Розділ 30 — Розділ 30

Ют погладив себе по щоці й мовив:

— Тому що я вродливий.

— …

— Ц-це, звісно, панна Сонет може й не погоджуватися, але…!

— О, що ви маєте на увазі?

— Вподобання щодо зовнішності дуже різняться залежно від людини, тож, звісно, панна Сонет може вважати, що я невродливий!

— Та ні, що ви взагалі...

— Те, що я гарний — це факт, але я зовсім не нав'язую цей загальноприйнятий факт панні Сонет...

— Та про що ви взагалі говорите...

Відкрите через нанесену фарбу чоло було опуклим та виразним.

Пряме перенісся, пухкі губи й виточене підборіддя.

Я стримала порив торкнутися кожної з цих рис і мовила:

— Які ще розбіжності та вподобання?

— ...

— Хіба краса пана Юта піддається таким критеріям?

— ...Що?

— Якщо кілька людей не вірять у це, то хіба ж Земля перестане крутитись?

— Ви хочете сказати, що моя краса — рівня обертання Землі навколо власної осі?

— А хіба ні?

Щоб я — і не погодилася з красою Юта Белвіта?

Що за нісенітниця?

Це геть смішно.

Маючи таку зовнішність, припускати подібні марні можливості — це справді підступно й мило.

— Панно Сонет, ви хіба не байдужі до моєї зовнішності?

Якби це було так, хіба я б сиділа тут і займалася з вами цією дурницею?

— Я теж маю очі.

— Справді?

Його верхня частина тулуба, що сиділа на стільці, різко нахилилася в мій бік.

Незграбні плечі, здавалося, от-от торкнуться моєї талії чи ліктя.

— Так... Від вашого волосся тхне фарбою, тож відсуньтеся назад.

— А.

Він ніяково відсів на місце, нагадуючи велике цуценя.

— Пане Юте, ви справді... здається, зовсім не відчуваєте дистанції.

— Справді?

— Наче собака, що кидається на кожного, кого бачить.

— Бо мені це подобається.

Густі вій описали м'яку дугу.

Вишукане поєднання срібла й пшеничного відтінку сяяло, купаючись у сонячному світлі.

— Боже мій...

Юта Белвіта слід негайно відправити до храму.

Що за безневинна й добра посмішка?

Рідкісна людина в наш жорстокий час.

У мене мимоволі пересохло в горлі.

— Фарбу так і залишати?

— Достатньо витерти вологим рушником уздовж пасм. Це я сам...

— Я сама зроблю!

Я одразу ж вибігла до ванної кімнати.

Мені треба було ненадовго ізолюватися від зовнішності Юта Белвіта.

«Боже, я зійду з розуму, їй-богу».

Планування ванної кімнати було простим.

Я швидко знайшла товстий рушник і змочила його водою.

Якби могла, я б занурила власну голову під кран.

«А-а-а! Я кохаю тебе!»

Як людина може бути такою милою!

Безшумно прокричавши це, я повернулася до Юта Белвіта.

У кожному місці, де торкався рушник, спалахувало виразне срібне сяйво.

— Хай там як, і що з того, що пан Ют вродливий? Як це пов'язано з відрядженням?

— Усе через нашого головного героя.

— Через господаря?

— Так. Ви б бачили, як він насторожується, варто йому побачити чоловіка віку пані.

— Ну, між господинею та господарем чимала різниця у віці.

— Як для цього, то він, здається, і до помічника ставиться з пересторогою.

— А той чому...?

— Це базова якість головного героя. Ревнувати до кожного, хто близький з головною героїнею, навіть якщо це брат чи син...

— Хіба це не означає, що він просто поводиться не відповідно до свого віку?

Графу Еддівеллу зараз тридцять років.

Ют Белвіт бурмотів щось дивне.

— Для нас це добрий знак. Зважати на інших і ревнувати...

— Але ж ви здолали таку далеку дорогу туди й назад без жодної доплати?

— Все гаразд. Завдяки цьому я здобув несподівані результати.

Волосся чоловіка, з якого повністю витерли фарбу, стало бездоганно сріблястим.

— Щодо панни Еванджелін перейматися не варто.

Ют підхопився з місця, витягнув із шухляди папку й простягнув її мені.

— Це...

Кілька десятків фотографій, на яких була лише одна людина.

Якщо точніше, це були знімки газет, де згадувалася ця людина.

— Це було в кімнаті графа. Здається, він зібрав геть усі газети, у яких згадувалася Клара Еддівелл.

— ...

— Газета «Ронда» не дуже добре імпортується до Сельсіна, тож він купував її приватно. Оскільки головна героїня не має великої ваги в королівстві Ронда, це практично все, що про неї є.

Шорсткий папір чітко зберігав обличчя господині.

Я була в шоці.

— Пане Юте, це ж...

— Трохи моторошно, правда? Але я гадав, що це звичайний шлюб за розрахунком, а виявилося, що сюжет «вони зустрічалися в минулому» доволі поширений...

— Ви купили фотоапарат?

— ...Що?

— Це ж дуже дорога модель, хіба ні? Ні, фотоапарат сам по собі дорогий, але цей...!

Я підняла фотографію вище й уважно її роздивилася.

Ця чіткість!

Ця передача кольору!

Якість не поступалася енциклопедії тварин, яку носив із собою професор з академії.

— Це ж не ваш, правда? Ви його позичили?

— Ні, я справді його купив.

— О, Боже мій...!

Я подумки підрахувала вартість фотоапарата, плівки та проявлення.

Я взагалі ніколи не бачила, щоб звичайні люди носили із собою фотоапарат!

Це ж дорога річ, яка є хіба що в журналістів газет!

«Рік, ні, за таку річ треба збирати гроші щонайменше два роки!»

Суха слина важко покотилася горлом.

— В-він же був не такий дорогий? Купили в якогось знайомого багатія за безцінь...?

— Я купив найновішу модель в універмазі.

— Пане Юте, ви багатій? Ви зі шляхти?

Ют Белвіт ніяково посміхнувся й відвів погляд.

Я була готова знепритомніти.

— Економте гроші! Боже мій, скільки ж це коштує!

— А навіщо мені економити?

— ...Що?

— Я ж не заберу їх із собою, коли йтиму. Треба витрачати, коли є потреба.

Ой, леле, за ці гроші можна було б негайно винайняти цілу квартиру!

Я закинула голову, щоб стримати сльози, що підступали до очей.

— У... у вас зазвичай багато приводів робити фотографії?

— Придбав про всяк випадок. Не думав, що це згодиться ось так.

— О, Боже мій, матінко моя...

Втім, зараз був не час згадувати маму.

Моя мама точно б підняла великий палець вгору й сказала: «Це теж досвід».

Але, мамо, що робити, якщо через цей досвід він залишиться без копійчини в кишені...

— Пане Юте. Я розумію, що це дуже приватне й нетактовне запитання...

— Кажіть як є.

— Ви працюєте заради хобі?

— Ви й справді кажете дуже просто.

— У вас є пасивний дохід чи спадщина, яку ви отримаєте впродовж 10 років?

— Ні.

— Накопичення, ви робите накопичення?

— Ні.

— А я-як ви розпоряджаєтеся платнею...?

— Витрачаю стільки, скільки отримую.

— Тоді як ви купили фотоапарат?

— У розстрочку.

Від такого божевільного ставлення до грошей у мене запаморочилося в голові.

Я закрила обличчя обома руками й присіла на підлогу.

Поки я сиділа навпочіпки, згори пролунав лагідний голос:

— Запаморочилося в голові? Через те, що довго стояли? Важко було терпіти запах фарби?

— Я не така слабка...

— А, дайте-но я подивлюся на руку. Яка саме обпечена?

— Оця...

Кінчиків моїх пальців торкнулося щось м'яке й ніжне.

Цього разу в мене запаморочилося в голові вже з іншої причини.

— Хай там як, панна Сонет має передати цей факт господині.

— Який факт?

Те, що в чоловіка, який мені подобається, геть відсутнє відчуття грошей?

— Раптово з'явилася жінкою, яка може бути першим коханням її чоловіка.

— …

— Тривога має потенціал перерости у великий конфлікт. А великий конфлікт веде до затяжного сюжету... Тож це треба придушити на самому початку.

А щодо власного майбутнього у тебе тривоги немає?

Наче всі турботи лягали лише на мої плечі, його голос лунав як завжди м'яко й спокійно.

— Панна Сонет може ненароком натякнути про це господині, давши їй упевненість. Що господар уже дуже давно пильно спостерігав за нею.

— Хм, але ж не обов'язково використовувати саме цей спосіб?

— Що ви маєте на увазі?

Його бездоганне сріблясте волосся м'яко розсипалося.

Я торкнулася вологих кінчиків його волосся й мовила:

— Можна ж діяти куди надійніше.

***

Останнім часом у маєтку графа справжнім трендом були ставки на любовний фронт господаря!

— Хіба тут не головне — вчасно обрати правильну сторону та стати в потрібну чергу?

— Та ну, хіба вони дійдуть аж до слуг?

— Що за дурниці ти верзеш, хіба ти не знаєш, що з приходом господині на кухні пройшла хвиля звільнень?

— Це ж через те, що дехто з них грався з їжею...

— У будь-якому разі! Є на те причини чи ні, вирішуємо не ми, а пани.

Постійні звільнення змушували слуг почуватися неспокійно.

Заміжня господиня чи нова панянка...

Слуги були змушені ставити на один з боків, ризикуючи власним майбутнім.

— Звісно ж, господиня!

— Але ж кажуть, що то його перше кохання!

— Як би там не було, є ж таке поняття як вірність.

— Коли люди закохуються, що вдієш? Господар до того ж чоловік у самому розквіті сил!

Вірність дружині чи щире почуття до першого кохання?

Під час кожної перерви слуги тільки й робили, що гадали про подальші кроки графа.

— До речі, я чула дещо дивне...

Це була покоївка, яка запекло підтримувала панну Еванджелін.

— Чому? Що сказала панянка?

— Я справді скажу це тільки вам.

— Та знаю-знаю.

— Нікому не розповідайте, чуєте?

Служниця Карен, мовивши цю секретну фразу, яка найкраще сприяє розповсюдженню чуток, повільно розтулила рота.