Розділ 37 — Розділ 37

Глибокі фіолетові очі затремтіли й завагалися.

Жінка, яка погладжувала ручку чашки, глибоко вдихнула й ствердно нахилила голову.

— Я зроблю це. Що завгодно.

— Навіть не знаючи, чого саме я вимагатиму?

— А хіба це має якесь значення?

У цьому не було ні вданої злості, ні вданої святості.

Еванджелін Менес усміхнулася щиріше, ніж будь-коли досі.

— Якщо ви тільки витягнете мене з цього огидного болота, я готова простісінько тут лизати ваші туфлі, пані.

— Що?

Дві пари світлих очей миттю звернулися до мене.

Я квапливо затулила рот долонею й зігнулася в талії:

— Ох... Перепрошую. Пробачте за безтактність.

Прислуга не втручається в розмову господарів.

«Я навіть коли була новенькою таких помилок не припускалась».

Навіть якби мені в рот заліз павук, я мала б стояти мовчки й сумирно.

— Даруйте мені.

— Ні, Сонет. Кажи.

— Ні, пані. Продовжуйте розмову.

— Тебе щось бентежить, так? Що саме?

— Та не те щоб бентежить... Це справді дрібниця.

— І все ж. Я хочу почути твою думку. Підніми голову.

Густі білі вії, як і завжди, вигнулися м'якою дугою.

Очі під ними випромінювали невимовну лагідність.

— Насправді нічого такого...

Я мовчки подивилася на гостю, яка сиділа навпроти пані.

Відчувши мій погляд, її стрункі плечі здригнулися.

— Ще кілька днів тому ви так високо цінували власну гордість...

— ...

— Ось я й подумала, що ви якось занадто швидко змінили свої цінності.

Прикриваючись гордістю та белькочучи про «справжнє кохання», вона ледь не перетворила графський дім на суцільний гармидер.

Еванджелін Менес спалахнула від мого погляду й заперечила:

— Не можна ставити гордість на кін заради непевних можливостей!

— А, ну та-а-ак...

— Пропозиція пані цілком певна!

— …

— Просити Карлайла, графа Еддівелла, немає сенсу — він усе одно не допоможе.

— Ви ж казали, що ви друзі дитинства? Якби ви від початку все доладно пояснили, він міг би й допомогти.

— Чесно кажучи, ми не такі вже й близькі.

Біловолоса голівонька пані схилилася набік.

Еванджелін пояснила це абсолютно спокійним тоном:

— Це правда, що в дитинстві ми були доволі близькі. Наші роди навіть обговорювали можливий шлюб... Але це й усе.

— Хіба ви не казали, що він ваше перше кохання?

— Ну... Спогади мають властивість перекручуватися.

— Ви ж казали, що ви друзі дитинства! Що колись були найближчими людьми!

— Мені ніяково таке казати, але в Карлайла просто не було інших друзів...

Коротше кажучи, Еванджелін була першою ученицею в школі, де навчався один-єдиний учень.

Плечі пані, що досі були напружено підняті, різко опустилися.

— Тобто це й справді було суто через гроші?

— Так. Без жодного іншого умислу, чисто й прозоро — я підбиралася до нього через гроші. Мені дуже прикро перед вами, пані... але я була по-своєму у відчаї.

— І у вас справді не було до нього жодних почуттів? Жодного разу?

— Він нівроку собі чоловік, звісно... Але після того, як граф успадкував титул, він дуже змінився.

Вишукані кутики її очей збентежено опустилися.

— Мені більше до вподоби милі сільські дівчата, ніж суворі столичні чоловіки.

— Панно Еванджелін, ви що, невже мене...

— Ронда — це не село, знаєте? До того ж я не зв’язуюсь із заміжніми жінками.

Зате з одруженими чоловіками зв'язуєтесь запросто.

Я з усіх сил закусила губу зсередини, щоб мої справжні думки знову не вирвалися назовні, як минулого разу.

— Ха, а я через це стільки...

— Але в одному я можу запевнити вас точно. Граф ніколи — чуєте, ніколи! — не ставився до мене так, як ставить до вас, і ніколи не дивився на мене з такою ніжністю.

— Годі вже про це...

У її голосі звучала дивна полегшеність та втома.

Я швидко відрізала шматочок торта на один укус і поклала перед пані.

Її пухкі шовковисті щоки кумедно почали рухатися. Пані заговорила лише після того, як повністю розправилася з полуничним чізкейком:

— Перейдемо до суті.

— ...

— Я не виплачуватиму весь борг.

— Зрозуміла.

— Лише ту суму, про яку спочатку дізналася Сонет. Рівно стільки. Цього має вистачити, щоб загасити найгострішу пожежу.

— Я й за це вдяч…

— Надалі я повністю викуплю всі векселі, які належать Леофорі.

Темно-фіолетові очі розширилися.

Пані спокійно продовжила:

— Я не квапитиму вас із виплатами так, як це роблять банки, панно Еванджелін.

— Тоді...

— Десять років.

— ...

— Я продовжу вам термін виплати на десять років без жодних відсотків, тож виплатіть усе повністю до кінця цього терміну.

Це були надзвичайно гарні умови.

«Була б я на її місці, то поставила б печатку навіть під двадцятирічним рабським контрактом».

Це була сума, яку королівський службовець не зміг би зібрати, навіть якби працював двадцять років, харчуючись самим лише повітрям.

Позичити такі гроші без жодного відсотка...

«Таке й рідна сім'я не завжди зробить».

Еванджелін, яка сиділа в заціпенінні, нарешті швидко закивала головою:

— Я виплачу.

— Справді?

— Я неодмінно все поверну. Клянуся честю роду Менес. Що саме я маю зробити?

— По-перше...

Ось тепер починалося найголовніше.

Пані повернула голову й обмінялася зі мною поглядом. Я злегка підняла кутики губ.

Гордовито склавши руки на грудях, пані мовила:

— Вибачся перед Сонет.

— Що...

— Пані?

Я нахилилася й пошепки мовила їй на вухо:

— Пані, ми ж про таке не домовлялися.

А як же весь той план, який ми складали до самого вчорашнього вечора?

Пані, навіть не глянувши на мене, стійко й упевнено повторила:

— Це перше прохання, принцесо*.

— Але ж цій людині немає за що вибачатися переді мною.

*공녀 — ось яке звертання тут використано, не дуже розумію до кого вона звертається, адже це буквально звертання як до принцеси чи доньки герцога; не розумію до кого саме звертається Клара, бо єдиною принцесою в кімнаті є вона сама. Тому надалі, це звертання буде замінено на панну, коли вона звертатиметься до Еванджелін.

Спантеличеною була не лише я.

Еванджелін ошелешеним поглядом переводила погляд з мене на пані й навпаки.

«Я й сама не розумію, що коїться, але...»

Еванджелін, яка щойно присягалася зробити все що завгодно, не поспішала розтуляти рота.

«Воно й зрозуміло».

Що вище становище людини, то більше їй здається, ніби від вибачення чи подяки звичайній служниці небо розколеться навпіл.

Що довше тривала мовчанка, то холоднішими ставали рожеві очі пані.

— Хіба я прошу про щось надто складне?

— Пані, зі мною справді все гаразд.

І це була щира правда — мені справді було байдуже.

Але раптом лагідні очі пані гостро звузилися.

Її м'яка долоня міцно вхопила мене за зап'ястя.

— Ви дивилися на Сонет зверхньо, підбурювали покоївок ігнорувати її та влаштували дешеву виставу, щоб створити їй неприємності.

— ...

— Вибачтеся. Негайно й ґречно. Інакше нам з панною* більше немає про що розмовляти.

*те саме звертання, що й вище згадано.

Це була непохитна позиція.

«Ні, але навіщо взагалі вимагати вибачень?»

З боржниці треба було витягати зовсім не це!

«Зверхнє ставлення до прислуги — це ж звична річ».

Це явно не той пункт, який варто було виносити на переговори.

Проте пані поводилася так, ніби у світі не існувало нічого важливішого за це.

— Пані, ви це... серйозно?

— Гадаєте, я сіла з вами жарти жартувати, принцесо?

— Це вже занадто...

— Ви можете лизати мої туфлі, але нахилити голову перед Сонет для вас смерті подібно?

— ...

— Вчиняйте як знаєте. Не мені ж помирати під купами боргів.

Доглянуте, гладке обличчя Еванджелін жахливо перекосилося.

Її червоні губи повільно заворушилися:

— В-ви... ви... Вибач... вибач за те, що через свої необачні вчинки... я поставила тебе в скрутне становище.

Платиново-біла голівонька дуже повільно нахилилася вперед.

Вушка дівчини палахкотіли яскраво-червоним цвітом.

«І навіщо це все?»

— Ти приймаєш її вибачення?

Я подивилася на густу маківку перед собою, а потім перевела погляд на пані.

Вона знизала плечима, даючи зрозуміти, що рішення повністю за мною.

— ...Я приймаю їх.

Людина, яка зневажала мене, попросила в мене вибачення.

І, як і слід було очікувати, небо від цього не розкололося.

***

— Що це з твоїм обличчям?

Маленькі долоньки міцно стиснули мої щоки.

Карі очі жалісливо наповнилися сльозами:

— Очі геть червоні!

— Це все, що ти маєш мені сказати після кількох місяців розлуки?

— А ти як гадала? Я ж казала тобі не терпіти й не мовчати!

Айріс обурено зсунула рівні бровки.

«А раніше ж вона такою не була...»

Коли ми працювали в одному маєтку, вона й слова до ладу вимовити не могла, квапливо з усім погоджуючись та вагаючись перед кожним проханням.

«Якщо замислитися, то вона чимось схожа на пані».

Яскраве обличчя, м'які манери та ніжний, мов срібний дзвіночок, голос.

Айріс ще довго бурчала й читала мені нотації, перш ніж нарешті перeйшла до справи:

— Ось. Те, про що ти просила заздалегідь.

— Дякую.

На товстому аркуші паперу були детально розписані дані про вищий світ столиці.

Імена, зовнішність, особливості — жодна деталь не була пропущена.

Я здивовано подивилася на подругу, яка зібрала ці матеріали всього за якісь півмісяця:

— Чому ти так дивишся?

— Та ні, просто дивуюся, як тобі вдалося дізнатися все це так добре.

— Тю, а як ще! Підслухаєш тут, піддивишся там — от і знаєш усе.

— Але ж у тебе не такий великий досвід. Та й високопоставлених осіб ти ніколи особисто не обслуговувала, хіба ні?

Її карі зіниці забігали за годинниковою стрілкою.

— Ти бува не...

— Ой, мені... мені вже час бігти! Ти ж казала, що ти теж поспішаєш!

— ...Ну так.

Айріс квапливо підхопилася й метушливо простягнула мені конверт:

— Той чоловік, про якого ти питала... Ти знайдеш його, якщо підеш за цією адресою.