Розділ 33 — Розділ 33

Відповідно й уся моя увага прикувалася до губ графа Еддівелла.

Присягаюся, я навіть на губи хлопця, який мені подобається, так пильно не дивилася.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка.

Великі дві руки міцно стиснули мої долоні.

Ми з Ютом Белвітом стиснули руки одне одного, наче сендвіч.

Карлайл Еддівелл як головний герой мав сказати лише одне.

— Скажи, що кохаєш...!

Ют ішов ще далі:

— Дай їй упевненість, що ви будете разом усе життя. Вибачся за те, що змусив хвилюватися через іншу жінку. Сором'язливо, але твердо скажи, що єдина жінка у твоєму житті — це вона.

Це було більше схоже на заклинання, ніж на молитву.

Особистий лікар видавав по десять слів за дві секунди, а господар усе ще навіть рота не розтулив.

Його чорні брови на мить зсунулися.

— ...Ходімо.

— А-а-аг!

А-аг, а-аг...

Лунав крик, схожий на каркання крука.

Погляди подружжя спрямувалися в наш бік.

Я вхопила за зап'ястя чоловіка, який схопився за голову, і почала виправдовуватися:

— Тут раптом бджола прилетіла... бзи-и-и.

— Бджола?

Граф роздратовано підняв брови.

— Так. Вона раптом полетіла просто в обличчя п-пану лікарю. Він, мабуть, злякався.

— Боже мій. Сонет, а ти як, у порядку?

— Небезпечно. Треба наказати виловити геть усіх бджіл.

— ...Прошу?

— Це буде чудово. Не можна ж допустити, щоб бджола вжалили Сонет.

— До чого тут якась покоївка... Хай там як, треба негайно сказати Молфіону.

Про що розмовляють ці божевільні господарі?

Ви уявляєте собі площу цього маєтку? Переловити геть усіх бджіл?

Від голосіння садівників цей маєток просто розвалиться.

Я помахала рукою, заступаючись за бідного, виснаженого садівника:

— Що за жахливі речі... Ні, тобто, хіба в цьому є потреба?

— Хм?

— Квіти ж зазвичай приваблюють бджіл та метеликів. Сад без бджіл та метеликів — це все одно що мертвий сад.

— …

— Т-так, правда! Запилення! Бджоли потрібні, щоб переносити пилок, аби квіти могли розмножуватися!

— Для цього можна задіяти людей.

Ви це серйозно?

Придушивши бажання запитати це прямо, я механічно всміхнулася.

«Оце так свавілля, справжнє свавілля».

Здавалося, Карлайл Еддівелл не збирався відступати від своєї початкової думки.

«Вибачте мене, садівники. Я зробила все, що змогла».

Я від усього серця пожаліла садівників, яким невдовзі належало стати людьми-бджолами.

Погляди графського подружжя знову віддалилися.

— ...Дякую.

Завдяки вигаданій бджолі крик Юта залишився абсолютно непоміченим.

Чоловік тихо зітхнув. Його зіниці збуджено рухалися.

— Перепрошую, але... там справді була бджола?

— Ну, хіба її не могло бути?

— Щ-що?

— Це ж сад. Тут є земля, квіти й дерева, тож і комахи мають бути.

Його широкі плечі здригнулися.

Він відступив від садового дерева на крок чи два.

— Навіщо взагалі існують ці комахи...

— Бо це ж природа.

Його плечі знову здригнулися.

Ют Белвіт заспокоївся лише після того, як помінявся зі мною місцями. Тільки тоді він із запізненням підбив підсумки:

— Він навіть квіти подарував, але так нічого й не сказав.

Ми мовчки спостерігали за подружжям, яке трималося на ніяковій відстані.

На білому чолі з'явилася глибока вертикальна зморшка.

— Якщо вона йому подобається, то чому він не може просто сказати про це?

— І не кажіть.

— Якби мені хтось подобався, я б не приховував.

— Справді?

— Звісно. Це ж не заздрість чи ревнощі, навіщо приховувати свої почуття?

— Жінці, яку покохає пан Ют, дуже пощастить.

— Гадаєте?

— Звісно. На моєму місці... хоча, ні. Я теж повністю... хоча ні, не повністю...

— Що?

— Я згодна з вами відсотків на дев'яно... ні, на вісімдесят.

Сказати «на всі сто відсотків» мені заважало власне сумління.

Адже я й сама ледве приховувала свої почуття.

«Якщо так піде й далі, то скоро все стане очевидно».

Як не крути, а я надто явно показувала свої почуття.

Дивлячись на його спантеличене обличчя, я пояснила:

— Бувають же обставини, проти яких н і чого вдіяти.

— Це правда. Можливо, той, хто тобі подобається — це ватажок ворожої армії чи кровний ворог твоєї матері.

Ну, у мене ситуація не настільки драматична.

Саме так.

Особливої причини немає.

Я просто не хотіла, щоб мене зрозуміли неправильно.

«Він мені подобається, але зустрічатись з ним я не збираюся».

Більшість людей цього б не зрозуміли.

«Але пан Ют...»

Цей чоловік може виявитися іншим. Адже йому вже до смерті набридли люди, які плутають людську симпатію з романтичним потягом.

«Може, варто сказати?»

Сміливо зізнатися й покінчити з цим безперспективним одностороннім коханням.

Скористатися цією нагодою!

Прямо зараз!

Я глибоко вдихнула й натягнула посмішку.

— Пане Юте.

— Так?

— Ну, тобто, гм...

Кінчики його сріблястого волосся легенько тріпотіли на вітрі.

Щоразу, коли його повіки заплющувались й розплющувались, моє відображення в зелених очах ставало дедалі чіткішим.

— Гм, ну...

— Зачекайте. Панно Сонет, ви часом не...

Його білі щоки зблідли. У той же момент мені перехопило подих.

Я прикусила внутрішній бік щоки й продовжила:

— Ті гроші, які ви обіцяли мені віддати минулого разу, коли ви їх перерахуєте?

Хоч це й була незапланована фраза.

— А. Цього тижня... я перерахую. Вибачте...

— У контрактних відносинах надзвичайно важлива взаємна довіра. Будь ласка, виправте це.

— Так... Перепрошую.

Статний чоловік нахилився так низько, ніби збирався торкнутися маківкою землі.

...Це взагалі нормально?

***

Після тієї прогулянки стосунки між графом та графинею поступово ставали ближчими.

Проте якогось вирішального повороту все ще не відбувалося.

«Хоч вони й стали частіше їсти разом».

Але цього було замало.

Я підняла сімнадцяту стрічку й запитала:

— Як вам цей колір, пані?

— Чи не занадто він дитячий?

— Для вашого віку це якраз те, що треба. Ті кольори, які вибираєте ви, пані, пасуватимуть вам років через десять, а то й двадцять.

— Але мені здається, що графу більше до вподоби зрілий стиль.

— Та він зрадіє, навіть якщо ви вийдете в ганчір'ї, і скаже, що це максимальне втілення простоти.

— Ну й Сонет, ти як завжди жартуєш.

А мені здається жартом те, що я вже пів місяця займаюся цією дурістю.

Їхні стосунки й справді просунулися вперед.

Що може бути виразнішим знаком, ніж бажання сподобатися своєму чоловікові?

— Принеси мені те перше плаття, будь ласка.

— ...Так!

Завдяки цьому я теж недосипала, допомагаючи господині знайти її стиль.

«Доки це ще триватиме...!»

Переносячи двадцять п'яте плаття, я прийняла рішення.

Так більше тривати не може.

«Тільки коли в родині спокій, то й на роботі добре».

Оскільки рішення було прийнято, я діяла швидко.

Переконавшись, що господиня заснула, я швидко пройшла через коридор для слуг.

І...

«Спіймала».

Грюк!

— Ой!

— Перепрошую.

Спершись лівою рукою на стару оштукатурену стіну, я нахилила голову.

Завдяки тому, що я була на пів долоні вища, мені вдалося зручно затиснути її.

— Ви знаєте, що час — це гроші?

— Зачекай, тобто, Сонет...?

— Ви розумієте, скільки моїх грошей Карен зараз марнує?

— …

— Що довше Карен зволікає, то менше цифр буде в моєму заробітку.

— Але ж час — це не зовсім гроші, так, так...

— Ви ж казали, що зробите все, що завгодно.

— Н-ну, панянка Еванджелін не з тих, хто близько підпускає покоївок...

— Але ж Карен сама сказала, що допоможе.

Мета жінки, яка з'явилася, видаючи себе за подругу дитинства.

«Швидше просунемо сюжет і покінчимо з цим».

Я стримала зітхання й ввічливо мовила:

— То ці почуття були брехливими? А?

— Ой, ні...

— Ви ж не збираєтеся зараз сказати, що не можете цього зробити?

— Це...

— Правда ж ні? Та ну, не може бути. Цілих 10 років стажу! Мусіли ж хоч щось дізнатися!

— ...

— Навіть якщо справжня причина невідома, то мусила ж бути хоч якась дрібну зачіпка? Правда?

— Зачіпка, зачіпка... А!

Її тьмяні очі світло прояснилися. Стиснуті плечі впевнено розпрямилися.

— Це не точно, але є одна річ, яка здається підозрілою.

***

— Листи, якими регулярно обмінюються? Це справді підозріло.

— Раз на два тижні. Навіть для листів із розпитуваннями про здоров'я це занадто часто.

— Листи, які відправляють на батьківщину.

Чоловік, який сидів на краю столу, легенько постукав ліктем.

Еванджелін раз на тиждень відправляє листи до свого володіння.

Отримувач — Д. Леофора.

«Це не її рід».

Зелені очі звузилися.

— Щось знайоме... Невже? Але чому саме туди?

— Ви знаєте, хто це?

— Мабуть. Якщо розкрити лист, можна буде сказати точніше.

— Спочатку треба здобути лист.

Наші з Ютом погляди одночасно спрямувалися в одне й те саме місце.

— Чому, чому ви дивитеся на мене?

Карен, яка сиділа в кутку, раптом замахала руками.

— Я, я цього не робитиму. Ні, якщо я викраду лист гості, мене точно звільнять!

— Якщо не попадетеся, то все буде гаразд.

— А якщо попадуся!

— Ви ж казали, що зробите задля мене все, що завгодно?

— Це так, але за таке справді виженуть!

— Якби не я, вас би вже давно звільнили.

— Н-навіть якщо ти так жалісно дивишся, все одно ні!

— Ні?

Я пильно подивилася на неї.

Очі Карен зморщилися, наче волога білизна.

— Мене справді звільнять, звільнять, звіль…

***

— А зараз розпочинається церемонія розкриття листа!