Розділ 45 — Розділ 45

— Мабуть, колишній мамин залицяльник.

— Колишній... хто?

— Хіба ні?

Інакше й бути не могло.

Він мав привабливу зовнішність людини, яка в молодості точно мала успіх, і пишне руде волосся. До того ж він переплутав мене з когось, вживаючи солодкаве пестливе ім'я «Лілі».

«Обличчям він якраз у маминому смаку».

Хоча про який смак взагалі мова.

Мама, бачачи вродливе обличчя, перш за все просто замиловано розглядала його.

— Колишній... Ні, якщо розібратися, то так воно і є, але як ти...

Чоловік бурмотів собі під ніс, а потім запитав із тінню кволої надії на обличчі:

— Невже Лілі розповідала про мене...!

— Ви думаєте, такі, як ви, — рідкість?

Мама любить романтичні стосунки.

Скільки себе пам'ятаю, мама ніколи не нехтувала можливістю завести залицяльника.

Хіба що вони швидко розставалися.

Вона легко закохувалася й так само швидко втрачала інтерес.

Найкоротші стосунки тривали 3 дні, найдовші — 300 днів.

У середньому романтичний цикл моєї матері робив коло приблизно в 100 днів.

Чоловіки середнього віку, по вуха зачаровані маминим шармом, що стукали в наші двері, були вже звичною сезонною подією.

«Може, й зараз варто пошукати інший спосіб?»

За 24 роки накопичених спостережень, зв'язки з маминими колишніми ніколи не приносили нічого доброго.

То дорослі чоловіки бігали за мною, благаючи передати дарунки чи листи...

То дорогою до школи чи з неї доводилося терпіти людей, які намагалися вислужитися перед мамою.

То вони надокучали запитаннями, хто їй миліший — новий кавалер чи вони самі.

«Чому це я, приїхавши аж до столиці, мушу бачити колишнього своєї матері?!»

Це були справді виснажливі роки.

— Ти й справді... Справді донька Мерилін?

Його блакитні очі дрібно затремтіли.

Чоловік виглядав водночас і зворушеним, і приголомшеним.

— Ви вгадали, навіть не знаючи цього певно?

— Я здогадувався... Але скільки тобі років?

— Навесні буде двадцять п'ять.

Зіниці чоловіка затремтіли ще дужче.

— Якщо в той час... Невже... Ні, але якщо це Лілі...

Він почав загинати засмаглі пальці один за одним. Підраховуючи щось подумки, чоловік ще більше зблід.

— Чому вона мені... Ні, чекай, це може бути й не так...

— Здивовані, що у вашого першого кохання є дитина, яка спокійно з вами розмовляє?

— ...Першого кохання?

— Хіба ні? Усі чоловіки, які бігали за моєю мамою, казали саме так.

— Тоді ти... А батько?

Його гладеньке чоло розкреслили глибокі зморшки.

«Намагається заздалегідь розвідати про суперника?»

Розумний хід.

Мріяти про романтичне возз'єднання з першим коханням і раптом дізнатися, що вона заміжня — це неприємний сюрприз.

Я вже збиралася за звичкою відмахнутися короткою відповіддю, як раптом замислилася.

«Чекай-но...»

Якщо таємниця особи мого батька для нього така важлива, чи не можна використати це з користю?

— Якщо я розповім, ви знайдете для мене те, що «закликає зиму посеред літа»?

— Ти ж казала, що сама розберешся.

— Ну так я зараз і розбираюся.

Ліва брова чоловіка роздратовано поповзла вгору.

Я злегка нахилила голову й хитро мовила:

— Та й узагалі... Не зважайте на тему чоловіка вашої колишньої та повертайтеся до свого звичного життя.

— ...

— Я бачила таке не раз і знаю: ця цікавість ненадовго. Ну, від сили на три-чотири роки?

І це було щирою правдою.

Навіть той чоловік, який найдовше надсилав мокрі від сліз листи після розставання з мамою, витримав лише три з половиною роки.

— Це ж не найголовніше питання у вашому житті. Хто мамин чоловік, чия я донька...

— ...

— Поцікавитеся й забудете. Ну, згадаєте перед сном, лежачи в ліжку: «Цікаво, чия вона донька?», чи зранку під час умивання?

— ...

— Тому просто забудьте. Це ж не щось справді важливе.

— Це важливо!

Його вигук був різким і хрипким.

Чоловік із рудим волоссям кусав нижню губу й мовив:

— Я хочу сказати... Для мене це може бути надзвичайно важливим.

— То ви знайдете те, що мені потрібно? Те, що розпродано.

— Знайду! Що б там не було, я дістану цю річ, чого б це мені не коштувало...!

— Домовилися. Мій батько — це...

Ковть.

Його кадик повільно опустився й піднявся. Виразні блакитні очі майже не кліпали.

Я розплилася в широкій посмішці:

— Я розповім, як тільки отримаю річ!

— Ти ж казала, що розкажеш зараз!

— Я не казала, що просто зараз.

— Ого... Ні, ну що за дитина...

— А якщо я вам одразу все викладу, а ви просто втечете, зробивши вигляд, що нічого не знаєте, хто відповідатиме?

— Ха, ха-ха...

Чоловік закрив обличчя долонею й стиха пробурмотів:

— І як вона здогадалася…

***

За кілька днів.

— Пані, приємного вам часу з паном.

— Ну що ти, Сонет, це ж просто звичайна трапеза, навіщо щоразу так метушитись.

— Що добре, те добре.

«Ще й року не минуло відтоді, як служниці та кухарі ледь не з ніг валилися від перевтоми, бо пані відмовлялася від їжі. Тож усе цілком природно».

Я з посмішкою провела пані до їдальні.

— А я поки озирнуся довкола.

— Добре, Сонет, побачимося пізніше.

Попереду в мене було півтори години вільного часу.

Зазвичай у цей час я б їла пізньою вечерею в їдальні для слуг, але сьогодні все було інакше.

Я озирнулася на всі боки й прискорила крок. Біля чорного ходу для персоналу нікого не було.

Відчинивши старі двері, я побачила чоловіка, який спирався на сіру стіну й підвів голову.

— Пунктуально.

— Ви весь цей час лише на годинник дивилися?

— Для такого торговця, як я, час — це гроші.

Рука з наручним годинником опустилася донизу.

Одразу ж перед моїм обличчям з'явилася охайна дерев'яна скринька.

— Це...

— Так, те саме, про що ти просила. Перевір.

Відкривши скриньку, я побачила саме те, на що сподівалася.

— І справді воно.

Коли я потягнулася, щоб забрати скриньку, чоловік різко відвів руку назад.

Його хитро звужені очі виглядали досить дратівливо.

— Спершу виконай обіцянку, панянко.

— Яка ще панянка...

Але обіцянка є обіцянка.

Він приніс річ, тож я мала відповісти на його запитання.

Переконавшись, що довкола нікого немає, я кивнула:

— Запитуйте.

Я дозволила лише три запитання.

Його світло-блакитні очі потемніли від серйозності.

— Хто твій батько?

— Не знаю.

— Ти вирішила з самого початку грати нечесно?

— Я справді не знаю. Я ніколи про нього не чула.

— Хм?

— Мама нічого не казала. Я справді не знаю. У мене ніколи й не було батька.

Якби я знала, хто він, то розшукала б його ще в шкільні роки.

«Щоб зустрітися й обов'язково...»

Згадавши суму, від якої мені довелося практично відмовитися, я розчаровано облизала губи.

Здається, чоловік відчув щирість у моїх очах, бо підозріливий вираз його обличчя трохи пом'якшав.

— Як там Мерилін?

— У неї все добре. Тримає невеличку крамничку всілякої всячини, вона не збанкрутувала й якось зводить кінці з кінцями.

Хоча вона й очолила асоціацію торговців і перетворила її на осередок любовних чвар.

«Вона перестрічалася й розійшлася майже з усіма, хто працював у тій торговій галереї, тож із самого початку робити її головою асоціації було помилкою».

Чоловік виглядав неймовірно здивованим.

Як би там не було, настав час для останнього запитання.

«Про що ж він запитає?»

Де мама живе? Чи є в неї хтось? Що їй подобається? Чи можу я їх познайомити?

Усі колишні моєї матері запитували плюс-мінус одне й те саме.

Проте запитання цього чоловіка повністю вибивалося з моєї 24-річної статистики.

— Чому ти марнуєш життя тут?

— Що ви маєте на увазі?

— Служба в родині Еддівелл відома всім. Про їхню важку й брудну роботу ходять легенди.

Я не розуміла його намірів.

Чоловік із щирим жалем додав:

— Це не якась надзвичайно перспективна робота, вона не варта того, щоб витрачати на неї молодість. Чому ти так мучишся на чужині без жодної підтримки родини...

— …

— Ти зовсім не хочеш побачити батька?

— Я піду.

— Чекай...

Слухати далі не було жодного сенсу.

Притиснувши до грудей лаковану дерев'яну скриньку, я швидким кроком рушила до кабінету лікаря.

«Чому я марную життя тут...»

Чому я тут...

— Немає чогось міцнішого?

— Ви хочете остаточно добити печінку, аби тільки врятувати шлунок?

Коли я відчинила двері, до мене долинув знайомий м'який голос.

— Але що мені робити, якщо шлунок болить від самого ранку й до вечора?

— Навіть це вже занадто.

У кабінеті навпроти один одного сиділи Ют і помічник, звично сварячись.

— О, якраз вчасно.

— Сонет!

— Ось.

— Що це?

Карі очі помічника звузилися.

Я відкрила дерев'яну скриньку й стисло пояснила свій задум:

— Навіть якщо ми не можемо змусити піти справжній сніг... Ми можемо зробити щось дуже схоже. Якщо думаєте, що це не підходить, бо це не справжній сніг…

— Це ж те, що треба!

Плеск!

Дзвінкий звук сплеску долонь розітнув повітря.

— І чому ми самі до цього не додумалися? Романтика — це ж перш за все атмосфера!

Щоки Юта радісно піднялися.

— Залишилося лише знайти відповідне місце.

— Цим займуся я.

Помічник підняв руку, добровольно зголосившись; його повіки були червоними.

— Нарешті ми виберемося з цього безглуздого й абсурдного пекла...

Кап.

За прозорими скельцями окулярів пробилася й потекла сльоза.

Моргнувши, він сказав, що мусить негайно підшукати місце, і вискочив із кабінету, забувши навіть про рецепт.

Я теж збиралася піти, але лагідний голос зупинив мої кроки:

— Щось сталося?