Розділ 48 — Розділ 48

— Ху-у……

Із сліпої зони здавалося, що атмосфера була не такою вже й поганою.

Я перехопила гілку лівою рукою, а правою загребла цілу жменю пелюсток.

Розсипати квіти, наче сніг, виявилося не так просто, як здавалося.

Це було ціле комплексне мистецтво, де потрібно було розрахувати не лише напрямок і силу вітру чи атмосферу між цими двома, а й місце, куди мають впасти пелюстки.

«Пелюстки не повинні закривати їм огляд і не мають розлітатися казна-куди».

Урахувавши помірне сонячне світло, погляди та вітер…

«Зараз!»

Я з помірною силою в руках розсипала пелюстки. Окремі пелюсточки, наче сніжинки, посипалися на голови графського подружжя.

Графиня, як і раніше, здавалося, зовсім не переймалася тим, звідки беруться ці пелюстки.

«Для нас це добре, але……»

Як можна бути настільки байдужою?

Варто було лише трохи повести очима, як я побачила біле чоло, укрите дрібними крапельками поту.

Міцно стиснувши губи, Ют з усіх сил грав на скрипці.

Обличчя, що вигравало ліричні ноти, було неабияк рішучим.

«А він вправний».

Як і планувалося, створити потрібну атмосферу вдалося досить добре.

«Схоже, вони навіть не здогадуються, де ми».

Добре, що ми заздалегідь роздивилися сліпі зони.

Хоча в лісі, де довкола самі дерева, сліпа зона — річ цілком очевидна.

Я міцно стиснула гілку лівою рукою. Варто було лише на мить ґав зловити, і я б впала просто між цією романтичною парочкою.

«Цього нізащо не можна допустити».

Яке ж це було шоу, аби добратися сюди!

До того ж……

На відміну від мене, у якої одна рука була відносно вільною, у Юта Белвіта обидві руки були прив'язані до скрипки.

Простіше кажучи…

Йому доводилося триматися на дереві лише двома ногами.

Оскільки гілка простягалася вгору, він не міг безтурботно сидіти, як на картинці з казки.

Щільно притиснувшись і обхопивши гілку обома ногами, Ют виглядав так, що навіть із ввічливості не можна було сказати, ніби йому зручно.

«Аж сльози навертаються……»

Утім, перейматися за інших не варто було не в моєму власному становищі.

Схиб я хоч трохи — і сама б полетіла донизу. Я глибоко вдихнула і, вираховуючи секунди, порціями розкидала пелюстки.

Я кидала квіти, а Ют грав на скрипці.

Між нами не було жодного слова.

Кожен мав зосередитися на своїй ролі. До того ж, розмовляти мали зовсім інші люди.

— Складно повірити, але це щира правда.

Коли графиня не відповіла, граф знову заговорив збудженим і стривоженим тоном:

— Я весь цей час кохав тільки тебе.

Скрипковий смичок плавно ковзав по струнах.

Витончене вібрато створювало романтичну атмосферу, яка пасувала ситуації…

— Це неможливо.

……і яка миттєво перетворилася на катастрофу.

Графиня зі стражденним виглядом уперто похитала головою:

— Я…… не можу бути з вами всю решту життя, графе.

Ча-ра-ран.

Виконання, у яке було вкладено всю душу, раптово обірвалося.

Я поклала пелюстку, яку збиралася кинути, назад у дерев'яну скриньку.

Температура довкола, де залишилася лише суцільна криза, миттєво впала нижче нуля.

— А……

— О……

Ми з Ютом одночасно перезирнулися.

Що робити з цими квітами, яких залишилося ще ціле відро?

***

Після того як пані відхилила освідчення господаря, атмосфера в маєтку стала схожою на застійну воду.

— Що, у дідька, там сталося? — допитувався помічник із налитими кров'ю очима. — Я ж кинув усі справи й допоміг вам, то чому все так?

— ……

— Відтоді як ви повернулися того дня, я вже й не знаю, через що прохожу…… Ха, грець із ним, але що взагалі сталося?

— ……Ось так усе й вийшло.

Прямого удару зазнали ми з помічником, але зрештою весь маєток поринув у похмуру мовчанку.

Усі розмовляли виключно пошепки.

Боячись бодай хоч якось образити господаря, персонал кухні затамовував подих, накриваючи на стіл.

Звісно ж, пані не могла не помітити цієї зміни.

— Чому ти не запитуєш, чому я так вчинила?

Губи, які мовчали кілька днів поспіль, здригнулися без жодного попередження:

— Ти ж краще за всіх знаєш. Як я поводилась, мов маленька дівчинка лише через ту одну людину.

Пані й була маленькою дівчинкою……

Умирала вона чи оживала, але пані переді мною була дівчиною, якій ледь виповнилося двадцять.

— Я так надокучала тобі, то чому ж ти не докоряєш мені за такі слова……?

— Я? Докоряти вам, пані?

— Кажи відверто.

— У вас були свої причини.

Я стала на коліна біля ніг пані й склала руки:

— Навіть якби ви на місці кинули в господаря жменю землі й утекли, я все одно була б на вашому боці.

— Сонет……

— Вибачте за мої слова щодо господаря, але я ваша служниця. У вас же є причина, яку складно мені пояснити, правда?

— ……Ти віриш мені?

— Звісно.

Я погладила по спині пані, яка міцно обняла мене.

Якби Ют заздалегідь мені всього не пояснив, я б, можливо, замість спини пані била себе кулаком у груди від розпачу.

«Усе ж було так добре, то чому……»

«Точно!»

Одразу після невдалого освідчення Ют ляснув себе по чолу й пояснив:

«Я повністю це упустив. Це моя помилка».

«Яка помилка?»

«Це освідчення просто не могло бути успішним. Яким би чином воно не відбулося».

«Чому?»

«Проблема не в головній героїні, а……»

— Сонет?

— Так, пані.

— Я така щаслива, що ти в мене є. А, мені трохи ніяково казати це одразу, але чи не могла б ти сходити до тієї кондитерської? Я хочу зробити замовлення.

— Вам не потрібно мене просити. Знову передати тій людині?

— Угу. І обов'язково віддай це разом із замовленням.

Тримаючи тонкий конверт, я ствердно кивнула.

Повна довіри посмішка провела мене в дорогу.

***

Одразу після повернення з кондитерської.

Я схилила голову в темній, погано провітреній кімнаті.

— Сонет Фоса.

— Так, господарю.

Голос, що лунав у моїх вухах, був зловісним.

Якби це було на початку моєї роботи тут, моя спина вже була б мокрою від поту, але тепер це навіть не лоскотало мені нерви.

— Відтепер у кожному твоєму слові не має бути ні краплі брехні.

— Я пам'ятатиму це.

Я лише повела очима й подивилася на помічника. Той лише знизав плечима й знову зарився носом у папери.

«Чого це він раптом знову?»

Якщо періодично не влаштовувати перевірки слугам, у нього що, алергічний риніт почнеться?

Цок, цок.

Кроки повільно наближалися до мене.

— Що це за жінка?

— Що?

— Я запитав, чим займається та жінка, з якою таємно зустрічається моя дружина.

— Пані таємно з кимось зустрічається?

Людина, яка ще кілька місяців тому сиділа зачинена в кімнаті й ні з ким не бачилася?

— Таємниче ім'я говорить сама за себе.

— Що?

— «Той, кому найбільше пасує синя стрічка».

— О.

— Тільки не кажи, що ти не знаєш.

Я не те щоб не знала. Адже передавала листи кілька разів.

«Хоч і не можу сказати, що знаю напевне».

Кондитерська, куди я їздила з дорученнями десятки разів, і певний одержувач.

Але я жодного разу не бачила «Синю стрічку».

Граф міцно стиснув зуби й забурмотів:

— Відколи це? Відколи це вони двоє за моєю спиною……

«Якщо вже дізналися це, то чому не розпитали далі?»

«Чому дізналися лише половину й ускладнюєте всім життя?»

Хоча в мене самої був грішок непорозумінь.

Синя стрічка — це не об'єкт зради пані, а……

«Це, мабуть, торговець інформацією, правда?»

«Я чув, що є організація, яка торгує інформацією. Але ж це звичайна кондитерська».

«Це, мабуть, найвище та найтаємничіше лице цієї кондитерської. Головні герої завжди пов'язані з найкращими: кронпринцом, північним герцогом, майстром вежі тощо».

Завдяки цьому я зі спокійною душею виконувала доручення.

Хто ж знав, що чужа людина зробить такі помилкові висновки.

— Мені здалося це дивним, а коли перевірив, виявилося ось що.

— Пані ніколи не тримала в серці нікого, крім вас, господарю.

— Як я можу в це повірити?

— …

— По всій Ронді ходять чутки про те, що друга сестра вашої дружини змалечку тягала до палацу усіляких жінок!

Вперше про це чую.

— Але ж пані — це не її сестра……?

— Кров густіша за воду. Я знаю, що дружина розповідає тобі багато чого. Негайно кажи правду.

— Та це справді не…

— Я сказав, кажи чесно та правдиво.

— Та тому що це справді не так…

— До останнього брешеш. Оце і є твоя хвалена відданість?

Ну й упертий же, взагалі людей не слухає.

Я схрестила руки і міцно стиснула їх:

— А чому б вам не запитати безпосередньо у пані?

Рот, який досі так вправно белькотів, щільно стулився.

Трохи повагавшись і покашлявши від люті, граф нарешті прогнав мене геть.

«І що мені тепер робити?»

От якби прийшов Ют, усе б вирішилося.

Одразу після невдалого освідчення він вирушив до Ронди, заявивши, що розв'яже фундаментальну проблему.

Оскільки днів відпустки в нього було небагато, він мав от-от повернутися…

— Сонет!

О Боже мій.

Сріблясте волосся розвівалося на вітрі.

Ют, якого я не бачила днів десять, бадьоро махав рукою й мчав до мене на повній швидкості.

— Зачекай, тут же щойно…

Щойно натерли підлогу воском……

Гуркіт!

Як і очікувалося, довготелесе тіло миттєво полетіло донизу.

Я підбігла, намагаючись підхопити його, але мені не вистачило сил.

— Ти в порядку? Здається, ти сильно вдарився. Голова, ти головою не вдарився?

— Сонет! Я знайшов спосіб!

— Спочатку треба обробити рани….

— Для початку нумо зачинимо їх двох!

……Таки головою вдарився.