Розділ 32 — Розділ 32

Атмосфера була хорошою.

«Чому це вони виглядають такими дружніми?»

Ют, що підійшов упритул до графа, трохи нахилився й щось шепотів йому.

На його зазвичай стриманих губах затрималась коротка посмішка.

«Що це з ними обома?»

Та це було не моєю справою.

Я поклала руку на задерев'яніле плече господині й пошепки мовила:

— Пані, не лякайтеся.

— ...

— Господар зараз у чудовому настрої. Мабуть, тому, що ви прийшли. Зараз, якщо ви тільки попросите, він вам і землю віддасть.

— Мені... мені не потрібна земля...

— Щастить же вам. А от у мене немає власного будинку...

— Запитати в нього?

— Оце так... Ні-ні, пані, ви ж прийшли сюди з іншої причини.

— А, що? Гм, так. Справді.

На її чистому обличчі з'явилася витончена посмішка.

Графиня витончено всміхалася... і мовчала.

— Пані?

— Кхм!

На щастя, мовчанка тривала ненадовго.

Це було доречно, бо я вже збиралася вдатися до черевомовлення та почати розмову замість неї.

Граф запитав сухо, як і завжди:

— Що привело вас сюди?

— Ну... вибачте, що без попередження.

Атмосфера стала ще більш ніяковою.

Помічник так і залишився стояти, вткнувшись чолом у папери.

Ют Белвіт, прикривши рот рукою, щось знову пробурмотів графу.

Тоді з вуст графа пролунали цілком притомні слова, ніби нічого й не було:

— Ні, я не про це... Просто ви раніше ніколи не приходили самі, от я трохи й здивувався.

— Та, ну, тобто...

— Пані. Прогулянка, прогулянка, прогулянка. Погода гарна, тож запропонуйте пройтися садом.

— Погода гарна, тож чи не бажаєте ви пройтися садом?

— Ходімо.

Важка дупа нарешті відірвалася від крісла.

«Далі вже самі розберетеся».

Слугам не личить заважати подружній парі під час їхнього особистого часу.

Я відступила назад, щоб насолодитися коротким відпочинком.

— Пані, тоді я піду...

Хотіла відступити... але.

Тонка ручка міцно вхопила мене за зап'ястя.

— Пані?

— Сонет, будь поруч зі мною.

— Поруч? А як же господар?

— Граф буде ліворуч від мене, а ти — праворуч. Так же можна, правда?

— Не варто казати перше, що спадає на думку, аби лише втримати.

Мій відпочинок...

Яскраві рожеві очі благально дивилися на мене.

Рука господині й не думала відпускати моє зап'ястя.

— Поруч не вийде, але я йтиму позаду.

— …

— Я уважно стежитиму за всім, щоб у разі потреби миттю прийти на допомогу.

— Справді? Ти нікуди не підеш?

— Моє місце поруч із вами, пані, то куди ж я піду?

Тільки тоді графиня полегшено зітхнула.

Вона мала вигляд учениці, яка нарешті знайшла загублене домашнє завдання.

— Ти теж йди.

Ні, а ви чого раптом?

Граф, який мовчки спостерігав за нами з господинею, пильно втупився в сріблясту чуприну.

— ...Ви це мені? — перепитав лікар, забираючи пляшечку з ліками зі столу помічника.

Граф не став повторювати двічі й лише кивнув.

— Про всяк випадок поруч має бути лікар.

Що такого страшного може статися на подвір'ї власного будинку...

— Що взагалі може статися в саду, де гуляєте лише ви двоє?

Я вже подумала, що випадково висловила свої думки вголос, але це сказав хтось інший.

Чоловік, чий стіл стояв найближче до графа, похмуро відрізав:

— А папери?

— Зроблю, коли повернуся.

— Тут ціла гора того, що треба переглянути...

— Думаю, тобі варто спочатку відсортувати їх.

— Ха... Лікарю.

— Так, я приготую ліки для шлунка.

— І ще...

— Стимулятори та снодійне — ні. Ви вже перевищили рекомендовану дозу.

— Дідько...

Він від розпачу схопився за своє каштанове волосся.

Залишивши ці стогони позаду, ми з Ютом та подружжям графів вийшли на вулицю.

«Каштанове волосся — це справді важка робота».

Варто було вийти в сад, як носа торкнувся свіжий аромат.

— Якщо так піде й далі, чи не лисітиме він...

— Це навіть бог не вилікує.

Чоловік, який ішов поруч зі мною, підняв пасмо свого чудового волосся й легковажно посміхнувся.

— Але ж вони навіть час назад повертають?

— Ну, це тому, що вони головні герої.

— Жорстокий світ для другорядних персонажів.

Все ж це краще, ніж звільнення.

«Навіть якщо вирвеш трохи волосся, аби не звільнили — і то добре».

Ми йшли повільно, тримаючись за двадцять кроків від графського подружжя.

Здалеку атмосфера здавалася непоганою.

— Це ви підштовхнули головну героїню, панно Сонет?

— Як ви здогадалися?

— Ви ж весь час щось шепотіли їй на вухо. Якби ініціатива йшла від самої головної героїні, ви б просто мовчки стояли.

— А ви, пане Ют, що ви сказали господарю?

— Я...

— Атмосфера здавалася гарною.

— Сонет, Сонет, Сонет!

Я якраз збиралася вгамувати свою цікавість, коли...

Господиня, змахуючи заплетеним у косу волоссям, раптом схопила мене за руку.

За її круглими плечима я помітила графа, який якось дивно відвів погляд.

Що з ними таке? Щойно ж усе було добре!

— Що сталося, пані?

— Т-тільки що граф запитав, чи не сумно мені постійно сидіти в маєтку!

— І що ви відповіли?

— Я сказала, що зі мною є ти, тож усе гаразд, але він після цього спохмурнів. Я зробила щось не так?

— Господар прямо так і запитав?

Це вже...

Я обмінялася швидким поглядом із Ютом і заговорила:

— У мене є здогад.

— Який?

— Терпіння господаря вичерпалося. Щодо вашого... самітницького життя, пані.

Хай там як кохання чи щось подібне, але коли людина постійно сидить безвилазно в маєтку, це не може не пригнічувати.

«Навіть якщо вона переймається облаштуванням маєтку, але ж зовнішньої діяльності взагалі немає».

Як же, мабуть, краялося серце у родичів.

Проте це не був поганий знак.

«Вони вже настільки зблизилися, що можуть відверто говорити про такі речі!»

Я щиро рада.

Відверта розмова — це ж основа вирішення будь-якого конфлікту, хіба ні?

«Правильно ж?»

Я самовпевнено всміхнулася й повернулася до Юта.

Його білосніжні повіки нервово затріпотіли.

— Здається, він мав на увазі, доки ви збираєтеся сидіти вдома.

— Справді?

— Так. Яким би великим та чудовим не був міський будинок, це все одно просто будинок. Коли подружжя сидить лише в чотирьох стінах, це так пригнічує...

— Та ні ж бо!

Його тон був досить квапливим.

Особистий лікар, який втрутився в розмову без дозволу, широко розплющив очі.

— Це означає запрошення вийти кудись разом.

— …

— Інакше кажучи, це пропозиція піти на побачення.

Ют подивився спочатку на господиню, а потім пильно на мене.

З його чистих зелених очей, здавалося, от-от вирвуться промені.

— Побачення.

— Гм, але Сонет каже, що ні...

— Це побачення.

— О, та... справді?

— Я! Я помилилася! Думка пана Юта правильна. Це справді побачення. Пані, як щодо того, щоб запропонувати йому разом подивитися місцеву виставу?

Господиня, яка здивовано нахиляла голову, нарешті ствердно кивнула.

Її стиснуті білі кулачки виглядали рішуче.

Коли її спина віддалилася, Ют тихо зітхнув.

Його погляд знову скосився на мене.

— Панно Сонет, яке ще самітницьке життя...

— Ну а хіба зазвичай це не так?

— Панно Сонет, що у вашому розумінні «зазвичай»?..

— Зачекайте.

Коли я повернула голову, то побачила акуратну хусточку в кишені.

Погляд графа був прикутий до Юта Белвіта.

— Хочу запитати твоєї думки.

— Слухаю вас.

— Дружина... якось надто довго дивилася на ті квіти. Чи варто вже зараз переробити сад?

Як його думки взагалі повернули в цей бік?

Шкода й того, кому доводиться загортати це «ваша нісенітниця звучить дивовижно» у ввічливу форму.

— Звичайна подія. Переробку саду краще зробити непомітно для господині, а завершення приурочити до особливої пам'ятної дати як сюрприз.

— Про що ви обоє кажете?

Здивований погляд вколов мене.

Я поплескала себе по грудях.

— Це просто означає, що квіти красиві.

— Тоді хіба не краще засадити весь сад цими квітами?

— Це занадто. Просто зірвіть кілька квіток і перед розставанням вручіть як букет... ні, краще я сама його зберу.

Підрізати квіти я могла навіть із заплющеними очима.

Поки подружжя розмовляє, мені треба лише зірвати й підрівняти кілька квіток...

— Слухай, Сонет...

— Хочу запитати твоєї думки.

— Щойно господар...

— Дружина...

Чому у них стільки запитань!

За спиною — обривати колючки зі стебел, попереду — давати поради.

Це була пекельна гра.

Ют Белвіт зривав квіти, я обривала колючки, струшувала пилок...

У результаті букет, окроплений нашою кров'ю — звісно, це метафора — та потом — а це вже правда — благополучно опинився в руках графа.

— Дружино.

— Так?

— Це тобі.

— ...Квіти?

Подружжя, осяяне заходом сонця, виглядало красивим, наче картина.

Ют Белвіт, молитовно склавши руки, швидко зашепотів:

— Скажи, що кохаєш, кохаєш, кохаєш, кохаєш...

— Перепрошую, ви в своєму розумі?

— Тобі треба сказати лише одне. Якщо не хочеш бачити коментарів з вимогою замінити головного героя, то швидше, швидше...!

Ніби відповідаючи на благання Юта, граф повільно заговорив:

— Я хочу дещо сказати тобі...