Розділ 31 — Розділ 31

Від головного корпусу до флігеля, кухні...

— Ой, невже справді?

— Боже мій, наш господар?

— Я ж кажу! ...Ви ж знаєте, що про це нікому не можна казати?

І аж до самого саду.

Чутка, яку розповсюдила Карен, за чотири дні облетіла увесь маєток.

«Якщо дійшло аж до саду, то й до медичного персоналу вже точно докотилося».

Садівники за своєю специфікою майже не перетиналися з іншими служниками.

Якщо чутки дійшли навіть туди, то можна було вважати, що про це знають абсолютно всі слуги.

— ...Отож воно й вийшло отак!

— Ого, не схоже було, а виявляється, у нього є й така романтична сторона.

— Зачекайте, позаду.

Голоси, що ставали дедалі гучнішими, стихли.

Садівники, які зібралися купою, округлили очі.

— ...Ти все чула?

— Про що ви?

Напружені плечі, що помітно заклякли, тільки тоді розслабилися.

Я перепитала найбуденнішим тоном:

— А що таке?

— Та ні, кхм, нічого. Тебе це все одно не стосується.

— Еге ж! Тебе, як особистої покоївки господині, це й правда зовсім-зовсім не стосується!

Ніби воно й справді мене не стосується.

«Але ж додумалися, що мені цього переповідати не слід».

Втім, це нічого не змінювало.

Замість того щоб допитуватися далі, я просто змінила тему:

— У саду ж нічого надзвичайного?

— А що в нас може статися? А в тебе щось трапилося?

Незважаючи на те, що вони вдавали, ніби їм байдуже, я чітко відчувала, як їхні погляди спрямовані на мене.

Слуги в цьому маєтку аж надто люблять чутки.

Це все через те, що вони сидять у маєтку без змоги навіть у відпустку піти.

Бачать щодня одні й ті самі обличчя, от і шаленіють від будь-якої розваги.

Я мимоволі зітхнула.

— Та нічого особливого, просто після приїзду гостей стало якось тривожно.

— Гм, справді?

— Господиня теж вдає, ніби їй байдуже, але ж зрозуміло, що вона хвилюється. Якщо панна Еванджелін і справді перше кохання господаря...

— Та це, мабуть, не так!

Спіймалися.

Приховуючи посмішку, я ще дужче звела брови.

— Що значить «не так»?

— Ну, те перше кохання! То точно не та гостя!

Люди за своєю природою мають схильність демонструвати свої знання.

Коротше кажучи, замість того щоб запитувати прямо, варто видати хибну інформацію…

— То хто ж тоді?

— Ну це...

І їм одразу захочеться заперечити.

— Розумієш, господар... нахилися-но трохи.

Завагавшись на мить, садівник рішуче висловився:

— Я від когось чув, що господар зібрав усі газети, де згадувалася господиня. До того ж зберігає їх у маєтку.

— Боже мій, справді?

— Я ж кажу! Більше того, кажуть, він навіть вирізав ті фотографії та почепив на стіну!

— ...Так?

«Про таке мови не було».

Звісно, чутки під час передачі мають властивість перекручуватися та перебільшуватися, але...

— Кажуть, перед сном він обов'язково цілує ту фотографію!

— ...

— І навіть носить із собою у внутрішній кишені найкраще фото!

Оце так чутки...

«Я на таке не розраховувала».

Ну, що добре, те добре.

Виговорившись досхочу, садівник із запізненням покашляв і попередив:

— Кхм, тільки не базікай без причини.

— Звісно.

Я переконливо кивнула головою. Моя хода на зворотному шляху була надзвичайно легкою.

— Пані!

Перо, що швидко ширяло папером, миттю зупинилося. Господиня перевернула аркуш і щиро всміхнулася:

— Ти вже пообідала? Чого це ти так прибігла?

— Звісно, пообідала. Але тут таке, я почула одну цікаву історію.

— Яку історію?

— Ну, тобто...

Наскільки розкривати карти?

«Адже правда тут лише часткова».

Роздуми тривали ненадовго.

— Кажуть, господар увесь цей час збирав газетні статті, у яких згадувалася господиня. Наче він і фотографії з цих статей на стіну вішав, і цілував їх перед сном, і навіть носить із собою в внутрішній кишені.

— Е-е, що? Повтори, що? Господар... граф?

— Саме так! Зараз у маєтку тільки про це й гомонять!

Я загинала пальці, повторюючи щойно сказане.

Білосніжні щоки господині гарно налилися рум'янцем.

— Та це, це, мабуть, просто безпідставні чутки. Навіщо графу таке робити?

— Хтозна. Можливо, ви двоє бачилися в минулому в Ронді?

Це була думка Юта Белвіта, а не моя.

Господиня охопила щоки обома долонями.

— Т-та ні за що. Якби я бачила такого статного чоловіка, я б нізащо його не забула.

Попри слова, на її обличчі чітко читалося, що це її зачепило.

«Цього достатньо».

Кохання — це передусім захоплення ініціативи.

«Можна ж діяти куди надійніше».

«Яким чином?»

«Спосіб, про який казав пан Ют, непоганий, але атмосфера в маєтку від цього не зміниться».

Розколотість у маєтку виникла через невизначене ставлення Карлайла Еддівелла.

«Настрій господині, можливо, трохи й покращиться, але на цьому все й закінчиться».

Треба було повністю заперечити саму передумову про те, що «граф переймається панною Еванджелін».

Для цього... чутки мали лунати не згори, а знизу.

Маєток уже давно палав від чуток про «приховану вірність господаря».

Господиня теж поступово почне зважати на ці чутки.

Усе йшло за планом.

Я підхопилася й переконалася в цьому, дивлячись на графиню, яка збентежено метушилася.

***

— Люди навіть погляди міняють, варто їм лише пройтися поряд.

— У приймальній лікаря тільки про це й розмов. Твердження про те, що головний герой кохає головну героїню, стало беззаперечним фактом.

Зміни відчули ми обоє — і я, і Ют Белвіт.

Наприклад, побільшало тих, хто зголошувався прислуговувати в їдальні.

— Усе йде добре. Якщо постаратися, то, можливо, до кінця року ми побачимо розв'язку.

— А як ви дізнаєтеся про розв'язку?

— Побачу — і зрозумію.

Густі вії утворили сірувату тінь.

Розв'язка...

Що Ют Белвіт має на увазі під «розв'язкою»?

Чия це буде оцінка?

«Якщо зіставити все, це не те, що пан Ют може завершити за власним бажанням».

Свіжі зелені очі не давали відповіді.

«А якщо я...»

Тук-тук.

Один із слуг зайшов, розітнувши коротку тишу.

— П-пане Белвіт, вас кличе господар.

— Граф? Чи сказав він навіщо?

— О, ні. Тільки... казав негайно прийти.

Ют Белвіт спокійно кивнув і підвівся.

— Панно Сонет, ви можете повертатися.

— Ви в порядку?

— Нічого не станеться.

Ют підняв великий палець і помахав рукою.

Його поведінка була не просто невимушеною, а геть безтурботною.

«Тоді як слуга, який прийшов по нього, аж тремтить».

Він що, геть страху не має?

У нинішній ситуації була лише одна причина, чому граф міг викликати рядового лікаря.

«Він почув чутки».

Було б дивно не знати про них, коли вони так поширилися.

«Адміністративних кабінетів у головному корпусі не так багато, тож небагато людей туди входило».

Звужуючи коло підозрюваних, джерело чуток можна було знайти дуже швидко.

Строго кажучи, ми справді вчинили неправильно.

Обговорювати приватне життя роботодавця суперечить обов'язкам слуги.

Але ж!

Через кого це все?

«Треба було одразу зізнатися в коханні й вирішити все! Навіщо ставитись до кохання як до вбивства?»

Ют Белвіт сказав, що нічого не станеться.

Але...

«Я вірю пану Юту, але... надії на нього мало».

Зрештою, граф і не був тим роботодавцем, із яким легко чи просто спілкуватися.

«Що, як він розлютиться й почне чіплятися до дрібниць?»

Докори від господаря — це зовсім інший рівень, ніж зверхність серед слуг.

«Але що можу зробити я, звичайна покоївка...»

«Цей світ — це роман».

Роман.

А що, як ця ситуація — лише елемент сюжету для розвитку романтичної лінії?

Я глибоко вдихнула й напружила стегна.

Справжня покоївка повинна вміти безшумно бігати коридорами.

Зрештою, роман — це...

— Пані!

Це ж історія про те, як поруч із чоловіком із поганим характером опиняється притомна головна героїня, яка бере його за чуб і соціалізує, правда ж?

«Треба привести господиню».

Я присіла біля ніг господині, яка задумливо дивилася на небо. Я легенько склала долоні, і її чистий погляд спрямувався на мене.

— Погода така гарна, чи не бажаєте прогулятися з господарем?

— Ой? Але ж ми не домовлялися?

— Домовитися можна й зараз! Господар і сьогодні буде в кабінеті!

— ...Чи це не занадто раптово? Йому буде незручно.

— Та яке там незручно! Від такої несподіваної зустрічі він зрадіє ще більше!

Дідько.

Господиня так просто не піддавалася.

— Одразу видно, що тобі самій хочеться, щоб ми зустрілися.

Нерішучого господаря слід легенько підштовхнути — це теж обов'язок слуги.

Я використала найпереконливіший привід:

— А хіба у вас немає питань щодо реорганізації маєтку, які варто було б обговорити?

— О...!

Нерішуче обличчя миттю прояснилося.

— І справді, хоч він і зайнятий, але я маю це сказати зараз, правда?

— Звісно. Це ж нагальна справа.

— Твоя правда, справа нагальна.

Графиня, підхопивши мої слова, негайно підхопилася з місця.

Завдяки цьому невдовзі я вже стояла перед кабінетом.

— Господарю, до вас господиня.

— Що?

Гуркіт!

«Що там відбувається?»

Він що, справді когось там катував?

По спині потік холодний піт.

Сум'яття вщухло, і товсті двері повільно відчинилися.

«Але що це за атмосфера...»