Розділ 39 — Розділ 39

Мене звільнили в один день.

— Ох, ну й життя…

Це не було несподіванкою.

На відміну від моєї попередньої роботи, звідки мене вигнали за безглуздим приводом, тут із самої співбесіди лунали всілякі тривожні сигнали.

«Буде важко фізично».

«Краще не ставитися до цього легковажно».

«Якщо страшно — краще відмовитися просто зараз».

І що ж я відповіла на ці погрози роботодавця?

«Так! Я теж не з боягузка».

І ось так я влаштувалася гувернанткою, але ж!..

Гувернантка, навіть маючи такий самий стаж, як і покоївка, отримує платню вдвічі більшу.

До того ж щовихідних відпочиває, а під час сезону балів та бенкетів, коли юні панянки й пани зайняті, роботи немає, тож вона теж відпочиває. Зі збереженням плати!

Звісно ж, зазвичай вакансія гувернантки просто так не з’являється.

Те, як я, геть зелена новенька, змогла отримати це місце, пояснювалося просто: «Усі попередники кидали це й ішли геть на пів шляху».

А саме — через близнюків-чортенят.

Той дует, який змусив попередню гувернантку звільнитися вже через 53 хвилини, з першої ж зустрічі виявився непростим.

«Хмм, ти теж прийшла заради грошей нашого дядька?»

«Звісно. Ваш дядько й найняв мене за гроші».

«Усі, хто сюди приходять, однакові. Нещиро посміхаються заради кількох мідяків».

«Але ж я не можу плакати під час роботи. Тож наше перше заняття буде присвячене принципам економіки».

Робота гувернантки, як і попереджали, була непростою.

Не з’являтися на уроки — це найменше.

Підкласти соснову шишку під подушку стільця, вкинути в шухляду пожовану жуйку чи цукерку — буденна справа.

Ставити підніжки, штовхати зі спини…

Бувало й таке, що вони геть розкидали акуратно розкладені книжки, і мені доводилося цілий день наводити лад у кабінеті.

І все ж я, зціпивши зуби, якось трималася, аж ось!..

«Схоже, учительці Фосі бракує сили, щоб підкорити дітей».

«……»

«Цим дітям потрібен хтось суворий, але водночас м’який, холодний, але здатний огорнути теплою турботою».

«Я й сама хочу отримувати платню, не ходячи на роботу».

Мене безжально виставили геть під приводом того, що мені бракує любові.

Уся в попелі, підготовленому молодим паном.

«Усе гаразд».

Адже тепер у мене є затишна домівка.

Я викручувала насухо мокре волосся біля дверей власного помешкання.

Через раптову зливу попіл із дощовою водою брудною кашею злиплися на мені.

— Га?

Проте що дужче я рилася в сумці, то виразніше моторошне передчуття піднімалося від п’ят до самої голови.

— Що за дідько, куди він подівся?

Немає.

Ключа, який мав би спокійнісінько лежати на місці.

— А-а……

Останні сили ніби витекли з мене.

Я просто вдарилася маківкою об вхідні двері. Треба було подумати, але мізки відмовлялися працювати.

«Ліньки……»

Спосіб потрапити до будинку навіть без ключа був.

Але в мене не було жодного бажання втілювати його в життя.

Цікаво, скільки я так простояла?

Поруч пролунав звук відчинення дверей.

— Перепрошую?

— Так…… Ой, лячно як!

Здавалося, ніби фреска з храму ожила й вийшла на вулицю.

Виразні зелені очі пильно дивилися на мене. Я рефлекторно замахала руками в повітрі.

— Ой, я правда не якась дивачка. Це мій дім.

— …

— Просто зараз я загубила ключ, і якщо ви питаєте, чому я тут так стою…

— Цей?

Чоловік присів і простягнув старий ключ.

Звичне відчуття в долоні підтвердило: це справді був мій ключ.

— Точно. І чому він упав на підлогу……

— Буває, що поле зору звужується.

— Д-дякую. Ви мене врятували.

Навіть після того, як він віддав мені ключ, погляд чоловіка не відривався від мене.

Завдяки цьому я теж змогла безсоромно роздивитися його обличчя.

«А він справді вродливий».

Ще в день переїзду, коли я побачила його вперше, я подумала: хіба бувають такі обличчя?

— Ви вечеряли?

— Що?

— Цікавлюся, чи ви поїли.

— А-а……

Тільки після його слів до мене дійшло.

— Якщо подумати, я голодувала весь день.

— Ви голодували цілий день?

Його чисте обличчя блідо застигло.

Чоловік завагався, ніби почув новину про те, що спагетті летіли небом, а потім розтулив рот:

— Зачекайте хвилинку. Будь ласка, зачекайте трошки!

— Що?

Чоловік, навіть не зачинивши до кінця двері, прудко забіг усередину.

Гуркіт, шум, торохкотіння!

«Що там відбувається……?»

Яку запеклу битву він улаштував у власному домі?

Якраз коли я вагалася, чи не варто зазирнути, сусід знову вистромив голову.

— Ось, о-ось, тримайте.

Він ніс цілу оберемок усього в обіймах.

— Візьміть це, будь ласка.

— Що це все таке?

— Перекус. Ви казали, що натщесерце, тож я вибрав те, що легше проковтнути. У вас немає алергії?

— Ні. Немає.

— Фух.

— Але чи можу я все це…… прийняти?

— Коли переїжджають, зазвичай пригощають сусідів їжею.

Хіба є такий звичай?

Можливо, мої думки відобразилися на обличчі, бо чоловік швидко додав:

— Там, де я жив, так робили.

— Але ж переїзд…… ми ж приїхали в один день.

Ми ж мешкаємо в цьому будинку вже майже пів року.

Чоловік легко знизав плечима, ніби це не мало жодного значення:

— Головне — намір.

— …

— Це не повноцінна трапеза, але щоб угамувати голод, вистачить.

— Так……

— Коли поїсте й наберетеся сил, тоді обов’язково з’їжте щось ситне.

Його сріблясті вії відкинули довгу тінь.

Чоловік безтурботно помахав рукою й зайшов за двері.

Коли я опустила голову, усе, чим він мене обдарував, заповнило моє поле зору.

На пудингу, що лежав найвище, з’явилися холодні крапельки води.

«Щось тут не так……»

І після того, як я відчинила двері знайденим ним ключем, і після того, як розклала перекуси на столі, і навіть після того, як солодкий та холодний пудинг ковзнув по горлу — усе було так само.

«Справді дивно».

Серце калатало занадто швидко.

***

Це була подія кількох років тому.

Та я не забула тієї миті, яка тривала менше десяти хвилин.

— Юте, ви, мабуть, не пам’ятаєте, але…

— Пам’ятаю.

— Справді?

— Це був ванільний пудинг, чи не так? Зверху политий чорничним сиропом.

— Мабуть.

— Я ж казав, що в мене хороша пам’ять.

Чоловік щиро й розслаблено розплився в посмішці.

— Тож, ви вечеряли, панно Сонет?

— Якщо подумати, я голодувала весь день.

Його вилиці, що ледь піднялися, кам’яно застигли.

«Минулого разу в нього був такий самий вираз обличчя».

Обличчя, ніби йому в щоку влучили спагетті, що впали з неба.

— Я міг би піти на кухню.

— Якщо готувати зараз, це займе чимало часу.

Лікар, який відвів мене до порожнього кабінету, дістав купу перекусів.

— Їжте.

— А хіба можна тримати таке в кабінеті?

— Ми ж працюємо для того, щоб жити й їсти, тож чому б і ні.

— Тоді дякую, я заберу це до себе в кімнату і…

Ют власноруч зняв обгортку з енергетичного батончика й простягнув його мені.

— Зараз, тут, їжте.

— Слухаюся.

Солодкість шоколаду повільно танула на кінчику язика.

Тим часом Ют метушливо порався руками.

Знімав обгортки з печива, відкручував кришки, клав маленькі ложечки……

— Я б і сама могла.

— А ви зосередьтеся на засвоєнні поживних речовин.

Знявши всі упаковки, Ют незадоволено пробурмотів:

— Панно Сонет, ви схильні виснажувати себе.

— Я?

— Так. Якби я не запитав, ви б і забули, що голодні, правда?

— Ну…… десь так воно й є.

— У вас навіть немає часу пообідати? У вас же з’явилася заміна.

— Просто господині найзручніше зі мною.

— Вона ж не настільки жорстока, щоб не давати часу навіть на їжу.

Його слова були правдою.

Правдою-то правдою, але……

«Господиня й сама зайнята, тож мені не хотілося створювати зайвого клопоту».

Я не пропускала прийоми їжі навмисно.

Просто коли отямилася, день уже добігав кінця.

І сьогодні, якби Ют Белвіт не запитав, я б так і відключилася прямо на ліжку.

«Солодко».

Пружний пудинг танув на кінчику язика.

Що більше я їла, то світлішим ставало обличчя Юта.

— Як добре їсте. Їжте багато-багато. І це їжте, і те. Усе їжте.

— Чому……

— М-м?

Його допитливий погляд ніяк не відривався від мене.

«В мене зараз шлунок від такого стане».

Через те, що шлунок був порожнім, усе тіло нудило.

Я втамувала легке запаморочення й продовжила:

— Чому ви так дивитеся?

— Та от. Хочеться й далі дивитися.

«Не треба тішити себе ілюзіями».

«Ти ж знаєш, що це означає зовсім не те».

Мене нудило.

Якщо мене знудить просто тут, цей ніяковий час нарешті закінчиться.

«Хоча наші стосунки з паном Ютом теж закінчаться».

Навіть якщо я не хотіла зустрічатися, залишати про себе негативне враження теж не бажала.

Я низько схилила голову й просто впилася поглядом у пудинг.

— Чому вам хочеться дивитися?

— Бо ви гарно їсте, приємно спостерігати.

— Що……?

— Бабуся, мабуть, тому й годувала мене щосвят без зупину……

Останні слова лунали майже як бурмотіння собі під ніс, тож їх майже не було чутно.

Сам собі кивнувши, Ют знову радісно всміхнувся й простягнув новий смаколик.

Примітка: я передбачаю серйозний ангс щодо них в майбутньому, бо мені вже від цієї сцени серце стисло.

***

Волосся, що ковзало в руках, було м’яким.

— Усе готово, пані.

Сукня, у якій були мої кров, піт та пекельні зусилля, сяйливо розгорнулася.

Графиня Клара Еддівелл піднялася зі свого місця й вигнула куточки губ під ідеальним кутом:

— Я пішла.

Осінній королівський бал розпочався.