Розділ 47 — Розділ 47

Це був день, коли серце радісно тріпотіло.

Клара мовчки пильно дивилася на краєвид, що заповнював усе її поле зору. Вона повільно заплющила й розплющила білі повіки.

Незамерзле озеро було кришталево чистим.

Попри зиму, ліс зовсім не виглядав похмурим чи виснаженим, а мав свій особливий шарм.

«Чи ходила я колись так далеко?»

Ураховуючи й минуле життя, це було вперше. Адже після одруження радіус дій Клари обмежувався лише маєтком.

— Це справді дивовижно красиво……

— Тобі подобається?

— Звісно. Я вперше бачу такий краєвид.

Яскраво-червоні губи розпливлися в сяйливій посмішці. Непохитні куточки очей графа ледь помітно здригнулися.

— Так гарно.

— Так, дуже гарно.

Його чорні очі прикувалися до її профілю, поки вона милувалася озером.

Поки графське подружжя насолоджувалося кожне своєю красою, позаду вирувала робота з облаштування місця.

— Звідси краєвид буде кращим.

— А, тут комахи…

— Ой, де, де?

— Кажу, що можуть з'явитися…… Як ти взагалі вчилася в Академії, якщо так лякаєшся однієї комахи?

— Коли холодно, комахи не вилізають.

Неподалік озера розклали легку підстилку для пікніка.

На килимок, розкладений Сонет, Ют розставив у потрібних місцях дорогий обігрівальний артефакт, придбаний Карлайлом.

Увімкнений артефакт випромінював м'яке, приємне тепло.

Клара зняла верхній одяг, у який її дбайливо загорнула особиста служниця. Під ним виявилася світло-срібляста сукня, що ідеально пасувала до гладі озера.

Кадик графа важко опустився й піднявся.

— Кхм, та-ак, сукня виглядає занадто тонкою.

— Як не дивно, вона зимова…… Та й тут доволі тепло.

Її округле плече майже торкалося міцного передпліччя Карлайла.

Позаду Клари двоє людей, міцно стиснувши кулаки, пильно стежили за цією крихітною відстанню.

— ……Може, злегка штовхнути?

— Це надто раптово…

— Та скільки чекати….

— ……Поки що спостерігаємо. Поки що.

Клара торкнулася стрічки, заплетеної в кінчики її волосся, й зиркнула назад.

«Про що це вони розмовляють?»

Саме лише перебування так близько до чоловіка викликало бентежне сором'язливе відчуття, тож вона навмисно перевела увагу на інше.

— Дружино, сьогодні…

— Кхм, гм! Сонет, чому ти там стоїш?

Слова Карлайла бути тихо поховані.

Клара чудово це розуміла, але вдала, ніби нічого не помітила, і безневинно підвищила голос:

— Вам щось потрібно?

— Ні, та ні…… Чому ви не сідаєте з нами?

Очі Сонет, яка стояла у десяти кроках від килимка, округлилися:

— Ми? Як ми можемо насмілитися втрутитися у ваше побачення…

— По… побачення……! Це, тобто, просто, я маю на увазі……

Від такого швидкого заперечення обличчя Карлайла вмить змарніло й похмурніло.

Не помічаючи цього, Клара благально випалила:

— Чим більше людей, тим веселіше, правда ж?

— Але……

— А яка ваша думка, лікарю? Коли компанія більша, то веселіше.

Наймолодший лікар маєтку лише посміхнувся у відповідь, нічого не сказавши.

Рожеві очі Клари затріпотіли від ще більшої розпачу. Вона просто не могла витримати цієї бентежно-солодкої атмосфери.

— А ти що думаєш, Карлайле?

— Карлай…

— Ой, вибачте. Я випадково……

Густе волосся, яке Сонет заплітала цілі дві години після того, як прокинулася, пишно розвівалося на вітрі.

Граф, який заворожено дивився на риси її обличчя, що їх Сонет чепурила протягом трьох годин, кивнув головою:

— Чини так, як бажає моя дружина.

Його чорна брова смикнулася.

Сонет та Ют перезирнулися й сіли на пікніковий килимок.

— Сонет, підсунься трохи ближче сюди.

— Ще ближче?

Клара заспокоїлася лише тоді, коли Сонет сіла майже плечем до плеча з нею.

Адже в атмосфері, де вони ніби залишалися удвох, вона не могла зібратися з думками.

«Добре, що Сонет поруч».

Її очі, сповнені безмежної довіри, прикувалися до Сонет. Від цього вираз обличчя лікаря ставав дедалі складнішим, але Клара цього не помічала.

— Дружино, ти…

— Ой……! До речі, Сонет, ти колись бувала тут?

Рот Карлайла стулився, як у розсердженої дитини. Але Кларі було не до того.

— Я теж тут уперше.

— Справді? Я чула, ти досить довго жила в столиці.

— Здебільшого я сиділа вдома. А якщо й виходила, то це все гроші…… Супроводжувати вас, пані, і бачити такі краєвиди — це справжня честь для мене.

— Сонет……!

Зворушена Клара міцно обняла Сонет ззаду.

Це була душевна й тепла картина.

Хоча обличчя графа ставало не просто грізним, а суворим як хмара, він був не з тих чоловіків, які так легко здаються.

— Дружино, якщо ти не проти…

— Сонет! Спробуй оце канапе! Воно неймовірно смачне!

І графиня теж була не з тих жінок, які легко піддаються романтичним чарам.

— Дружино, може, ти…

— Сонет! Ти знаєш якісь старі народні казки Селсінга? Мені просто цікаво.

— Дружино…

— Сонет!

— Дружино…

— Соне-е-ет!

Це була запекла перекличка, де жодна сторона не збиралася поступатися.

Крапку в цьому поставила Сонет Фоса, яку досі покірно використовували:

— Я! Я піду назбираю грибів!

— Що за раптові гриби?

Тонкі пальці Клари стиснули руку служниці, яка різко підхопилася.

— Ти ж моя особиста служниця. Ти маєш бути поруч.

— Та ну що ви, адже поруч із вами такий надійний граф?

— Гриби можна просто купити, навіщо……

— Просто ще зі шкільних років я виявляла палкий інтерес до збирання дикорослих трав.

— Але ж, Сонет, ти з узбережжя…

— Захоплення слуг теж треба поважати, дружино.

Слуга, захоплення, поважати.

Три слова, які зовсім не в'язалися з графом Еддівеллом, пролунали одне за одним, але сам винуватець нахабно продовжив:

— Вона важко працювала, поки ми їхали сюди, тож їй теж потрібен час, щоб перепочити.

— Воно то так, але…… Ну добре, йди. Тільки не ходи надто далеко!

— Звісно! Я буду там, звідки пані мене бачитиме!

Ніжно-бузкова голівка миттєво віддалилася, ніби тільки цього й чекала.

Клара глибоко вдихнула й покрутила очима.

Тепер єдиним, на кого можна було покластися, залишався наймолодший лікар.

Проте Ют Белвіт не зрозумів благального сигналу Клари.

— Я теж на хвилинку відійду.

— Та, та-ак? А ви чому, лікарю?

— Я досліджую оздоровчий метод, заснований на збиранні звуків природи. Ми вже про все домовилися з паном, правда ж?

Граф невимушено кивнув:

— Саме так. Бажаю успіху в дослідженнях.

— Дякую за побажання успіху.

— Ні, зачекайте, лікарю……!

Срібляста потилиця теж хитро віддалилася.

Тепер, коли вороття вже не було, вони залишилися вдвох.

Клара міцно стиснула обома руками долоні, проводжаючи поглядом шлях, яким пішла служниця.

Запала ніякова тиша, і першим знову заговорив граф:

— Може, пройдемося?

Під час прогулянки вони могли зустріти або служницю, або лікаря.

Клара швидко кивнула, і подружжя повільно рушило навколо озера.

— Колись давно…… я бував у Ронді. І на тамтешньому озері зустрів одну дівчину.

— Дівчину?

— Її посмішка була схожа на сонячне проміння, тож я не міг відвести очей.

На губах графа з'явилася спокійна, м'яка посмішка.

Вона вперше бачила у нього таку посмішку, тож Клара відчула дивне, незнайоме відчуття ревнощів.

— Вона була гарна?

— Найгарніша з усіх, кого я бачив.

— Мабуть, вам було шкода, що ви більше не зустрілися.

— Вона була вродлива, добра й невинна.

— …

— Настільки, що сама зголосилася показити дорогу чужинцю, особи якого навіть не знала.

Клара, яка досі без причини дивилася лише собі під ноги, різко підвела голову.

Ронда, озеро, людина, яка заблукала.

Уламки забутих спогадів швидко склалися в єдину картину.

— Ви, бува, не…

— Людина, яка просила Його Величність про шлюб із тобою, — це я.

— …

— Кларо, моя дружино. Я з самого початку бажав лише тебе одну.

У цей момент між ними впала біла пелюстка.

— Сніжинка……

Маленька пелюстка, торкнувшись долоні, зникла за кілька секунд, наче справжній сніг.

«Вічне щастя».

Якщо двоє закоханих присягаються у коханні під снігом, вони житимуть довго і щасливо.

Клара згадала стару казку, яку чула ще з дитинства.

Перед її очима стояв чоловік, який щиро освідчився їй у коханні.

— Я……

Рожеві очі наповнилися слізьми.

Здавалося, десь удалині полинув ніжний звук скрипки.

***

Пані, це не моя справа, але якщо вам на голову раптово падають квіти, зовсім не за сезоном…… майте ж хоч трохи підозри.