Розділ 43 — Розділ 43

Більшість світла в маєтку вже згасла.

За старовинним круглим столом поважно сиділи троє людей.

«Справді не хочеться туди заходити».

Але ж доведеться зайти……

Я стримала важке зітхання й уклонилася.

— Вибачте за запізнення.

— Обійдемося без формальностей.

Я кивнула й сіла на вільне місце.

Ют, який прийшов раніше, стиха помахав мені рукою з-під столу. На обличчі помічника графа, що сидів праворуч від мене, чітко читалося прагнення плюнути на все й піти додому.

Утім, я почувалася точно так само.

«Терміновий виклики усього за три години до цього……»

До того ж через наказ прийти так, аби графиня нічого не дізналася, мені довелося влаштувати ціле шоу, щоб укласти спати пані, яка зовсім не хотіла спати.

«Вкласти спати двох трирічних дітей і те було б легше».

Я міцно потерла повіки.

Єдиним бадьорим серед нас був граф. Навіть Ют Белвіт помарнів і кілька разів кліпав тьмяними очима, намагаючись сфокусувати погляд.

Граф повільно повернув голову й розтулив губи:

— Причина, чому я покликав вас сьогодні, одна.

Його зазвичай суворе обличчя неприродно палало рум'янцем.

Сухий кашель кілька разів лунко відбилося в порожнечі кабінету.

— Кхм, це стосується моєї…… дружини, тож…… краще дізнатися думку якомога більшої кількості людей.

Його чорні очі зупинилися на мені.

— Особливо ти, Фосо, більшість дня проводиш поруч із моєю дружиною.

— Так.

— Твоя спостережливість важливіша за все, тому зважуй кожне слово й відповідай із максимальною відповідальністю.

— Гм…… Перш ніж продовжити, я б хотіла уточнити один момент.

— Який?

— Ви покликали мене сьогодні не для допомоги пані, а тому, що пану потрібна належна порада, правда?

— Якщо так, то що?

— Ви ж знаєте, що мої обов'язки обмежуються лише доглядом за графинею?

— Ну і до чого це взагалі?

«Як це до чого?»

Я якомога ширше розплющила важкі повіки й мовила:

— Якщо це виходить за межі моїх посадових інструкцій, чи передбачена за це окрема доплата?

— ……Що?

— Сонет!

Хтось легенько шарпнув мене за лівий рукав.

Зіниці Юта дрібно затріпотіли від шоку.

Я ж подарувала графу свою найнадійнішу посмішку й дивилася прямо йому в очі.

«Все одно це те, що ми й так мали зробити».

М'яко звести головну героїню та головного героя.

І це засідання за круглим столом було лише частиною цієї справи.

«Навіть накраще, що він сам звернувся до нас першим».

Адже тепер можна дати пораду напряму, без потреби підсилати інших людей.

Але це не означає, що я маю коритися мовчки й беззаперечно.

«Ми й так щодня мучимося, то чому б не скористатися нагодою й не отримати своє?»

«Скільки ми ще будемо працювати задарма?»

«Якщо розібратися, це ж усе задля миру й спокою в маєтку!»

Хіба граф не повинен виділити хоча б якусь фінансову підтримку?

Я повільно кліпала віями, сфокусувавши погляд на панові. Брови графа зсунулися.

— Тобто ти хочеш сказати……

— Ха-ха-ха.

— Молфіоне.

Граф поворушив пальцем у чорній напіврукавичці. Помічник поправив окуляри й полазив у внутрішній кишені.

— Цього вистачить?

— Хм……

— Усе? Зрозумів.

Помічник, який низько схилився до графа й щось із ним пошепки обговорив, простягнув мені мішечок.

— Якщо буде замало, кажи, додадуть.

— Можна подивитися зараз?

Брова графа смикнулася вгору.

Отримавши мовчазний дозвіл, я одразу ж розв'язала послаблену затяжку мішечка.

— О…… зрозуміла.

Оцінивши суму на око, я міцно затягнула мотузок назад.

Вага мішечка повністю відповідала цифрі, яку я нарахувала поглядом.

Коли я знову підняла голову, здавалося, ніби від графа виходить справжнє німбове сяйво.

— То про що мова? У таких справах дуже важливі початок і фінал.

— Хе……!

— Я можу розповісти все детально, крок за кроком. Що саме стосується пані? До якого моменту ви вже все дізналися?

Я кілька разів моргнула, але сяйво за спиною графа так і не згасло.

Куточки моїх губ так сіпалися від радості, що аж вилиці нили.

— Обличчя так змінилося……

Срібляста голова поруч лише здивовано похиталася.

Граф, який досі лише криво всміхався, повільно почав говорити:

— Не знаю, чи ви в курсі…… але в минулому я вже зустрічався з дружиною в Ронді.

— Знаємо.

— Хіба тут є хтось, хто цього не знає?

— Ці чутки навіть до пральні дійшли, знаєте?

Я, помічник і Ют почергово заперечили його словам.

Чутки, які колись пустили, щоб здолати Еванджелін, усе ще витали маєтком.

— Кхм! Кхм! Ну так от!

— …

— Я хочу щиро зізнатися дружині у своїх почуттях.

Його бліді щоки спалахнули персиковим рум'янцем.

Якраз коли ми з Ютом збиралися квапливо перезирнутися, цей ідилічний момент перебив уїдливий голос:

— Ви ж чоловік і дружина, яке ще зізнання…

Я простягла праву руку й наглухо затулила рота, з якого летіли ці дурниці.

Я відчувала, як помічник проклинає мене поглядом, але його белькотіння зараз не мало жодного значення.

«Знаєш, скільки ми з Ютом витерпіли заради цієї миті!»

Поки я вела війну поглядів із помічником, Ют щиро й наївно підхопив:

— Це справді дуже романтичний план!

— Кхм, правда?

— Звісно! Пані теж буде неймовірно щаслива! Правда ж, Сонет?

— Отож-бо! Я вже в передчутті від самих лише слів! І як саме ви хочете зізнатися?

— Я ще не вирішив, тому й покликав вас, щоб послухати ваші думки.

Битва поглядів із помічником закінчилася моєю перемогою. Я витерла вологу долоню об спідницю.

Тим часом розпочався брифінг графа щодо його задуму:

— Насамперед я хочу зробити це пишно й розкішно.

— Традиційний підхід. І як саме?

— Заповнити всю столицю обличчям моєї дружини.

— ……Що?

— Усі газети, журнали й радіо столиці лише протягом одного дня говоритимуть про мої почуття до неї. Тоді вона точно все зрозуміє.

— ……

— Якщо це не дуже, є й інший спосіб.

Граф продовжував спокійним, але трохи збентеженим тоном:

— Приготувати купу страв знаменитої рондської кухні, щоб дружина згадала дитинство.

— О, і що далі?

— Пудинг, маринад, салат із лососем…… Одним слово, подати безліч страв, і серед цього всього сховати каблучку в якусь із них, щоб вона раптово її знайшла.

— ……

— Якщо каблучки замало, можна покласти ще й браслет із намистом, а якщо й цього замало, то купити скільки завгодно коштовностей. Це не проблема.

— ……

— Чи все ж краще сережки замість каблучки?

— ……

— Фосо, а ти що думаєш?

Ритм, із яким він стукав по столу, викривав його нетерпіння.

— Ти єдина дівчина серед нас. Вірю, що ти найкраще розумієш почуття моєї дружини.

Я подивилася ліворуч.

Ют Белвіт якось незграбно відвів погляд.

Я повернула голову праворуч.

Помічник просто витріщався в порожнечу.

«От же ж мерзотники».

Як же зворушливо вони всі разом спихали відповідальність.

Я стримала зітхання й глянула на графа:

— Тільки зрозумійте мене правильно й не ображайтеся. Незалежно від моєї статі…… ваш план просто жахливий.

— Я думав, це буде гарно…… Ж-жахливий?

— Якби моє обличчя цілий день крутили по всій столиці…… я б на її місці просто переїхала в інше місто.

Та яке там місто, за можливості я б узагалі емігрувала з країни.

— І запхати каблучку в їжу…… Коштовності ж такі тендітні! Вона ж зіпсується. До того ж, що як вона випадково надкусить її під час їжі?

— ……

— Я б таку каблучку повік не одягла.

Обличчя графа взялося плямами.

Поки на мене не посипалися іскри за сказану правду, я вирішила викласти свій головний козир:

— До речі, пані колись згадувала, яке саме освідчення вона хотіла б отримати.

— Дружина? Що саме? Може, вона хотіла сад із діамантів?

— Ні, нічого такого. Усе було куди простіше й звичайніше.

— Гм?

— Вона казала, що дуже хотіла б, аби в день освідчення обов'язково йшов сніг.

— Сніг?

— Так, сніг, що падає з неба. Зараз якраз зима, тож момент ідеальний.

І грошей витрачати не треба, головне — підгадати день.

Обличчя графа миттю просвітліло.

— Сніг, кажеш…

— Цього року найтепліша зима за всю історію метеоспостережень.

А?

Помічник, який досі мовчав, скептично відрізав:

— У столиці весь час буде плюсова температура. Якщо коротко, то…… снігу не буде.

— Як це……

Ют схопився за голову й щось бурмотів собі під ніс.

«Глобальне потепління вже й на романтику впливає……»

— Пане, може, просто відмовтеся від снігу?

— Це недопустимо.

Я квапливо перебила пропозицію помічника.

Той лише знизав плечима, ніби йому було байдуже:

— Ну не можемо ж ми керувати небесами?