше тануло срібло.

З-під нього визирало каштанове волосся, відтінком близьке до кольору стиглої пшениці.

«Схоже на пшеничне поле».

Поки я заворожено розглядала змінений колір волосся, Ют м'яко додав:

— Від самого початку це було фарбування. Оце — моє справжнє волосся.

— Це не фарба, а...?

— Перед тим як наносити новий шар, потрібно спочатку змити старий.

Оце розчинник, а ото — нова фарба.

Його довгий вказівний палець по черзі вказав на баночку в моїх руках і на схожу на фарбу суміш.

— Ви ніколи не фарбувалися, панно Сонет?

— Ніколи в житті.

— Місцеві жителі цим майже не займаються. Добре хоч це столиця, тож тут бодай є фарба для волосся.

Його брови та вій також невдовзі набули кольору волосся.

«Гарно».

Я міцно стиснула в руках гребінець і баночку й глибоко вдихнула.

Зелені очі, що визирали з-під каштанових вій, виглядали лагіднішими, ніж зазвичай.

— Чому, кхм, чому ви пофарбувалися? Аби чепуритися?

Що зі справжнім волоссям, що зі сріблястим — у нього неймовірно небезпечна зовнішність, хіба є якась різниця?

Ют торкнувся своїх густих брів і пояснив:

— Каштанове волосся — це небезпечно.

— Прошу?

— Панно Сонет, чи знаєте ви про ймовірність смерті та рівень ризику для чоловіків із каштановим волоссям?

Зелені очі, що відбивалися в дзеркалі, були надзвичайно серйозними.

Tримаючи фарбу, я зафіксувала погляд на його каштановій маківці. Слава богу, що Ют Белвіт сидів на стільці.

— Люди з каштановим волоссям мають високу ймовірність передчасної смерті.

— …

— Вони гинуть замість головного героя, або ж їхня смерть стає поштовхом для його пробудження, або ж їх вбивають задля показовості.

— Задля якої показовості?

— Це смерть, яка відчувається як оголошення наступного розділу разом із завершенням мирного часу.

— Що, перепрошую?

— Або ж вони гинуть просто перед зустріччю з фінальним босом. Хм, це теж, мабуть, для пробудження головного героя.

— …

— Згідно зі статистикою, це саме так. У людей з каштановим волоссям високий рівень смертності.

«Ще відтоді, як він купував той амулет, у мене були підозри, але щоб аж так...»

Я закрутила кулон на ланцюжку й заперечила:

— Чи не тому це, що більшість жителів королівства мають каштанове волосся?

І помічник графа, і хатня робітниця, і навіть моя подруга були з каштановим волоссям.

«Зібрати б усіх слуг у цьому будинку — і то більше половини матимуть каштанове волосся».

— Оскільки їх багато, то й вірогідність цілком природно зростає.

— Це зовсім інший рівень!

— …

— До гарненького чоловіка з каштановим волоссям у кращому випадку ставляться як до другорядного любовного інтересу!

— …

— Панно Сонет, я розкажу вам одну загадку.

— Так...

— У романах, де чоловіки змагаються за одну дівчину, чи знаєте ви, хто зрештою залишається з головною героїнею?

— Той, у кого більше грошей?

Ют мовчки й м'яко усміхнувся.

— Ні, це ж роман. Е-е... Той, хто вродливіший?

— …

— Той, у кого вищий статус?

— …

— Той, хто дужче любить головну героїню?

Його посмішка ставала дедалі глибшою.

Вислухавши мої відповіді, він бадьоро мовив:

— Чорноволосий.

— Чорн... що, перепрошую?

— Чорноволосий — це головний герой.

Я подумала, чи це не якийсь незрозумілий жарт, але тон його був абсолютно серйозним.

— У крайньому разі — білявий, або ж сріблястоволосий.

— Але ж колір волосся — це лише особисті вподобання.

— Зазвичай воно так і є, але...

Зелені очі, що відбивалися в дзеркалі, хитнулися вліво та вправо.

Я стежила за цим рухом, зафарбовуючи каштанове пасмо у сріблястий колір.

— Панно Сонет, який колір волосся у короля?

— Золотавий, правда ж?

— А у головного державного радника?

— Золотий.

— А у вашого тутешнього господаря?

— Чорний.

— А в колишнього працедавця панни Сонет?

— ...Чорний.

— Отож-бо й воно, — наспівуючи, розтлумачив Ют Белвіт. — Слова панни Сонет також не позбавлені сенсу.

— …

— Зазвичай чоловіки з чорним волоссям вродливіші, багатші й мають більше влади.

— То ви хочете сказати, що через те, що вони менш вродливі, менш багаті й мають менше влади, у них вища ймовірність померти?

— Якщо дивитися ширше, то так, але зазвичай каштанове волосся — це символ другорядного чоловічого персонажа.

— Другорядного чоловічого персонажа...

Раніше я б цього не зрозуміла, але тепер знаю.

Чоловічий персонаж, який любить головну героїню, але з яким вона так і не залишається.

— Інше значення другорядного чоловічого персонажа — це самопожертва.

— Справді... так?

— Краще від початку перекрити будь-яку можливість. Хоча у простих людей є і свої труднощі, звісно.

— …

— Але у другорядного чоловічого персонажа куди більше шансів померти, отримати каліцтво на все життя або бути висланим із країни, ніж у звичайного статиста.

Які ж небезпеки чекають на шатенів у світі романтики!

Ют тяжко зітхнув.

— Та й до помічників ставляться приблизно так само.

— А з цією професією що не так?

— Це популярна професія серед розумних шатенів. Втім, якщо розбирати все до дрібниць, то й лікарем бути небезпечно...

Його білі повіки повільно заплющилися.

Коли очі розплющилися знову, важко було збагнути, що саме в них відбивалося.

— Адже мені треба повернутися додому.

— До чого тут дім...

— А у вас, панно Сонет, за цей час нічого не сталося?

— ...А що, як пані розлучиться?

— На обличчі графа немає знаків розлучення. Хіба що можливість стати вдівцем.

Це була настільки чітка й вичерпна відповідь, що всі мої кількаденні роздуми миттєво знецінилися.

Ют нахилив підборіддя, щоб мені було зручніше наносити фарбу, і мовив:

— Типаж великого пса за статистикою саме такий.

— Хто великий пес, господар?

— Саме так. Здається байдужим, але насправді вирізняється високою відданістю, як доберман.

Щоб така людина, яка розкидається погрозами звільнення, була схожа на великого пса?!

«Огидно...»

Хіба йому не більше пасує змія чи скорпіон?

— Якщо вже говорити про великого пса, то хіба ви, пане Юте, не підходите більше?

І волосся м'яке, і погляд лагідний, і шкіра...

«Ой».

Я квапливо повернула руку, яка рухалася неусвідомлено, на місце.

Заледве не торкнулася щоки Юта Белвіта без його дозволу!

«Він же не помітив? Не помітив? Не помітив?»

На щастя, чисті зелені очі лише спокійно кліпали.

— Та... Та якщо вже про це! Господиня сказала дивні слова!

Я сильно стисла, видавила фарбу й опустила очі.

— Вона сказала мені, що більше ніколи не дозволить мені зазнати такого приниження.

— Раптом?

— Нічого особливого перед цим не сталося.

— Судячи з репліки, це типове пробудження. А що саме відбулося?

— Справді дрібниця. Графиня Кеблет хлюпнула мені на руку супом...

— Що?

— І я просто простояла так до кінця обіду. А після цього...

— Н-н-негайно давайте я вас огляну!

Чоловік, який досі сумирно сидів, раптом підхопився зі стільця.

Його велика рука смикнулася, ніби намагаючись щось схопити.

— Опіки не можна недооцінювати!

— Та це ж дурниці.

— Що ви таке кажете!

— Він був навіть не дуже гарячий.

— Все одно!

— Зачекайте-зачекайте!

Він явно не збирався так просто відступати.

«Оце і є так звана професійна етика?»

Я міцно притиснула його за незграбні плечі назад донизу й мовила:

— Тільки... тільки закінчу з віями...!

Я не могла втратити таку можливість роздивитися цю красу зблизька.

— ...Як тільки закінчите, я одразу ж огляну вашу руку.

— Звісно! Можете оглядати хоч цілий день!

Ют незадоволено скривив губи, але розслабився та заплющив очі.

Його вій, осяяні сонячним світлом, були схожі на ранньоосінню землю.

— У решти вашої родини такий самий колір?

— ...Ні.

Щоразу, коли я ледь торкалася його вій, край моєї долоні майже торкався його губ.

Щоразу, коли Ют розтуляв рот, його подих лоскотав мою шкіру.

— У матері платиновий блонд, у батька — чорне волосся.

— А-а.

— Я чув, що каштанове волосся було в моєї бабусі по батьковій лінії.

На світло-каштанові вій поступово лягало непрозоре срібло.

Я обережно проводила по кінчиках, стежачи за тим, щоб фарба не взялася грудками.

— У відрядженні більше нічого не сталося?

— Здобутки були чималі. Якби зважали на стаж, я б не зміг поїхати, тож мені пощастило.

— Тут багато особистих лікарів. Чому поїхали саме ви, пане Юте?

— Це тому що...