Розділ 42 — Розділ 42

Ют розповідав про свої плани з якимось хлопчачим завзяттям.

У мене ж думка була одна:

— Я-то сподівалася скористатися вихідним і якнайдовше полежати в маєтку……

— А-а……

Його акуратні брови жалісно поникли.

«Ангел розчарувався, так відверто, ангел……»

Я підняла обоє рук і ляснула себе по щоках.

Ляс!

— Сонет! Що ти роб…

— Гаразд, ходімо! Від тривалого лежання тільки хвороби чіпляються!

***

Навкруги панувала особлива, піднесена атмосфера Нового року.

Ют радісно посміхався й допитливо роззирався на всі боки. Щоразу, коли він повертав голову, його сріблясте волосся відливало то білизною, то попелястим відтінком.

— Я вперше зустрічаю Новий рік із таким гарним настроєм.

— ……

— Я завжди був один. Навіть коли поруч хтось був, я почувався так, ніби витав десь у повітрі. Радий, що цього року все інакше.

— ……

— Це тому, що ти поруч…… Хм, щось я забагато балакаю, аж ніяково. Сонет, а ти чогось хочеш?

— Може…… підемо трохи повільніше?

Я, напруживши стегна, з труднощами переставляла ноги.

Між колонами пронизливо свистів холодний вітер.

«І чого це я опинилася тут із самого ранку?»

Ют, який крокував далеко попереду, зупинився. Тільки тоді я змогла перевести подих і поправити розпатлане волосся.

— Ху-х, ху-х, ху-х!

Повз мене з обох боків час від часу важко підіймалися інші люди.

«Вони всі з глузду з'їхали, чи що?»

І чого це в перший день нового року…… вони піднімаються на годинникову вежу?

«Це ж найвища споруда в столиці!»

А все через те, що в Юта Белвіта надто гарні очі.

— Кажуть, що кожного Нового року в столиці сходять на оглядовий майданчик годинникової вежі, правда?

Хоч він і кліпав своїми смарагдовими очима, підбиваючи мене, я все одно була не в захваті!

«Та який там майданчик, дивитися все одно немає на що…… Просто відкрита площадка, та й усе».

«Але якщо всі кажуть, що варто побувати……»

Ют, як я й просила, сповільнився. Сходити було вже не так важко, як спочатку, але серце все одно калатало.

— Ти вперше на годинниковій вежі?

— Угу, цікавився, але підніматися не доводилося…… А ти, Сонет?

— Я теж уперше.

— Значить, ми обоє вперше тут?

Його лагідні очі звузилися так, що зіниць майже не було видно.

Мені просто було ліньки й бракувало часу, от і все.

«Та зараз здається, ніби те, що я досі сюди не піднімалася, було влучним розрахунком саме задля сьогоднішнього дня».

— Слухай, у мене є питання……

— М-м?

— Чому ми…… йдемо пішки, якщо є ліфт?

Якраз у цей момент посередині плавно піднялася скляна кабіна ліфта.

Ют пирхнув від сміху й запитав:

— Ти запитуєш про це тільки через годину?

— Бо терпіти було можна.

— А зараз?

— А як думаєш……

Попри те, що ми подолали однакову висоту, дихання Юта Белвіта залишалося абсолютно рівним.

«Він же не має якоїсь кремезної статури».

Чому ж він так легко піднімається?

— Ти не втомився?

Ют знизав плечима, ніби щиро не розумів моєї проблеми:

— Сходи добре впорядковані, висота сходинок однакова, та й самі вони широкі.

— Не розумію, до чого тут це.

— Це набагато краще, ніж в академії, яку я закінчив.

— Ти ж казав, що з півночі?

— Угу, з самого краєчку півночі.

Ют спрямував погляд за межі вежі.

З середини вежі навіть інші будівлі здавалися зовсім крихітними.

— Там підйом від гуртожитку до головного корпусу йде майже під прямим кутом.

— Це вже не пагорб, а якась гірка……

— Дуже важко?

Зробивши крок нагору, він уважно придивився до мого обличчя.

— Я думав, у тебе гарна витривалість, тож усе буде гаразд.

— У мене?

— Хіба ні? Інші служниці казали…… та й від людей із кухні я чув, що ти працюєш за трьох і навіть не втомлюєшся.

— Витривалість у мене справді непогана, але це просто…… через середовище.

— Середовище?

— Якби ми були у воді, мені не було б так важко.

— Ти казала, що з півдня, так? Поблизу моря?

— Наче так.

— Понести тебе на спині?

— Що? Ні, тобто, е-е?

— Якщо тобі важко, я понесу.

Ют різко зупинився, зігнув коліна й нахилив спину.

На цю його худорляву спину? Та в мене сумління не вистачить для такого

«А він точно худорлявий?»

Я на око оцінила ширину його плечей. Грудна клітка виявилася значно ширшою, ніж здавалося на перший погляд.

Але все одно…

— Ні! Мені зовсім не важко! Та цей підйом взагалі дурниця!

Не можна ж бруднити ангела!

«Та й жіноча гордість у мене є!»

Я зціпила зуби й благополучно дісталася верхівки годинникової вежі. Щойно ми опинилися нагорі, моє підборіддя звело судомою.

— Як тут багато людей……

Ют із трохи спантеличеним виглядом роззирнувся довкола.

— Новий рік усе-таки, є й таке повір'я.

— А, відома річ.

— Ти хочеш щось загадати?

— Ні.

Раз він так сильно хотів сюди, я думала, він прагне загадати якесь бажання, але його погляд, що ковзав краєвидом, був абсолютно спокійним.

— А ти, Сонет?

— Я теж ні.

Навколо юрмилися сім'ї, закохані й компанії друзів.

«Отож-бо він і казав, що хоче піти з другом».

Я напружила всі свої відчуття, щоб не загубити Юта в цьому величезному натовпі.

— На півночі немає звичаю загадувати бажання на Новий рік?

— Був, і дуже пишний. З головного замку скликали людей, улаштовували бенкет, і хоч це й була не годинникова вежа, але бажання загадували біля великого дерева.

— А ти тоді не загадував разом з усіма?

— Я……

Це був м'який, але виразний сигнал.

Я не стала розпитувати далі й змінила тему:

— Там, де я жила, все куди простіше. Усі просто дивляться на схід сонця й загадують новорічні бажання.

— І що ти загадувала?

— До того, як закінчила навчання — зустріти батька.

— …

— Щоб вимагати аліменти.

— Е-е?

— Здерти з нього все до останнього мідяка.

Не знаю, ким він був, але якби попався, я б витрусила з нього все в межах закону.

— Хоча зараз я вже облишила цю думку.

— Чому?

— Мама ніяких підказок не залишила…… Та й він, напевно, живий, але……

Витрачати душевні сили на когось, хто й так не існує в моєму житті, було надто марнотратно для щоденних буднів.

Ми просувалися вперед дуже повільно.

У якийсь момент у його зелених очах відбилися барвисті кольори.

— Ого, скільки тут стрічок почепили!

— Уперше бачиш? Їх в'яжуть тому, що на звороті написані імена та побажання.

Різнобарвні стрічки, прив'язані до перила, яскраво тріпотіли на вітрі.

Перила, суцільно завішані стрічками, нагадували величезний барвистий гобелен.

— А ми стрічку не взяли……

Він засмучено прижмурив очі. Аж тут гучно й бадьоро пролунав чийсь голос:

— Продаю стрічки з найякіснішої тканини з Іодранки! У комплекті додається чудове золоте чорнило!

— Сонет, зачекай хвилинку.

— Що? Та це ж звичайнісінький комерційний хід……

……Запізно.

Перш ніж я встигла його вхопити, Ют уже побіг до вуличного торговця.

Купа торговців навперебій підвищували голоси:

— Бажаєте викарбувати своє бажання на нічному небі?

— Прагнете закликати зиму посеред літа?

Ют, покрутивши стрічки в руках, усе ж дістав гаманець.

«Він і це купує……!»

Це ж звичайна стрічка, яка через туристичне місце коштує втричі дорожче.

Ну, якщо сприймати це як витрати одноденного туриста, то така покупка можлива.

— Ні, мені стрічка не потрібна……!

Чого ти так гарно посміхаєшся, мерзотнику!

Я швидко підбігла, поки Ют знову не розкрив гаманець.

— Мені, мені купувати не треба.

— Але ж це так прикро.

— Аніскілечки! Анітрохи не прикро! За ці гроші краще…

— Лілі?

Несподіване ім'я вимовив торговець — той самий, який продавав річ вартістю в один мідяк за цілих п'ять.

— ……Я?

Блакитні очі торговця, які так контрастували з його рудим волоссям, стривожено засіпалися.

«Він віку моєї матері, чи що?»

Я пильно подивилася на незнайомого чоловіка середніх літ, а потім узяла Юта за зап'ястя.

— Лілі, скільки літ, скільки літ! Як ти взагалі анікраплі не змінилася?

— Ви помилилися.

Я круто розвернулася на п'ятах і кинулася бігти.

З давніх-давен мене вчили не мати жодних справ із такими підозрілими особами.

— Зачекай. Сонет, Сонет?

— Вибач. Я потім поясню…

— Лілі! Почекай хвилинку, Лілі!

— А-а-а! Чого ви за мною біжите!

Хіба торговцю можна кидати свій крам і бігти казна-куди?

Я хотіла була рвонути прямо до ліфта, але зреагувала на величезну чергу й відкинула цей задум.

Тоді залишався лише один шлях.

Я зібралася бігти сходами, як раптом Ют майже опустився на підлогу й застогнав:

— Хро-о-ок!

— Що? Що таке?!

— Жо-жук, та-тарган, ні, міль, у неї п'ять ніг, огида, а це ще що таке?!

— Будівля стара, тож комахи тут — звичайна річ! Ходімо швидше!

— Я, я не можу…… Навіть якщо мені доведеться жити тут до кінця днів……

Я думала, він жартує, але Ют побілів до нестійкості.

А тим часом той шахрай ставав ближчим на три кроки з кожною секундою. Часу не було.

Я зігнула коліна.

— Залізай!

— Що? Ні, Сонет, це вже занадто…

— Кажу, залізай на спину!

— Слухаюся……

Якщо Ют Белвіт не головний герой цієї історії, то це не через його каштанове волосся, а через те, що він боїться комах?

Зробивши таке швидке припущення, я помчала сходами.