Розділ 41 — Розділ 41

Його примружені зелені очі дивилися на мене вельми багатозначно.

Прибравши тарілки й миски, чоловік природно всівся поруч зі мною.

Ковть .

Його опуклий кадик повільно піднявся й опустився. Під очима Юта Белвіта грала червоність.

Справді дивно…… Здавалося, він дещо нервував.

«Хіба що не так сильно, як я!»

Я потирала вологi долоні об стегна. Сорочка вже давно липко пристала до спини й попереку.

«Він здогадався?»

Та звісно ж, здогадався! Як можна було не помітити, коли я так витріщалася!

Незважаючи на дану собі обіцянку приховати свої почуття, насправді втілити її як слід не вдалося.

Та це ж природно! Коли таке обличчя прямо перед очима, хіба можна інакше!

«Він же не скаже, що це порушення контракту, правда?»

Я лише косила очима, пильно витріщаючись на Юта Белвіта.

Не варто було розслаблятись, але в проєкті Юта Белвіта я все ж мала досить важливу роль.

«Так. Тримайся гордо».

Я ж не скоїла жодного злочину, та й зрештою все одно збиралася якось про це сказати.

«Адже я й так не маю наміру з ним зустрічатись, та й не матиму, тож хіба це не байдуже?»

Я випростала спину й високо підняла підборіддя. Якраз у цей момент губи Юта розтулилися:

— Виходить…… ви вважаєте мене своїм другом?

— ……Е-е? Другом?

Від такого неочікуваного добору слів мій голос аж зірвався.

Ют, який повністю розвернувся тулубом до мене, перепитав ще емоційніше й піднесеніше:

— Ні, ми ж друзі, правда? Ви ж вважаєте мене другом?

— Так, так?

— Спочатку я вагався. Ні, навпаки, мені здавалося, що панна Сонет мене терпіти не може.

— Що? Чому?

Це зауваження здивувало мене куди більше, ніж заява про дружбу.

«Хіба можна не любити ангела?»

Який же демонічний покидьок міг би зробити таке?

Я насупила брови й чітко, по складах заперечила:

— Я не відчуваю до вас ніякої неприязні, пане Юте.

Хіба що Ют Белвіт вкраде всі мої накопичення й утече.

Яким би ангелом він не був, віддавати всі свої заощадження я не збиралася. А отже, за жодних обставин я не змогла б зненавидіти Юта Белвіта.

— Я не відчувала цього в минулому і не відчуватиму в майбутньому.

— Звісно, я не думав серйозно, що ви мене ненавидите чи зневажаєте. Я дуже добре відчуваю такі речі, — його червоні губи вигнулися в м’яку дугу. У його зелених очах повністю віддзеркалювалася я. — Але я водночас думав, що не надто вам подобаюсь……

— …

— Та й справді, причин любити мене особливих не було, як і якогось виняткового приводу.

Причина, щоб полюбити ангела……?

Я лише кліпала очима, не в змозі встежити за ходом думок Юта Белвіта. Зараз найкращим рішенням було з усіх сил удавати, що я ні краплі не збентежена.

— Звісно, панна Сонет казала, що вірить мені, але ж довіра й прихильність — це різні речі.

— Це правда……

Хоча моя довіра й виросла саме з прихильності.

З того, що я бачила, Ют Белвіт був не з тих, хто здатен когось образити чи обдурити. Та й хисту безсоромно брехати він не мав.

«Хоч реакція в нього й досить швидка».

Якщо розібратися детальніше, то в акторстві Юта було повно незграбностей.

Просто всі тоді піддалися загальному гамору й нічого не помітили. Але якщо придивитися саме до Юта Белвіта, це легко було збагнути.

— Спочатку це були суто грошові стосунки, ми з цього й починали.

«Ну, я ж не дивилася геть виключно на самі лише гроші».

Я невизначено кивнула головою.

— Панна Сонет погодилася, зваживши на мої гроші, на гроші в майбутньому.

— …

— Купівля власного житла — це ж мрія, що охоплює весь світ. Я думав, ви допомагаєте мені лише заради цього.

— Допомагаю…… Але ж ми офіційно уклали контракт.

— Ваша правда. Уклали контракт. З печаткою на крові, такий і не розірвеш просто так.

Я поглянула на свої мозолясті долоні.

Контракт, на який упустили кілька крапель крові, за вагою сильно відрізнявся від звичайного.

— Але якби справа була лише в контракті…… у вас не було б причин залишатися тут через мене.

— Це……

— Головні герої поїхали до королівського палацу, і в такий день нам немає чого робити. Це ж дуже-дуже цінний вихідний.

— Воно-то так.

— Проводити відпустку на роботі через якусь людину — це ж дивовижно……

Замість того, щоб договорити, Ют свіжо й променисто посміхнувся.

З зовсім іншою теплотою, ніж коли він оглядав пацієнтів чи спілкувався із робітниками в крамниці. Здавалося, кутики його очей просякли сонячним світлом.

— Панна Сонет завжди беззастережно вірила мені й допомагала.

— Чому ж беззастережно? Я отримала все, що мала отримати.

— Те, що дала панна Сонет, надзвичайно важливе. А те, що дав я — дрібниця.

Та скільки ж грошей я від нього отримала під виглядом одного лише бонусу!

«Про що він взагалі говорить?»

У світі, де за гроші купують навіть титули, він дав стільки грошей і каже, що це дрібниця.

А я не пам’ятала, щоб давала Ютові Белвіту щось настільки вагоме.

Я геть не розуміла, чи варто якнайшвидше розвіяти цю його оману, чи краще мовчки проігнорувати.

— Панна Сонет жодного разу не дорікнула мені за мою недосвідченість.

— Це……

— І те, що ви лишилися сьогодні — це ж тому, що хвилювалися, аби я не почувався самотнім, правда?

Настільки благородних помислів у мене не було……!

Не заперечуючи й не погоджуючись, я просто пильно дивилася на Юта. Його злегка примружені кутики очей сьогодні здавалися ще більш радісними.

— Хтось, хто покриває твої недоліки, проводить із тобою вихідні й ділить найбільше часу протягом дня…… Зазвичай такі стосунки називають дружбою.

Його очі, що дивилися на мене, сяяли.

Відстань між нами з Ютом була неймовірно близькою, і мені було важко тверезо оцінювати ситуацію.

— Правда ж? Ми ж друзі?

……Ми й справді друзі?

Коли ангел запитує з блискучими очима, хіба можу я відповісти «ні»?

— Е-е, ну, це……

«Зберися, Сонет Фосо».

Я низько схилила голову, намагаючись відволіктися й зібрати думки до купи. Та все одно в полі зору миготіли руки й коліна Юта Белвіта.

«Ми ж скріпили це контрактом, та й помисли в мене якісь геть нечисті».

Чи можна назвати друзями тих, у кого в голові самі лише приховані мотиви?

Чи не занадто жалюгідне коло спілкування у цього янгола?

«Якби ми були друзями, то мали б……»

Я згадала Айріс — свою єдину подругу.

«Хоча з нею ми теж не з самого початку стали друзями».

Усе почалося з того, що я допомогла дівчині, яка знепритомніла в обдертому одязі, мов утікачка, й підшукала їй роботу.

Вона була роботящою, хоч і без особливого хисту до справи, і, як і я, проводила вихідні в маєтку, тож ми швидко зблизились.

«Якщо подумати, чи не схожі вони?».

Ввічливий, приємний, проводить зі мною вихідні.

«Ні-ні. У друзів має бути ще щось, якісь інші деталі, ну тобто……»

Те, що ми робили з Айріс, коли здибалися, було цілком передбачуваним.

Їли, пили чай, а за нагоди ходили роздивитися нові крамнички…… Ой?

«Та це ж усе те, що я робила з паном Ютом!»

Що більше: хоч ми й знайомі лише кілька місяців, з Ютом Белвітом я бачилася поза домом частіше, ніж із Айріс за кілька років.

«Хоч Айріс майже й не виходить на двір!»

Та й у маєтку після пані я найбільше спілкуюся саме з ним, іноді ми разом виходимо у місто, а тепер ось і перший день нового року проводимо вдвох……

Я повільно кивнула головою:

— І правда, так…… Гадаю, нас справді можна назвати друзями.

У ту ж мить обличчя Юта Белвіта засяяло, ніби на ньому спалахнула сотня лампочок.

Його зіниці розширилися ще дужче, а рот розтулився так широко, що було видно горло, а потім витягнувся в посмішці.

І раптом……

— Подруго моя!

— Ой!

Його довгі руки міцно охопили мої плечі.

Мов похилена кісточка доміно, верхня частина тіла Юта Белвіта накрила мене.

Тобто, інакше кажучи!

«Мамо, Боже мій, світло моє, о-о-х……»

Ют Белвіт зненацька згріб мене в обійми!

Очі пекло від сліз. Я міцно заплющила очі й подумки згадала шкільний статут із часів Академії: Не будь зарозумілою, не принижуй себе, будь доброю до всіх……

Це що, нагорода за те, що я завжди було доброю?

Уткнувшись носом у груди вродливого чоловіка, я подумала, що це міг би бути чудовий останній спогад у моєму житті.

«Дружити — це справді… так чудово».

Освіжаючий трав'яний аромат лоскотав горло.

На щастя, перш ніж я справді померла від щастя, Ют розімкнув обійми.

А потім випростався і, сяючи найширшою посмішкою, мовив……

— Сонет!

Угу-угу, зараз я знепритомнію……

Напір такої краси був надто шкідливим для серця. Я з усієї сили вчепилася у власні коліна, намагаючись не втратити свідомість.

— Сонет, Со-Сонет…… Ти теж клич мене Ютом. І розмовляй простіше! Ми ж друзі?

Темп занадто швидкий.

Але я не знала жодного способу відмовити Ютові Белвіту, який моргав довгими війками з таким сповненим надій обличчям.

Я облизала губи кінчиком язика й нарешті видавила з себе:

— Ю…… Ю-Юте……

— Так, Сонет!

Хочеться плакати……

Тільки зараз я зрозуміла тих людей, які ридають перед іконами. Коли людина занадто щаслива, у неї й справді навертаються сльози на очі.

— Якщо в мене з'явиться друг, є одна річ, яку я дуже хотів зробити!

— Яка? Тобто, що це таке?