Розділ 40 — Розділ 40

Після початку королівського бенкету в міському будинку запанував небувалий досі спокій.

І подружжя господарів, і гості, які потребували прискіпливої уваги, покинули маєток.

Поки всі робітники насолоджувалися свободою, лише одна людина не мала такої змоги.

— Спасіть-допоможіть…… Людина застрягла в романтичному фентезі……

Ют Белвіт.

Чужинець, який займав кабінет лікаря в кінці коридору, стиха застогнав.

Книги найрізноманітніших форматів були складені стосом від самої підлоги до столу.

«І чому їй так подобаються подібні романи?»

Скільки б він не докоряв вишуканим смакам своєї сестри, це аж ніяк не змінювало його поточного завдання.

Знайти хворобу головної героїні та вилікувати її або ж запобігти цій хворобі.

«Це вже яка за рахунком книжка?»

Він перегортав сторінки так часто, що відбитків пальців майже не лишилося.

«Якби ж тільки був смартфон……»

Ют розтирав потилицю, згадуючи речі, яких у цьому світі не існувало.

Якби працював інтернет, він би вже давно отримав відповіді від знавців з усього світу.

— Цю книжку я переглядав улітку.

— А це — тьху, це ж дипломна робота студента.

— Джерела інформації — повне сміття……

Бум.

Кругле чоло гепнулося прямо об стіл.

Ют легко помасажував повіки й забурмотів:

— Хочу додому……

Чому саме він?

Це не те щоб його не відвідували подібні думки.

Читачів, які насолоджуються любовним фентезі у вигаданому світі, греблю гати, то чому саме він?

«І королю близько двадцяти, і великому герцогу двадцять з хвостиком. Гей, політикою що, тільки молодь займається? Влада ще навіть не стабілізувалася, яке може бути кохання? Треба ж спочатку фундамент закласти!»

«А-а! Братику! Ну будь ласка! Це ж романтичне фентезі!»

Він виразно пам’ятав свою сестру, яка скривлювала обличчя, скільки могла, і розписувала сюжет роману на маркерній дошці.

«Треба було тоді вислухати її як слід».

Важке зітхання впало між книжковими сторінками.

Любовна історія головних героїв просувалася куди більш гладко, ніж очікувалося.

Дякувати Сонет Фосі.

«Мені аби самому не схибити».

Бувають історії зі смертельними хворобами, що закінчуються трагедією*, але його сестра була непохитною прихильницею щасливих кінцівок.

*Karina’s last day це каміння в твій город, чуєш, я навіть від спойлерів у твіторі ридала!

«Навіщо читати сумне?»

«Але ж у тому, що ти зараз читаєш, головний герой помирав 108 разів!»

«Це зовсім інше!»

«І чому ж це?»

«Після бід та злиднів, що має бути? Повинно бути щастя! Навіть якщо ти помер 108 разів, на 109-й ти просто зобов'язаний бути щасливим — це базовий закон справедливості у світі бойових мистецтв!»

«То це романтичне фентезі чи уся, ти вже визначся».

Насправді, навіть якщо Ют Белвіт нічого не робитиме, Клара Еддівелл все одно вилікується від хвороби й стане щасливою сама по собі.

«Адже сюжет саме про це».

Просто невідомо, чи станеться це «через 3 роки», чи «через 5 років».

Час, який у романі стискається до короткої фрази на кшталт «Минуло 5 років……», Ютові Белвіту доводилося витримувати повністю, проживаючи кожен день.

Тому він не міг просто скласти руки й чекати, поки головні герої самі з усім розберуться.

«Три. Усього лише три. Якщо я завершу хоча б це, ти……»

Творець, який закинув чужинця сюди, мабуть, теж прагнув саме цього.

— Якнайшвидше……

Дзеркало на краю столу без жодних викрикривлень віддзеркалювало вродливе обличчя.

Яскраве сріблясте волосся та зелені очі.

Його вигляд у дзеркалі більше не здавався чужорідним.

«Не хочу звикати до цього».

Ютові Белвіту перехоплювало подих щоразу, коли йому здавалося, що він справді стає «Ютом Белвітом».

«Треба якнайшвидше все закінчити».

Головне — самому зробити все правильно.

«Мені тут ні за чим тужити……»

Відчуття плинності й зависання було йому знайоме. Його бліді повіки тремтіли.

Тук-тук.

— Пане Юте.

Одночасно зі стуком відчинилися двері.

Ют мимоволі скинув руку, що лежала на шиї.

— Що трапилося?

— Вони повертаються.

— Повертаються? Хто…… А, невже.

— Так. Кажуть, що пан та пані уже їдуть сюди.

Ледве закінчивши речення, дівчина спритно й швидко попрямувала далі.

Ют, зачинивши двері на засув, лише після цього неквапливо рушив слідом за Сонет.

«Минулого разу, коли я дивився, це була десь 530-та сторінка».

Більшість слуг вишикувалися в ряди в центральному холі.

Він, як лікар, тихенько заховався в найменш помітному місці.

— О? А ви, лікарю……?

— Тш-ш. Я просто вирішив зазирнути на хвилинку, глянути на колір обличчя.

— Ви справді такий добрий.

Ют дозволив слузі й надалі залишатися при своїй неправильній думці та трохи звузив очі.

Невдовзі масивні двері відчинилися.

Його погляд, який несвідомо стежив за світло-бузковою потилицею, повернувся вперед.

«Еванджелін Менес немає».

Схоже, вона не стала заїжджати до маєтку й одразу вирушила до своїх володінь.

Те, що це означало, було цілком очевидним:

«Клара Еддівелл повноцінно увійшла до вищого світу столиці».

Звісно, він знав про це й раніше.

Адже останніми днями газети майоріли новинами про графиню Еддівелл.

Чарівна зовнішність! Нова сукня! Та навіть вміння дотримуватися палацового етикету краще за самих сельсінців!

Принцеса маленької країни за кілька днів закарбувалася в пам'яті як усередині палацу, так і поза ним.

— Ви повернулися, пані.

— Давно не бачилися, Сонет. Як ти тут без мене?

— У мене все гаразд, пані.

Пані та покоївка, які нарешті зустрілися після розлуки, природно піднялися сходами.

Три, два, один.

Відстань, на якій Ют і Сонет могли точно зустрітися поглядами.

Ют підвів голову й перевірив напис над головою головної героїні.

Чому ви знову й знову прив'язуєтеся до смертельно хворої дружини (793/998)

***

Минуло лише кілька днів після бенкету, і графиня Кеблет повернулася до свого маєтку.

Графське подружжя буквально випромінювало атмосферу закоханих, які зустрічаються всього 10 днів.

Тим часом…

— Усі бережіть себе!

— До зустрічі в новому році!

Настав останній день року.

Задні двері кишіли людьми, які з важкістю тягли свої валізи.

Поки я спокійно спостерігала за цим видовищем, зі мною зненацька заговорили:

— Ти хіба не їдеш?

— Ні, не їду. А ти, Карен?

— Я — авжеж їду. Просто до потяга ще є трохи часу.

Карен зиркнула на свій наручний годинник і мовила:

— Я працюю тут уже не перший рік і знаю: такі довгі вихідні трапляються вкрай рідко.

— Мабуть, що так.

Три чверті слуг узяли відпустку.

У буквальному сенсі лишився тільки необхідний мінімум людей.

За звичайних умов за графіком це було б неможливо, але цей кінець року був особливим.

— Сам Його Величність король особисто запросив їх. Хіба така можливість випадає щодня?

Щороку наприкінці року король збирає зовсім невелику кількість людей на одноденну звану вечерю.

Кажуть «одноденну», але насправді перебування в палаці триває щонайменше два тижні.

«Дійсно, якщо й збирати докупи дні для довгої відпустки, то тільки зараз».

Особливо для працівників кухні чи для особистих покоївок.

— Може, ще не пізно попросити старшу покоївку, щоб вона тебе відпустила? Якщо треба, я можу піти з тобою й поговорити?

— Старша покоївка ще вчора ввечері поїхала потягом.

— Оце так-так. От же стара, яка прудка!

Карен чомусь пошкодувала про це навіть більше за мене й покинула маєток.

Перший день нового року.

У їдальні для слуг була лише одна людина.

— Пане Юте! Ви так рано встали.

— Я й не лягав. З Новим роком вас!

— Нехай він принесе новий спокій.

Чоловік, легко погладивши себе по потилиці, перевів погляд на мій бік.

— А що це у вас?

— Це посилка від мами. Вона лежала в моєму колишньому житлі, тож я її забрала.

— Схоже, у вас хороші стосунки.

— Звичайні. А ви, пане Юте, теж не їдете на батьківщину?

— Ні, мені треба дізнатися свій новорічний передбачення-гороскоп.

— Гороскоп?

— Ворожіння на цей рік, яке видають накладом лише в 500 примірників рівно о 4-й ранку — таке просто не можна пропустити.

— І ви дістали його?

— Звісно!

Сухі від холодного вітру губи розтягнулися в широкій посмішці.

Ют, який здобув новорічний лімітований випуск газети, виглядав…… справді щасливим.

— На півночі такого немає?

— Є, звісно, але передбачення зі столичної газети збуваються краще.

— …

— У столиці ж набагато більше людей. Це просто питання статистики.

— Ну-у……

— Щоб вижити у світі, де важливі натяки й зачіпки, треба робити принаймні це.

Мені подобається Ют Белвіт, але щоразу, коли трапляється подібне, я просто……

— А ви, панно Сонет? Це ж така чудова нагода взяти відпустку, чому ви не поїхали додому?

— Бо мій дім на самому краю півдня. Дорога туди й назад — це лише зайва морока, краще вже просто відпочити. До того ж ви, пане Юте, теж тут.

Це було не єдиною причиною, але все ж.

Щоб змінити обстановку й розвіятися, я почала розпаковувати посилку.

Лише розклавши всі речі, надіслані мамою, я усвідомила, що мій співрозмовник не зронив жодного слова.

— Чому…… ви так?

З геть червоним обличчям він увесь цей час не зводив із мене очей.

Я відчувала навіть звідси, як у нього тремтить підборіддя.

— Перепрошую, панно Сонет.

— Так.

— Тільки зрозумійте мене правильно й не сприймайте хибно.

— Не буду.

— Я й раніше вагався, але…… Панно Сонет, ви бува в мене…