Розділ 46 — Розділ 46

— Сталось? У мене?

— Угу. У тебе. Сонет.

Велика долоня Юта стискала моє зап’ястя. Його світлі брови насупилися.

— Мені здається, у тебе щось сталося.

«Щось сталося»…… Та це зараз щось станеться!

«А що, якщо один раз обійняти його й відступити?»

Трапитися в руки ангелу й бути потягнутою за собою — це, по-своєму, досить почесний кінець.

— Та нічого не сталося, усе в порядку.

— Але ж по твоєму обличчю цього не скажеш.

Його турботливий погляд уважно оглядав мене. Здається, якби я вибігла роздягненою на площу й почала танцювати, це й то було б менш ніяково, ніж усе це зараз.

— А що не так з моїм обличчям?

Я провела кінчиками пальців по вилицях та куточках очей, але жодної різниці не відчула.

Ют і без того мав м’які, лагідні очі, а зараз його повіки опустилися ще нижче, надаючи обличчю зовсім жалісного вигляду.

— Точно щось трапилося, так? Не можеш мені розповісти?

— Та яке там «трапилося»……

Якщо говорити про те, чи справді взагалі нічого не сталося — то це було не так.

«Але ж це нічого такого особливого».

Якщо розібратися, це просто викликало в мене дивний неприємний осад, та й усе на тому. Чи варто взагалі пояснювати почуття, яке я й сама не до кінця розумію?

Коли я заперечно хитнула головою, Ют ще більше засмутився.

— Друзі ж разом і в радості, і в горі.

— Але якщо ділитися горем, то сумуватимуть уже двоє.

«Та й якщо розповім, це нічого не вирішить».

Точніше, тут і вирішувати нічого.

Який сенс ворушити те, що вже минуло?

Я постаралася посміхнутися, як завжди, й підвищила тон:

— Не хочу без причини псувати тобі настрій.

— От бачиш! Я ж казав, що в тебе поганий настрій!

— Та як ти це……

— Якщо поділишся з іншою людиною, тобі ж стане хоч трохи легше, хіба ні?

— Але в того, хто слухає, настрій зіпсується, тож у підсумку це мінус для обох, хіба ні?

— Зате коли важко, наявність друга дає привід усміхнутися.

Що за нісенітниця.

Я вже збиралася заперечити ці безглузді слова, але, глянувши на його обличчя, що заповнило увесь мій погляд, просто заніміла.

— Ну, привід усміхнутися й справді з’явився……

Його обличчя й справді не поступалося жодному з незамінних для людства поживних речовин.

Вуглеводи, білки та Ют Белвіт……

— Правда? Тож, може, розкажеш?

— Та зрозуміла я, зрозуміла! Тільки прибери обличчя……!

— А, угу. Відсунусь. Вибач.

Ют злегка відхилив тулуб назад, але на його обличчі не було й тіні образи — він продовжував посміхався.

Крісло в кабінеті, на якому я досі спокійно сиділа, раптом стало муляти, наче під мене підклали колючий мишій*.

*трава-бур’ян з пухнастими колосками

— Уся справа в тому, що……

Якщо він послухає, то й сам зрозуміє, що перебільшував.

Я збиралася швидко пояснити й закінчити з цим.

— Тобто, хм……

Якби тільки мої губи дивним чином не злипалися.

«Чи варто це взагалі розповідати іншим?»

Якби це була звичайна безглузда розмова, було б набагато простіше.

Поки я вагалася, Ют легко перехопив ініціативу й перевів розмову на себе.

— Тоді я почну першим.

— А?

— Відколи я прибув сюди, мені було дуже самотньо.

Його ясні зіниці все ще були звернені до мене.

Ют почав говорити спокійно — він не відводив погляду, як я, і не запинався.

— Бути тут — це ніби ходити по тонкому льоду. Ні, радше відчуття, ніби ноги взагалі не торкаються землі.

— ……

— Звісно, це моя…… сутнісна проблема, але справа була не лише в цьому.

— ……

— Коли я казав «один», ніхто не сприймав це саме як «один». Я й гнівався, і благав, але ніхто мене не слухав.

Я пригадала розмову, яку колись мимохідь чула.

А також те, як він відчайдушно благав, що не хоче ні з ким зустрічатися.

— Але ти, Сонет, завжди сприймала мої слова саме так, як я їх і казав.

— ……

— І на мою дружбу відповідала дружбою.

Я міцно прикусила губу зсередини.

Чомусь у горлі запекло, ніби я ковтнула піску.

— Мені було дуже самотньо.

Його теплі долоні накрили тильний бік моєї кисті.

Ют пильно дивився на мене, і я не могла відвести очей.

— Але відколи ми стали друзями, мені вже не так самотньо.

Як можна бути…… настільки щирим?

Не «мені зовсім не самотньо», а саме «не так самотньо».

Я відчула, що слова цього хлопця щиріші, ніж будь-коли.

— Тому я хочу бути підтримкою і для тебе, коли тобі важко.

Ют Белвіт зараз не посміхався так, як під час розмови зі помічником, зустрічі з іншими слугами чи перед господарями.

Тому я……

— Ой, я що, щойно посміхнулася?

— Угу, трохи.

Дивлячись на Юта, який посміхнувся у відповідь на мою посмішку, я подумала: «Ти мені подобаєшся».

Ти мені справді подобаєшся.

Вислухавши щире зізнання Юта й досхочу посміхнувшись, я відчула, як з душі ніби впав важкий камінь.

Хоч у роті все ще було гірко, а серце калатало.

Я злегка притиснула пальцями щоки, які мимовільно поповзли вгору, й розтулила губи:

— Насправді це така дурниця……

Коли я стисло переповіла суть, це зайняло лише кілька рядків. Ют, який мовчки слухав моє пояснення, різко підсумував:

— А яке йому взагалі діло?

Це був гострий, зовсім не властивий йому тон.

— Чого він чіпляється? Ти ж і так чудово даєш собі раду.

— Та хіба?

— Ти ж улюблена покоївка самої графині! Твоя роль надзвичайно вагома й важлива.

— Пані не вибаглива, тож мені просто пощастило з моментом. Насправді, навіть якби це була не я……

— Це мала бути саме ти.

В його впертому погляді читалася непохитність, яка не терпіла заперечень.

— Тому це й стало можливим.

— ……

— Ти мені теж потрібна.

— Та ти ж просто вибрав першого-ліпшого, хто підвернувся під руку.

— Хіба процес не важливіший за початок? І не приймай це так близько до серця. Мені на півночі теж постійно таке казали, але ж я якось живу.

— Хто це тобі таку нісенітницю казав?!

Якомусь ангелу, який самим своїм існуванням робить внесок у мир у усьому світі!

Я ледь не зірвалася з місця від обурення, але не змогла, бо Ют втримав мене за руку.

— Та хто-хто…… Найближчі за кров’ю люди.

— Твоя сім’я? Хто саме?

— Окрім мене, їх четверо, але я ні з ким не близький.

Слухаючи його байдужі пояснення, я раптом усвідомила: «Виходить, він не ладнає з родиною, і з друзів у нього тільки я?»

Оце так……

Такий товариський хлопець, який так любить людей, насправді має поруч лише одну людину.

«Я повинна ставитися до нього якнайкраще».

Я постаралася не відводити очей, сповнених вірності та дружби, й подумки дала собі обіцянку.

***

Яскраве сонячне світло падало вертикально.

Глуха зима, коли мимоволі весь стискаєшся від холоду. Шлях до найкрасивішого озера в столиці виявився зовсім не простим.

«І чому помічник вибрав саме це місце?!»

Я поправила важкий багаж, що тиснув на обидва плеча.

Озеро, яке охоронялося як заповідник.

Ця державна власність, відома як популярний екскурсійний маршрут столиці…… розташовувалася на півдорозі до вершини гори.

«Та я ж зараз помру-у-у-у!»

Граф Еддівелл заплатив купу грошей і орендував це місце на цілий день, хоча воно зазвичай відкрите для всіх громадян.

Хоча помічник і написав заяву з благаннями до багатьох урядників, аби ті дали дозвіл, завдяки цьому на шляху нагору не відчувалося жодної живої душі.

На цій величезній горі були лише ми вчотирьох.

— Ой……!

— Обережно!

Пан солодкуватим голосом мовив до пані, обхопивши її за талію:

— Тримайтеся за мене…… А то знову можете впасти.

— ……Дякую.

Мене знудило, але, на щастя, то не вийшло на зовні.

Коли я повернула голову, Ют Белвіт теж із риб’ячим, неживим поглядом потирав місце нижче ключиці.

— Ти як?

— Я заздалегідь випив ліки від заколисування. Дати пляшечку?

— Будь ласка.

Але виникла проблема.

Я тягла коштовності для освідчення, кошик із їжею, запасний одяг і навіть скриньку з косметикою, тож дістати й випити пляшечку було просто неможливо.

— Давай я потримаю?

— Яким чином?

Я підняла очі: плащ, який граф зняв, бо йому стало жарко, лопотів прямо над сріблястою головою Юта.

З обох боків у Юта стирчали аптечки, настільні ігри на випадок, якщо розмова зайде в глухий кут, і навіть музичні інструменти для створення атмосфери.

— ……Просто ходімо далі.

В усьому винен господар, який вирішив піти на затишне побачення й узяв із собою лише нас двох замість цілої свити.

Звісно, Юта взяли сюди зовсім не для виконання обов’язків лікаря.

Лише пані не знала, що Ют Белвіт у разі потреби мав виконувати роль порадника.

«Якщо головний герой не має навіть такого рівня здатності швидко орієнтуватися в ситуації, то що тоді взагалі робити?»

Проте це все одно краще, ніж якщо непорозуміння накопичуватимуться без проміжних пояснень.

Сьогодні Карлайл Еддівелл освідчиться Кларі Еддівелл.

— Вау, яка там гарна пташка! У неї таке чудове пір’я!

— Я впіймаю її й зроблю з неї прикрасу для капелюшка своєї дружини……

— ……Що?

……Він же зможе освідчитися, правда?