Розділ 35 — Розділ 35

— Насамперед треба зробити те, що мусимо.

— Що саме?

Я потрусила акуратно розкритим конвертом.

— Підробку.

Проблема в тому, що ми не можемо викрасти печатку? Тоді її треба просто зробити!

«Вирізати кілька символів — це ж не така вже й складна справа».

Дворянські печатки й без того мають стандартні розміри та досить схожі між собою, тож зробити форму не складе труднощів.

— Це... це все добре, але як ти збираєшся її вирізати?

— Як це як?

— Щоб зробити справжню печатку, треба розплавити метал, і хоч я на цьому й не знаюся, але ж зробити форму за пів ночі до світанку точно неможливо.

— Розплавити метал? Форму?

Про що вона взагалі?

Я перевернула мішечок, який принесла зі своєї кімнати, і добряче ним струснула.

Різці, арт-ніж, калька, різне канцелярське приладдя, і...

— Гумка?

— Так. Гумка.

Пухкенька гумка була достатньо великою, щоб перекрити червону сургучеву печатку.

Я розклала матеріали на столі, оцінюючи розмір печатки на око.

— Ми ж не плуг збираємося робити, навіщо нам кузня?

— Що ти зібралася робити гумкою? Не кажи мені, що ти...

— Ви що, в дитинстві ніколи нічого не вирізали з гумки? Я на цьому навіть гроші заробляла.

Роздратовані брови Карен сердито зсунулися.

Вона без зупину потирала потилицю й вигукнула:

— Та були такі діти! Але роблячи це так абияк...!

— Хто це робить абияк?

Я взагалі-то спеціально взяла високоякісну, високоеластичну гумку.

Карен, здається, облишила спроби переконати мене й повернулася в інший бік:

— Пане лікарю, ну скажіть їй хоч щось.

— Якщо панна Сонет каже, що зможе, то хіба вона це робить не тому, що вміє?

— Довіра — це чудово, але...

— До того ж мені подобається цей ASMR від вирізання з гумки.

— Та що ви таке кажете?!

Лікар без зайвих слів просто звільнив своє місце.

Крісло, на якому щойно сидів Ют Белвіт, м'яко пахло травами.

— Будь ласка, попрацюйте добре.

— Я спробую.

— Справді? Серйозно? Ви дійсно збираєтеся це зробити ось так?

Лінійка, олівець, гумка тощо.

Я вже давно не тримала в руках канцелярське приладдя з таким серйозним наміром.

— І від цього ж залежить моє життя...

Незалежно від того, стогнала покоївка з десятирічним стажем чи ні, я поклала поруч сургуч і спочатку почала перемальовувати печатку на папір у дзеркальному відображенні.

Вирізати печатку було просто.

Намалювати ескіз, перенести на кальку, вирізати на гумці.

«Добре, що візерунок не надто закручений».

Два перехрещені мечі. А в центрі — чорний крук.

«Розмір — у межах квадратного сантиметра».

Намалювати ескіз і перенести його на стерку вдалося швидко.

Міняючи різні різці, я почала вирізати гумку.

«Давно я цим не займалася».

З того часу, як вирізала печатки опікунів в академії.

«Оплата тоді була чудовою».

Приємні спогади.

Згадуючи ті юні часи, я підняла наполовину вирізану гумку.

Хоч усе ще виглядало трохи грубувато, але форма вже добре вимальовувалася.

— Ось, візьміть воду.

— Гм?

— Ви виглядаєте так, ніби вам жарко.

— А... дякую.

Якщо замислитися, то мої долоні й справді були мокрими від поту.

Ют Белвіт здивованими очима пильно дивився на гумку.

— Я можу чимось допомогти?

— Пане Юте, ви краще нічого не робіть і просто сидіть спокійно.

Сама ваша присутність уже додає сил.

— Т-так, правда. Якщо лізти неуміло, то це тільки заважатиме...

— А тобі дійсно нічого не треба?

Після Юта була Карен.

«А от із цим боком розмова інша».

Скільки всього може зробити служниця з десятирічним стажем?

Я й так збиралася про щось попросити, тож коли вона сама запитала, це було навіть доречно.

— Я взяла це канцелярське приладдя з запасів маєтку. Проведіть це за документами самостійно.

— ...Що?

— А, і новий конверт для листа я теж нишком узяла.

На щастя, Еванджелін Менес використовувала стандартні конверти, які маєток надавав гостям за замовчуванням.

— Це були наші речі?

— Це ж задля спокою графського роду, не можу ж я витрачати власні гроші.

Це ж усе робиться заради спокою графського роду.

«Рід має покрити ці витрати».

Коли холодна вода наповнила рот, жар трохи спав.

Я знову взялася до роботи.

До того моменту, як я вирізала око крука, пір'я на крилах та прикраси на руків'ях мечів, мої очі вже просто вилазили з орбіт.

Але вони не випали, тож усе було гаразд.

— Готово.

Візерунок, відтиснутий для проби, був ідеальним. Тим часом уже почало світати. Карен вийшла з листом, запечатаним за допомогою гумки.

***

«Ви дізналися мету гості. Що ви робитимете з цим козирем?»

«Потрібні гроші».

Якби Еванджелін Менес не мала боргів, вона б і не залицялася до Карлайла Еддівелла.

Спосіб вирішення був простий.

От тільки таких грошей не було.

Я загинала пальці, згадуючи суму боргу, про яку йшлося в листі гості.

«Я навіть уявити такого не можу».

Масштаб буквально відповідав масштабу території.

Така пересічна громадянка, як я, про подібні суми навіть уявити собі не могла.

Який сенс розуміти спосіб?

Проблема була в тому, що ні в мене, ні в Юта таких грошей не було.

«Якби в нас від початку було стільки грошей, ми б цим і не займалися».

Хіба справа в одному будинку в столиці?

За такі гроші можна було б побудувати по віллі в кожному місті й ще б залишилося.

— Ех, усе ж таки проблема в грошах. Гроші...

— Тобі потрібні гроші?

— Пані?

Господиня, яка перевіряла книги обліку маєтку, вже дивилася на мене.

— Скільки?

— Трохи забагато...

Я почала називати суму, рахуючи цифри на пальцях.

Рожеві очі залишалися абсолютно спокійними.

— Цього вистачить?

— Ви... ви хочете мені їх позичити?

— Позичити? Я мала на увазі — дати.

Її голос був безтурботним та свіжим.

Так само, як і тоді, коли вона пропонувала мені сукні, які не носить.

— ...Пані, у вас що, так багато грошей?

Звісно, у неї їх багато, вона ж графиня.

Бюджет, виділений на утримання її статусу чи особисті кошти, має бути чималим.

Але це не той рівень, щоб перекрити борг цілого володіння.

Я важко ковтнула слину.

— Наскільки... багато?

— Я отримала дещо від матінки, і хоч порівняно з братами це не так уже й багато, але таку суму я можу виділити.

Таких людей у нас зазвичай називають багатіями.

— Надіслати на твій рахунок?

— Та-ні. Тобто, це не зовсім те!

Ох, ще б трохи — і я б забула про всі переконання й одразу продиктувала свій банківський рахунок.

«Якщо проковтнути гроші без причини, можна й вдавитися».

Гроші — це чудово.

Але я не беру грошей без причини.

— Тобі хіба не потрібні гроші?

— Потрібні, але...

— Можеш не соромитися.

Білі вії вигнулися в м'яку дугу.

Я подивилася в очі, повні симпатії, й мовила:

— Ви, мабуть, здивуєтеся, але в такому разі…

***

Пізня ніч.

Тьмяне світло освітлювало струнку постать.

Круглі нігті нервово гризлися.

— Прокляття...

Еванджелін Менес.

Обличчя жінки, яка перед іншими витончено всміхалася, зараз було абсолютно спотворено.

«Нічого не йде за планом».

Карлайл зовсім не піддавався, стара графиня постійно тиснула, а тим часом вимоги сплатити борг ставали дедалі частішими.

«Чому я...!»

Через борги батька честь Еванджелін була на межі краху.

«Якщо так піде й далі... ні, не можна».

Треба було щось робити.

За всяку ціну...!

Тук-тук.

— Пані.

— Заходь.

Уже був час лягати спати.

Еванджелін миттю сперла свою тривогу, ніби нічого й не було.

Спритні рухи покоївки, яка допомагала їй перевдягатися, були бездоганно акуратними.

Навіть більш акуратними, ніж зазвичай...

— Підніміть, будь ласка, руки.

— Добре, а-а-а…

— Тсс, тсс.

Шорстка долоня торкнулася пухких губ.

Еванджелін проковтнула крик і широко розплющила очі.

Дівчина легко відвела руку Еванджелін і безсоромно мовила:

— Ого, який у вас голос. У вас хист до оперного співу?

Це була не та покоївка, яка зазвичай допомагала їй з одягом.

Проте Еванджелін Менес чітко знала, хто перед нею.

— Ти... ти ж покоївка графині...

— Та-а-ак. Це так.

— Навіщо без попередження... ні, що це за грубість?

Людина, від якої залишалося лише відчуття незручності.

Еванджелін навмисно підвищила голос, намагаючись залякати її:

— Я зараз же розповідь про це графу, і...

— Вам же потрібні гроші, правда?

— Що... що за...?

Це взагалі на неї не подіяло.

Довгі кутики очей уїдливо звузилися.

— Скільки там було в золотих?

Синьоока покоївка зачитала довжелезне число, наче рядок із пісні:

— Ви ж саме стільки винні, правда?

Вона всміхалася весело, мов справжній диявол.

Пригнічена цим напором, Еванджелін мимоволі вибовкала правду:

— Ц-це ще не все...