Розділ 3 — Розділ 3

— Саме так.

Обличчя жінки, яка ще мить тому насторожувалася, наче кішка, якій наступили на хвіст, зробилося невизначеним.

Ось він, момент!

Коли товста стіна недовіри бодай ненадовго стоншала.

Ют Белвіт із найневиннішим виразом обличчя, який спрацьовував у ста випадках із ста, пояснив:

— Спостерігаючи за панною Сонет упродовж тривалого часу…

— Спостерігали за мною впродовж тривалого часу?

Високо підняті кутики її очей зробилися ще грізнішими.

«От біда».

Не про те заговорив.

Адже в очах Сонет Фоси Ют Белвіт зараз нічим не відрізнявся від вуличного проповідника-сектанта.

Але назад шляху немає, відступати тепер запізно.

«Думайте, мізки, думайте».

Чужинець ще раз прокашлявся й продовжив:

— Ну, ми ж сусіди. А в мене вкрай хороша пам'ять. Події, що трапилися бодай раз, я здебільшого не забуваю.

— …

— Ви ж щодня сумлінно ходили на роботу й поверталися додому, правда? Не те щоб я вистежував вас чи щось таке, просто в нашому будинку була кепська звукоізоляція.

— І що з того?

— Вона справляла глибоке враження — ця ваша непохитність. Така працелюбність та старанність притаманні далеко не кожному!

— …

— А ваша сміливість, яку не здатен похитнути жоден повсякденний клопіт, — це взагалі жадана якість!

— Мо… моя?

— Під час торішньої зливи ви були просто чудовою. Я ледь не закохався!

Ют м'яко мружив очі, задобрюючи Сонет Фосу.

«Благаю!»

План Юта Белвіта вимагав участі цієї жінки.

«Я теж мушу вирватися з цього клятого світу романтики!»

Він, звісно, чув про подібні сюжетні ходи — мовляв, якось так сталося, що потрапив у романтичне фентезі роман, який читала молодша сестра…

Але хіба міг він подумати, що це стане його власною реальністю?

«Божевільний герцог зробив мене своїми єдиним снодійним» (1278/1278).

«Коли я вперше це побачив, то подумав, що збожеволію».

До того ж…

«Хіба зазвичай на один світ не припадає один твір?»

Чи це нормально, що вселення лиходійки, виховання дитини та шлюб за контрактом відбуваються в один і той самий час?

«Це що, за принципом "чим більше, тим краще"? Оптові продажі?»

Утім, саме тому він тут і опинився.

«Та яке мені діло».

Якщо сказали закрити цей любовний сюжет, роздутий казна-як і казна-ким, то треба просто взяти й закрити.

Головне — домогтися правильної розв'язки будь-яким способом.

«Тільки так я зможу повернутися додому».

Чоловік міцно стиснув зуби.

«Я мушу повернутися додому за будь-яку ціну».

До справжнього дому.

Туди, де він був від початку.

Туди, де на нього чекає сім'я, яка йому рада.

«Як я можу залишити її там саму, вона ж збожеволіє від тривоги».

Для цього йому потрібна була Сонет Фоса.

Якщо точніше — помічниця, яка має легкий доступ до головної героїні.

«Якщо я, чоловік, спробую пробратися сам, мені можуть і ножа встромити».

Любовні чвари йому були непотрібні. Ставати другим чоловічим персонажем він теж не збирався.

«І без того тривожно».

Його волосся, що трохи намокло від дощу, вже повністю висохло.

«Тому роль Сонет Фоси ще важливіша».

Такий висновок він зробив після того, як простудіював купу любовних романів.

«Немає нікого, хто мав би такий самий вплив на головну героїню, як служниця чи покоївка».

Слуги в романтичному фентезі — це універсальні фахівці: від любовних консультацій до вбивств, перевдягань та збору інформації!

Щоб належним чином зав'язати романтичні вузли, така помічниця була життєво необхідна.

А Сонет Фоса, схоже, увесь цей час працювала в маєтках.

«І що найважливіше…»

Ця холоднокровність, з якою вона навіть оком не повела, дивлячись на це обличчя!

«Рідкісний талант».

Не те щоб Ют Белвіт від початку накинув оком саме на сусідку.

«Ми й спілкувалися небагато».

Спершу він намагався залучити жінку, з якою познайомився через інші канали.

«Як ти міг так вчинити?»

«Ти грався моїми почуттями?»

«За кого ти мене маєш!»

Усі спроби закінчилися повним провалом.

«Ах, щічка».

Щока, яка набрякла кілька днів тому, здавалося, досі нила.

Ютові Белвіту це теж давалося нелегко.

«Варто виявити бодай краплю приязні — і в їхніх головах вони вже бавлять спільних онуків…»

Він же не робив нічого поганого, просто був привітним.

Але варто було стосункам трохи наблизитися, як ті одразу кричали: «Якщо так, то не треба було бути зі мною таким добрим!» — і в гніві йшли геть.

Серед таких людей існування Сонет Фоси було справжнім скарбом.

«Ця сухість! Ця стриманість!!

Настільки байдуже дивитися на таку зовнішність — це ж яка неупередженість!»

— Я зайнята.

«Ця різкість!»

Це мусила бути саме вона.

«Вже нудить шукати людей, отримуючи по щоках».

Йому зовсім не хотілося відчувати на собі всі труднощі відділу кадрів, коли працівників постійно звільняють.

— Мені потрібно негайно шукати нову роботу.

— Звісно, я не прошу про допомогу задарма. Звісно ж, буде винагорода.

— Яка саме?

— Тобто…

Що ж сказати?

Він думав тільки про те, щоб будь-що переманити цю жінку на свій бік, і абсолютно не врахував інші деталі.

Він просто хотів додому.

Справді, благаю.

Червоні губи поворухнулися самі собою, не питаючи дозволу у свого власника:

— …Дім… будь ласка…

— Дім?

Оце так.

У блакитних очах, які досі залишалися байдужими, промайнув дивний блиск.

Обидві руки, що акуратно лежали на столі, відчутно здригнулися.

«Ось воно».

Ют подумки свиснув і нахилився вперед.

Губи жінки поворухнулися ще раз.

— Будинок же сьогодні повністю завалився. Чи не варто мати хоча б один гарний будиночок у столиці?

— А…

— У вашій власності, панно Сонет.

— У моїй власності.

На її чистій шкірі з'явився легкий рум'янець.

«Ось що це було».

Немов крижане, її обличчя похитнулося перед перспективою власного житла.

Справді вишуканий смак, нічого не вдієш.

«Те що треба».

Поки Ют Белвіт подумки танцював, Сонет вагалася, але зрештою зізналася:

— Взагалі-то… мати власний дім — це моя давня мрія.

— Власне житло — це універсальне бажання.

Він і сам хотів жити із сестрою в трикімнатній власній квартирі з видом на річку й ні в чому собі не відмовляти.

— Хай і без саду, але хоча б із маленьким городом…

— Та що ви!

Аби тільки повернутися додому — та він що завгодно для неї зробить.

Чужинець міцно примружився й пролепетав:

— Сад обов'язковий! Як щодо того, щоб позаду росла абрикоса, а спереду щоліта цвіли троянди чи гортензії?

— Звісно, це чудово.

— Я можу вам це дати.

Легкий рум'янець миттєво згаснув.

Сонет спиралася обома руками на стіл, збираючись піднятися.

— Зачекайте-зачекайте! Не вставайте, добре?

Намоклі від дощу рукави були вогкими.

Він жалібно закліпав очима, і Сонет, ніби кажучи «ну, спопробуй ще», знову сіла на місце.

— Гм, якщо ви мені не довіряєте, як щодо цього?

— Про що ви?

— Довіряти не людині, а контракту.

Ют швидко продовжив пояснення, поки вона не втекла.

У таких справах головне — спантеличити людину, а потім швидко підсунути папір на підпис.

— Це ж цілий будинок із садом! Щоб купити таке в столиці, вам доведеться працювати понад тридцять років, ви ж знаєте?

— Гм.

— Вам треба лише допомогти мені. Що швидше ми закінчимо, то вигідніше для вас, панно Сонет!

— …

— Дім! Як щодо того, щоб указати таку вартість будинку?

Коли він написав цифру, що у два рази перевищувала ринкову ціну, Сонет помітно завагалася.

Зараз!

Ют Белвіт повернув контракт і ручку до неї, завдаючи вирішального удару:

— Ви підпишете?

Одна секунда.

Дві секунди.

Три секунди.

— …Так.

Світло-бузкова голівка хитнулася вгору-вниз.

Все ж таки, що в тому світі, що в цьому — за гроші можна купити все.

***

«Який же він гарний…»

Намагаючись непомітно роздивлятися його обличчя, я пропустила повз вуха добру половину пояснень.

Не можна бути такою розсіяною.

«Але ж бо!»

І чому в нього такі гарні руки?

Пальці, що виводили пункт за пунктом у контракті, були дивовижно довгими та витонченими.

— Це офіційний контракт, затверджений Міністерством магії. З моменту його укладення жодна зі сторін не може розірвати його в односторонньому порядку, тож будьте спокійні.

Губи в нього соковиті й червоні, мов вишні. А шкіра така біла — ну справжнісінька статуя…

«Годі!»

Я напружила міжбрів'я, проганяючи зайві думки.

— Тоді підпишіть ось тут…

Він підвів голову. Побоюючись, що наші погляди перетнуться, я квапливо опустила голову й вказала на контракт:

— Здається, тут не вистачає одного нуля?

Який янгол нетямущий у арифметиці.

— І грошові одиниці не вказані. У нашій валюті це золоті, срібні, мідні. Додайте їх.

— А-а, так…

Коли я поглянула на нього, його рот був трохи відкритий, а сам він зніяковіло посміхався.

Ще трохи — і я, здавалося, пірну в ці ясні зелені очі, що так чисто відображали мене.

— Перестаньте на мене дивитися й пишіть уважно.

— Слухаюся, зрозумів.

Боже, наші руки торкнулися…!

Тильний бік долоні, якого він на мить торкнувся, спалахнув гарячим жаром.

«Серце завмирає…»

Букви в контракті були такими ж рівними й витонченими, як і його пальці. Невже в такого гарного тіла й душа така ж гарна?

— А що це за дрібненькі букви ось тут?

— Та це дрібниці…

— Якщо дрібниці, то я це викреслю.

— Вибачте, вибачте мені…

Янгол ще й у граматиці не тямить.

— Ось тут граматична помилка. І ось тут теж.

— На таке можна не звертати… Виправлю! Усе зроблю як слід.

Його кругла голівка була нахилена, поки він виправляв букви.

Сріблясте волосся сяяло й було ніжним, наче добре сплетене шовкове прядиво.

«Справді, що ж мені робити…»

Я міцно зчепила руки, не знаючи, куди себе діти.

Він же не чує, як калатає моє серце?

«Що, як він здогадається, що він мені подобається…!!»