Розділ 34 — Розділ 34

Тиха північ, коли більшість маєтку вже заснула.

У кабінеті лікаря, де були щільно засмикнуті штори, коливалися розмиті тіні.

— А зараз розпочинається церемонія розкриття листа!

— Ва-а-а.

Плеск, плеск, плеск.

Ют яскраво всміхнувся й поплескав у долоні.

Крізь цю жваву атмосферу одна людина високо підняла праву руку.

— А можна мені вже піти?

Очі Карен неспокійно засіпалися.

— Навіщо я взагалі тут...

— Як це навіщо! Ви ж людина, яка принесла лист гості...

— Цить! Цить! Цин-т-ть!

Міцний вказівний палець притиснувся до моїх губ.

Вона стишено, наполовину пошепки вигукнула:

— А якщо хтось почує!

— Це буде катастрофа.

— Не хвилюйтеся. У такий час сюди ніхто не ходить.

Його довгий розріз очей м'яко вигнувся.

Ют, який пильно стежив за дверима, повернув голову до нас із Карен.

— Не кажіть дурниць, пане лікарю. Що більший маєток, то міцніше треба тримати язика за зубами.

— Навіть якщо хтось і прийде, він знепритомніє ще до того, як дійде до дверей, тож хіба це не чудово?

— Знепритомніє?

— Побічних ефектів немає.

— …

— Людина впаде повільно, тому навіть не вдариться головою.

На столі лежав білий порошок, акуратно загорнутий у папір, який залишився після особистого лікаря.

«Він казав, що він розчиняється в повітрі».

Ефект тривав близько години.

Ют сховав порошок у шухляду й додав:

— Оскільки зараз усі однаково перепрацьовують, навіть якщо хтось і знепритомніє, це не викличе підозр.

— Прибирання я беру на себе, тож ніхто нічого не помітить.

— Зараз важливе зовсім не це…

— Як і було сказано, якщо хтось дізнається, буде скрутно.

— ...

— Я й справді дуже хочу додому.

— Якщо хочеш додому, то візьми відпустку й іди... Ні, менше з тим, навіщо мені взагалі тут залишатися?

— Ой, та годі вже, чого це ви так сперечаєтесь?

Я обняла за плечі покоївку головного корпусу.

— Ми з Карен уже в одному човні.

— В якому ще одному човні?!

— Ви ж самі принесли цей лист.

— ...І що ви з ним збираєтеся робити?

— Звісно ж, розкрити й прочитати.

Відповідь дав Ют.

Він дістав гладенький ніж для паперу й підніс його до листа.

Товста рука Карен замахала в повітрі:

— Зачекайте, зачекайте, зачекайте!

Карен обережно забрала лист, наче відбирала ніж у дитини.

— Ви обоє не знаєте, тож я скажу: якщо виявиться, що лист зник, буде великий скандал.

— …

— Навіть за звичайну втрату кара неминуча, а якщо стане відомо, що його навмисно вкрали й прочитали...

Її карі очі похмуро згасли.

— Ні я, ні ти, ні той пан лікар не вийдемо сухими з води! Якщо мене кинуть до підземелля, я просто відкушу собі язика й помру.

— А підземелля справді існує?

— У старих маєтках завжди є одне чи два... Та річ узагалі не в цьому!

— Ой, але помирати все одно не треба.

— Я зараз збожеволію! Сонет Фосо, ти завжди була такою?

— Чому лист має зникнути? Ми ж його повернемо.

Це були легкі слова, які зовсім не відповідали серйозності Карен.

Наймолодший лікар маєтку глибоко відкинувся на спинку крісла й пробурмотів:

— Достатньо просто добре прочитати лист, а потім акуратно відновити його й відправити.

— Відправити знову?

— Затримка в один-два дні — це звичайна справа через дрібні транспортні проблеми.

— Але ж конверт уже буде розірваний, як ви це зробите?

— Достатньо просто відновити печатку.

Тук-тук.

Його довгий палець упевнено вказав на червону печатку.

На застиглому сургучі був викарбуваний меч та крук, що символізували її рід.

— У вас, пане лікарю, справді на все є план?

— Але якщо так... то як ми відновимо цю печатку?

— Пане лікарю, ви про це не подумали?

— Останнім часом мені доводиться забагато думати.

— ...

— Найкраще було б на якийсь час позичити справжню печатку.

— Це неможливо.

Каштанова голова захиталася з боку в бік.

— Вона, коли не спить, завжди носить печатку при собі, за пазухою.

— А коли спить?

— Кладе біля ліжка.

— Тоді можна просто вкрасти її, коли вона спить.

— Яким чином?

Карен сухо вказала на слабке місце в плані:

— У неї чутливий сон, тож коли вона спить, поруч немає навіть покоївки. Та й двері вона замикає.

— Кімната панянки Еванджелін на четвертому поверсі, правда?

— Так, але...

— А вікна вона теж замикає?

— Ні. Вона погано переносить спеку, тож вікно досі відчинене... Ви ж не збираєтеся...?

У його спокійних зелених очах спалахнув дивний вогник.

— Панно Сонет, ви зможете потрапити до кімнати на четвертому поверсі через вікно так, щоб вас ніхто не помітив?

Та за кого ви мене маєте.

— Пане Юте... у вас у скрутній ситуації фантазія відправляється у вільний політ, як я бачу.

— Не можна?

— Ви ж самі розумієте, що це нісенітниця?

Ют мовчки посміхнувся.

Оце так красень!

Думає, якщо посміхнеться, то все одразу вирішиться!

Це було справді безсоромно.

...Хоча проблема була в тому, що мені справді захотілося вирішити це будь-яким способом!

З боку чоловіка пролунало тихе зітхання:

— Гм, а в кого є запасний ключ?

— У старшої покоївки.

— А якщо забрати його в неї?

— ...Тоді мене, будь ласка, викресліть з цього. Старша покоївка справді страшна.

— У крайньому разі доведеться знову звернутися по допомогу до фармацевтики...

Його пальці, що стукали по столу, прискорилися.

Ют Белвіт виглядав так, ніби в разі чого був готовий розпилити снодійне по всьому маєтку.

«А прибирати це все кому?»

Якщо порошок застрягне в щілинах, то буде геть погано.

Ні, та й узагалі...

— Навіщо все так ускладнювати?

Що проникнення до кімнати гості, що викрадення в'язанки ключів у старшої покоївки — усе це було однаково небезпечно.

Я вихопила лист, підняла його й подивилася крізь світло.

— Є ж найпростіший спосіб.

Складний візерунок відблискував гладеньким глянцем.

Я провела пальцем по мілкому жолобку й виклала новий план.

Срібляста голова повільно хитнулася вгору-вниз.

— Справді, якщо так зробити...

— Ні, зачекайте, а це взагалі можливо? Справді?

— А що не так? Це ж найпростіший спосіб.

— Якщо це можна зробити, то це найкращий варіант, але...

— Все вирішено? Тоді я розкриваю.

Хрусь.

— Заче... ох!

Запечатаний конверт легко відкрився від одного руху руки. Плече чоловіка присунулося зовсім близько. Ют нахилив голову до мене й почав читати лист:

— Так і є.

— Ви вже все прочитали?

— Так. Отримувач — Леофора. Я вагався, але... це відомий банкір зі Сходу. Його база — це Менес, батьківщина Еванджелін.

— Зачекайте. Чому шляхетна панянка регулярно листується з банкіром... Невже це її таємний коханець?

Карен прикрила рот обома руками, а її очі засяяли.

На жаль, лист, яким обмінювалася панянка Еванджелін, належить зовсім не до такого солодкого жанру.

«Дати погашення боргу пам'ятаю чітко, навіть якщо про них не нагадувати...»

Вимога сплатити борг. І відповідь на неї.

«Який ще коханець».

З давніх-давен той, хто бігає за тобою, щоб забрати гроші, є значно наполегливішим за будь-якого коханця.

«Оце і є так званий нав'язливий тип?»

Божевільний, неадекватний, упертий.

Це чудово підходило під кілька характеристик, які описав Ют Белвіт.

— За таку суму дійсно можна стати нав'язливим.

Рахуючи цифри в золотих — одиниці, десятки, сотні, тисячі... — можна було просто втомитися.

— Що там таке?

— Наша гостя, а точніше рід Менес, вліз у величезні борги.

— Що-що?

— Статки розтринькані, і зараз від роду залишилася лише порожня оболонка.

На щастя, у листі було стисло підсумовано навіть попередні розмови.

— Чи то азартні ігри, чи то невдала інвестиція. Кажуть, більшість майна, пов'язаного з володінням, ось-ось перейде до банку.

— Володар утік, а родина розпалася. Хоч чутки поки й не розійшлися.

Ют продовжив мої слова, м'яко пояснюючи:

— Якщо вони не сплатять борг, Менес просто поглине цей банк.

— Оскільки володар не здатний піклуватися про жителів володіння... прийде хтось новий?

— Це на розсуд короля. Або відправлять прокоролівського дворянина без володіння, або домовляться з Леофорою, щоб ті самі з цим розібралися.

Карен, яка мовчки слухала, зсунула брови:

— Зачекайте-зачекайте. Менес же був досить багатим місцем...

— Хіба хвороба бізнесова та інвестиційні лихоманки омининуть людей, лише тому, що вони зі шляхти?

— …

— Здається, вона хотіла вийти заміж за нашого господаря, щоб сплатити борг.

Еддівелли — один із найбагатших родів навіть у столиці, тож на них варто було зазіхнути.

— То це була не любов...

Її смаглява шкіра зблідла.

— Ви що, серйозно вболівали за неї, думаючи, що це її перше кохання?

— Я ж зробила ставку з іншими покоївками!

...А.

— Я поставила туди свою місячну зарплату!

— Негайно заберіть ставку назад.

— Хто ж віддасть ставку після того, як її зроблено? Вона залишається до самого кінця.

Небезпека азартних ігор була не десь далеко.

Вона була зовсім поруч... у повсякденному житті.

— Якщо є гроші, то чому б не купити будинок...?

— Коли немає часу виходити й витрачати їх, то який сенс аби просто їх копити? Мусить же бути хоч якась розвага!

Карен швидко махнула рукою, мовляв, зарахує це як урізання зарплати на кілька місяців. Це була вражаюча сила духу.

— То що ви збираєтеся робити?

— Так?

— Ви дізналися мету гості. Що ви робитимете з цим козирем?

— Насамперед...