Розділ 44 — Розділ 44

— Воно то так, але……

— Чи обов'язково це має бути саме сніг? Може, графиня просто так бовкнула?

— Є одна легенда.

— Легенда?

— Кажуть, у Ронді сам сніг вважається благословенням богів. Тож закохані, які присягаються у коханні під час снігопаду, будуть щасливі все життя…

— Тоді сніг обов'язково має бути.

Граф, який досі криво спирався на підборіддя, рішуче й категорично заявив.

Помічник насупився, чухаючи потилицю.

— Зробимо так, щоб сніг пішов.

Невже головний герой може влаштувати снігопад навіть серед ясного неба?

Але чому……

Ви дивитеся на нас?

— Ви це зробите.

***

— І це каже головний герой? Хіба так можна?

— Взагалі-то дрібну та марудну роботу завжди спихають на підлеглих, а головний герой має робити лише круті й важливі речі.

Трохи охриплий від недосипу голос прошепотів мені на вухо.

Плеск!

Гучний хлопок у долоні розвіяв атмосферу.

— Так-так, годі розмовляти про своє наодинці.

Помічник, який страждав від хронічного недосипання, привернув загальну увагу.

Зі стомленим обличчям він заговорив:

— Отже, сніг…… Ми маємо власноруч створити сніг……

Він закрив обличчя однією рукою, виглядаючи наполовину оскаженілим.

Відразу після того, як граф скинув на нас цю бомбу й пішов, ми троє — помічники-жертви романтичних справ графського подружжя — залишилися безпорадно стирчати в кабінеті.

Ют підняв руку й обережно запитав:

— А за допомогою магії не можна?

— І з якого дива великий маг працюватиме на нас?

— Сельсін же країна магії та святості. Грошей у нас вистачає, хіба не можна найняти когось ненадовго?

— Маги вам не боги…… Зараз, навіть якщо привести найкращого мага з Академії — та що там, цілого професора — він усе одно не зможе створити сніг.

Магія не всемогутня.

«Сильних магів, здатних керувати погодою, народжується заледве по одному на цілу династію».

Згадавши базові знання, здобуті під час навчання, я глянула на помічника:

— А як щодо ілюзій? Головне ж, аби це просто виглядало як сніг. Людей, здатних на таке, не може не бути.

— О, якщо лише ілюзія, то точно…

— Ілюзія не підходить.

Якраз коли в карих очах помічника спалахнув азартний вогник, Ют згасив це світло.

— Бо щирість має бути справжньою.

— Що за нісенітниця?

І я про це.

Замість того щоб підтримати реакцію помічника, я висунула іншу пропозицію:

— Необов'язково ж освідчуватися саме в столиці. На півночі сніг точно є.

— У таку пору там такі хуртовини, що людина не пройде.

Цього разу рішуче відрізав лікар, який сам був вихідцем із півночі.

— Потяги теж застрягли, а навіть якщо й прорвемося, це виправдання виглядає зовсім не гарно.

Його карі брови криво поповзли вгору.

Помічник відкинув чубчик і забурчав:

— Взагалі, сам факт того, що ми про це міркуємо, кумедний. Що ми можемо зробити? Просто перечекаємо цей істеричний напад і відкладемо все на наступний рік..

— НІ В ЯКОМУ РАЗІ!

Ні в якому разі, ні в якому разі……

Пронизливий крик лунко відбився від стін кабінету.

Окуляри помічника з'їхали прямо на кінчик носа.

— Не можна! На наступний рік не можна! Ми мусимо закінчити це саме цього року!

— Чому раптом…

— Помічнику, ви справді не знаєте жодного великого мага?

— Я? Ви це мені?

— Ви ж робите всяке таке позаду всіх. Проводите розслідування замість графа, ховаєте людей……

— Я ховав їх так, щоб голова стирчала! А от про вас, ходять чутки, що ви крутите романи то з одною, то з іншою, то невже у вас немає жодної колишньої серед великих магинь?

Це був повний безлад.

Дивлячись на цю зворушливу картину, де кожен намагався спихнути провину на іншого, я просто втратила дар мови.

— А ви…

— Що «я»?

— Та нічого……

Відвівши погляд від мене, помічник швидко почав допитуватися про зв'язки Юта.

Ют бив себе в груди й виправдовувався:

— У цьому житті мій єдиний друг — це Сонет!

— Зачекай…… У тебе немає друзів?

— Угу. Навіть якщо я вважаю когось другом…… вони постійно мені освідчуються.

Його зелені очі, сповнені смутку, виглядали дуже самотньо.

Але помічник не піддався на цю атаку красивим обличчям — і як тільки втримався! — й підвищив голос:

— Тобі ще пощастило з Фосою! У мене з друзів взагалі тільки один цей клятий Еддівелл!

— ……

— І заради чого я так мучуся! Даремно я взагалі вступав до тієї Академії!

— …

— Краще б я поїхав на північ чи на південь!

— Ви ж вступили туди як найкращий стипендіат престижної Академії, чому ви так поводитеся……

Ют лагідно поплескав помічника по спині, заспокоюючи його.

Шатен-помічник, здавалося, був щиро розчарований своїм нинішнім колом спілкування.

— Забудьмо про магію. Подумаймо про інші способи, га?

— Так, помічнику. Якщо об’єднати зусилля, хіба ми щось не вигадаємо?

— Та як взагалі людина може керувати природними явищами!

Я повністю поділяла його думку.

Поки Ют обливався потом, втихомирюючи помічника, я гарячково міркувала.

Сніг буває лише взимку.

Цього року в столиці тепліше, ніж зазвичай.

Аби влаштувати ідеальне освідчення, потрібен сніг.

Сніг, зима, освідчення, сніг, зима, освідчення……

«Чи не бажаєте ви закликати зиму навіть посеред літа?»

«О».

У той момент, коли ця улеслива торгівельна фразочка промайнула в моїй голові, спалахнула лампочка.

***

Наголошую ще раз:

— Ха, фу, ха……

Альпінізм — це не моє.

— Чому саме зараз ліфт на ремонті!

Стегна буквально палали від напруги.

Сходи, якими я піднімалася кілька днів тому, все так само височіли стрімко вгору. Мені зовсім не до душі такі сходження, але що поробиш.

«Я мушу зустрітися з тією людиною».

Хто б міг подумати, що я власними ногами повернуся туди, звідки втікала, зваливши Юта на плечі.

Найімовірніше, той чоловік був звичайним балакучим торгашем, але навіть якщо шанс малий, треба було діяти.

«Якщо відкласти це до наступного року, хто знає, які ще виникнуть перешкоди».

Клац!

Коли я ступила на останню сходинку, все моє тіло було липким від поту.

І…… на оглядовому майданчику нікого не було.

Галас першого дня нового року ніби просто випарувався.

— А, точно!

Осліплена надією, я упустила банальний факт.

Зазвичай торговці у туристичних місцях швидко заробляють гроші за кілька днів і перебираються в інше місце.

— Що ж робити……

Стримуючи бажання просто впасти на підлогу, я рушила вперед.

Висіли густі ряди різнокольорових стрічок.

Шелест тканини, що билася одна об одну, нагадував шум морських хвиль.

«До речі, що ж він хотів написати?»

Того дня через раптову втечу Ют купив стрічку, дорожчу за ринкову ціну, але так і не зміг прив'язати її до перила.

Я все ще терпіти не можу хитрі витівки торгашів, які наживаються на недосвідчених людях…… але мені було цікаво, яке бажання хотів загадати хлопець, що казав, ніби не має жодних бажань.

Адже Ют Белвіт час від часу вдивлявся в далечінь.

— Лілі?

Почувши, як хтось когось кличе, я обернулася й побачила чоловіка, якого шукала.

Той самий чоловік середнього віку, який продав стрічку вп'ятеро дорожче.

Його світло-блакитні очі були туманними й мрійливими.

— Це не так.

— Але ж ти так схожа на Лілі……

Його смугляве чоло злегка насупилося.

Кліпаючи очима, ніби після піщаної бурі, чоловік спантеличено пробурмотів:

— А, й справді ні. Точно ні.

— Авжеж ні.

— Лілі б так на мене не дивилася. Тепер бачу, що й очі інші. Такого ж кольору, як у мене…

— У будь-якому разі, дядечку, я не та людина, про яку ви подумали.

— Якби я тоді роздивився тебе краще, то одразу б зрозумів. Навіщо ти тоді так втекла, і що ти знову тут робиш?

— А ви сам чому тут, дядечку? Період для гарного заробітку вже минув.

Він був геть без товару.

— У вас навіть товару немає.

— ……Я хотів перевірити ще раз. Це було надто виразно, щоб виявитися просто ілюзією.

Його кучеряве руде волосся розкуйовдилося на вітрі.

Очі такого ж кольору, як у мене, пильно впилися в мене.

— А ти? Схоже, ти шукала саме мене.

— Бо я хочу «закликати зиму навіть посеред літа».

— А-а, це?

— Мені стало цікаво. Що це насправді таке?

З вуст чоловіка середнього віку полилися вправні пояснення.

— Якщо це дійсно так……

Навіть враховуючи перебільшення, властиві торговцям, це вартувало того, щоб ризикнути.

— Я купую! Скільки це коштує?

— Не вийде.

— Чому?

— Якщо точніше, у мене цього немає. Все розпродано.

— Продали? Кому? Чому? За скільки?

— Один покупець скупив усе підчисту, щоб подарувати своїй нареченій!

— ……

— Мені не важко дістати ще, але це займе час. Натомість…

— Я якось сама розберуся. До побачення.

Ех, даремно.

Треба шукати інші шляхи.

Коли я зібралася повертатися до сходів, позаду пролунав спантеличений вигук:

— Здається, ти в дуже скрутному становищі!

— Незалежно від мого засліплення грошима, я не приймаю підозрілих пропозицій.

— Якби ти знала, хто я, то не поводилася б так!

— Я знаю.

— Знаєш, хто я такий?

— Так, знаю.

— То хто я такий, по-твоєму?