Розділ 38 — Розділ 38

Я міцно притиснула лист до грудей і прискорила крок.

«Залишилося два тижні».

Саме стільки часу залишалося до королівського бенкету.

«Навіщо було так раптово це влаштовувати...»

Але який сенс звинувачувати господиню?

Думка пані змінилася, тож із цим нічого не вдієш.

До прийому два тижні.

Це означає, що нові сукні мають бути готові впродовж двох тижнів.

«Боже, я зараз збожеволію!»

Високоповажним особам достатньо просто сказати «я хочу ось таке», а от для тих, хто їм служить, усе зовсім інакше.

Знайти ательє, яке підійде під дизайн, узгодити графік, передавати побажання кутюр'є та господині...

До того ж цього разу це не можна було доручити тим, кому зазвичай в цьому довіряв маєток Еддівелл.

«Скоро це увійде в моду».

«Це?»

«Через два, ні, через три роки?»

Передбачення пані щодо майбутнього не мали жодного значення.

Головним було...

«І це не одна сукня, а цілих сім!»

Знайти місце, яке за два тижні зможе якісно пошити сім суконь експериментального дизайну.

До того ж це має бути місце, що вміє тримати язика за зубами, аби інформація не витікла назовні.

Знайти таке омріяне ательє було моїм завданням.

«За потреби, я вже збиралася особисто обходити всі салони одягу...»

Я подивилася на охайно запечатаний конверт.

Лист від Айріс мав перетворити жахливе понаднормове пекло на просто терпиму важку працю.

«Завдяки тобі я врятована».

Перед самими дверима ательє я швидко поправила волосся й поділ спідниці.

Варто було мені відчинити двері, як зсередини пролунав справжній оркестр із голосінь та благань:

— Благаю вас! Якщо ви не зробите цього, я просто помру!

— Та хіба ви один тут вмираєте? А характер нашого молодого пана...

— Хочете побитися об заклад, кому з нас важче служити? га?

Всередині ательє панував справжній безлад та хаос.

Люди в подібному вбранні на різні голоси благали й плакали.

А працівники непохитно заявляли їм у відповідь:

— Якщо ви продовжуватимете в тому ж дусі, нам теж буде важко.

— Я знаю, знаю... Але я теж не хочу так поводитися...

— Молодий пан погодився, і ми вже навіть зробили першу примірку, але це вже всьоме!

— Еге ж. Важко, правда? Наш молодий пан такий вередливий... Але, може, все ж якось можна...

Шух-шух-шух

Потирання долонь, наче муха лапками.

Це здавалося мені чимось дуже знайомим.

«Схоже, він благає вперше».

У цьому терті долонь бракувало щирості.

Коли я пройшла трохи далі вглиб, звідусіль поодиноке таємниче нашіптування:

— Хтось знає, як підготувалася панянка Майблум?

— Вбрання тієї панянки ніхто не бачить аж до самого дня прийому.

— Яка залізна таємність...

— А мій господар так шумів, вимагаючи, щоб я обов'язково щось дізналася цього разу...

— І твій теж? Мій теж.

Крадіжка дизайнів у сезон прийомів була чимось на зразок щорічної традиції.

Пройшовши повз двох чоловіків, які цілувалися за ширмою, я побачила заклопотаного працівника.

— Перепрошую.

— Так. Ви замовляли?

— Ні. Але…

— Тоді ні!

Це була рішуча відмова.

Працівник перебив мене й швидко додав:

— Це через королівський прийом, так?

— Так.

— Усі записи заповнені аж до дня перед прийомом! Ні, ні й ще раз ні!

— Я...

— Навіть якщо ви від самого молодого пана чи від пана власника, це неможливо! У кравців же не дев'яносто дев'ять рук!

— Тому...

— Якщо нас звільнять через те, що ми не встигнемо, ми нічого не вдіємо! Якщо ми зважатимемо на кожну таку ситуацію, ми самі першими помремо!

Спокійно поговорити явно не вдавалося.

Я полишила спроби щось пояснювати й просто тицьнула лист перед його носом.

— Для початку ось це!

— Гроші? За кого ви маєте наш салон... Ой, який тонкий конверт?

— Ні, дайте мені сказати…

— Вперше бачу такий тонкий. Ваш господар трохи дріб'язковий...

Очі працівника, який помахував тонким конвертом, трохи розширилися.

Я скористалася цією миттю й швидко висловила суть:

— Це не хабар. Я прийшла за рекомендацією.

— Боже мій... Справді?

Погляд жінки зупинився точно на підписі, залишеному Айріс.

Вмить її механічна посмішка зникла.

— Зачекайте хвилинку, будь ласка.

Невдовзі, важко дихаючи, підійшла біловолоса жінка:

— Ви прийшли з рекомендаційним листом?

— Так.

— Не знаючи цього, наша працівниця припустилася грубості. Ходіть сюди.

Ми прийшли до охайного кабінету. Літня жінка попросила мене сісти на диван і ґречно нахилила голову:

— Я Ґаррет Роб, головна відповідальна особа цього ательє.

— Я Сонет Фоса з маєтку графа Еддівелла. Дякую, що приділили мені час у такий заклопотаний період.

— Це я повинна дякувати.

Її пошматовані зморшками руки погладили конверт, який я їй віддала.

— У яких ви стосунках із панянкою Айріс?

— Панянкою? Вона моя подруга. Ми працювали разом у тому самому маєтку...

— ...Панна Айріс. Вона така красуня, тож ми іноді жартома так її називали.

— Айріс і справді дуже гарненька.

На відміну від людини, яка виконує важку роботу, її пальці були довгими та тонкими, а волосся — м'яким.

— Скажіть, з панною Айріс усе гаразд?

— Здається, вона зайнята, але почувається добре.

Пухкі губи жінки розпливлися в м'якій посмішці.

Прочитавши лист на двох сторінках, вона одразу перейшла до суті:

— Ви хочете замовити сукні?

— Так, вони трохи вибагливі, але...

Я простягнула ескізи, які пані малювала протягом кількох днів.

Мереживо та прикраси були зведені до мінімуму, а обробка країв була дуже незвичною.

— Це й справді відрізняється від нинішніх популярних дизайнів.

— Чи можу я розраховувати на вас?

— Сім суконь за два тижні... Зазвичай це було б абсолютно неможливо, але...

— ...

— Ви принесли мені таку радісну звістку.

— Радісну звістку...?

— Ми виконаємо все вчасно й без запізнень.

Головна відповідальна особа впевнено й надійно кивнула.

Я подумки заплакала від радості.

***

— Тримай погляд вище.

— Ось так?

— Ти занадто свідомо це робиш. Трохи більше...

У кімнаті пані на повну силу йшло таємне навчання.

Еванджелін поклала руки на стегна пані й поправила її поставу.

«І що це за королівський бенкет такий?»

Друга умова, яку пані висунула тоді:

«Цей бенкет — найкращий час».

«Що ви маєте на увазі?»

«Поки я залишаюся господинею Еддівелл, ніхто не повинен мати нахабства ставитися до мене зневажливо».

Це мало зовсім інше значення, ніж свято дня народження, що проходило в міському будинку.

Пані прагнула зміцнити своє становище саме через королівський бенкет.

І через це...

— Хе-ха, хе-ха...

— Ху-х...

Вони з панною Еванджелін щовечора доходили до такого стану.

Обидві жінки пили крижану воду, яку я їм подала, і намагалися перевести подих.

— Між іншим, панно, ви знаєте, чому тітка так недолюблює мене?

— Усе просто.

За ці кілька днів, коли вони постійно стикалися одна з одною, атмосфера між ними стала досить невимушеною.

— Вона хоче, щоб людина, яка носить ім'я Еддівелл, була здібною, відомою та мала гарні перспективи.

— А як щодо вас, панно?

— Я теж досить відома в Сельсіні своїм фехтуванням.

— Тобто якщо моя репутація зросте, проблема вирішиться сама собою.

Важке дихання поступово сповільнилося.

Пані підхопилася з місця й стиснула кулаки:

— Продовжуймо. Виспимося вже в могилі.

— Ви ж не звалитеся першою знову, як минулого разу?

Обидві жінки весело засміялися й знову прийняли належну поставу.

— Я... принесу ще перекусити.

Зараз була друга година ночі.

Усі вже були не при своєму розумі.

***

І ось факт, про який не знає ніхто, крім прислуги: Якщо пані не спить, покоївка теж не спить.

— Ех...

Таємне навчання закінчилося лише за три дні до прийому під приводом «відновлення шкіри».

І коли я йшла з геть виснаженим тілом, переді мною з'явилося знайоме й бажане обличчя.

— Давно не бачилися.

— Пане Юте!

Мить — і мою сонливість як рукою зняло, кров швидше закрутилася, а дихати стало легко й приємно.

Пан Ют, якого я не бачила вже певний час, виглядав не менш утомленим, ніж працівники ательє в сезон прийомів.

— Щось сталося?

— Я подавав запит на видачу книг із Королівської бібліотеки.

— І що з того?

— Треба написати заяву, але отримати схвалення виявилося досить складно. Це вже четверта спроба.

Чоловік потирав перенісся й стиха бурмотів:

— Я навіть для резюме стільки не писав...

— Це якась дуже потрібна книга?

— Панно Сонет, як називається ця історія?

— «Чому ви знову й знову прив'язуєтеся до смертельно хворої дружини»... А.

Точно, він же казав, що має знайти назву хвороби та спосіб лікування.

На відміну від мене, яка зазвичай вирішувала проблеми на ходу власне тілом і язиком, Юту доводилося ризикувати професією й напружити мізки.

«Здається, він трохи схуд...»

Те, що Ют Белвіт зменшився у цьому світі бодай на один грам, було втратою світового масштабу.

— Ви в порядку?

— А ви самі в порядку, панно Сонет?

— Я? Ну, я...

— Ви вечеряли?

Почувши ці слова, мені чомусь стало смішно.

Ют здивовано нахилив голову й підняв брови:

— Я що... сказав щось кумедне?

— Та ні, просто ви й минулого разу казали точно так само.